Пані, яка створює не просто одяг, а характер і душу персонажа

04 листопада 2026 р. 16:05

04 листопада 2026 р. 16:05

Доля – вона така вже вигадниця, така непостійна і непедбачувана дама, така любителька неочікуваних сюрпризів і крутих поворотів, що годі намагатися її зрозуміти і встигнути (не доведи чого!) соломки підстелити. Мрієш про одну професію, а отримуєш зовсім іншу. І що цікаво, пливеш по життю, пристосовуєшся з роками, і розумієш: добре, що колись повернув саме на цю стежину і саме цю роботу обрав справою всього життя.

Чи думала колись красуня, розумниця і відмінниця, золота медалістка золотоніської школи номер шість Аллочка Буценко, що присвятить себе зовсім іншій професії, ніж та, до якої цілеспрямовано готувалася і в якій уявляла себе у майбутньому? Звичайно, що ні.

Після закінчення одинадцятого класу, вона стала студенткою Черкаського державного педагогічного університету за спеціальністю: хімія і обслуговуюча праця. Чому таке дивне поєднання? Бо виробництвом тканин, виявляється, займається хімічна промисловість. Проте вища освіта ще не гарантувала можливості швидко знайти роботу за спеціальністю, та ще й у маленькій Золотоноші. Вчителів-хіміків вистачало. Тож першим місцем працевлаштування, тепер вже Алли Михайлівни, став навчально-виробничий комбінат, де вона отримала посаду викладача швейної справи. Учнями молодої вчительки були дівчатка 10-1-х класів і вона добре розуміла, чому вони обрали саме цю спеціальність, адже у шкільні роки теж вперше сіла за швейну машинку. І досі з вдячністю згадує свою викладачку з трудового навчання Тетяну Степанівну Нестеренко, яка навчила її робити перші викрійки і шити фартушки та спіднички. У дитинстві Алла по доброму заздрила подружкам, мами яких уміли вправлятися зі швейними машинками. Юні модниці часто красувалися не у магазинному вбранні, а в ексклюзивних суконьках чи сарафанах, пошитих за викрійками з модних журналів. Тож з роками вона стала першою і єдиною швачкою у своїй родині.

Викладацька справа займає у трудовій книжці Алли Михайлівни цілих десять років. Тоді ще вона не думала, що початок швейної кар`єри стався у її житті недарма, бо він започаткував справу усього трудового життя. Після скорочення, довелося на деякий час опанувати професію вихователя дитячого садочка у дошкільних закладах «Веселці» та «Ялинці».

Потім доля привела у магазин «Тюль, штори», де Алла підшивала віконний декор, підганяючи його під потрібну довжину. Там її і побачив тодішній директор міського будинку культури, який запросив вправну майстриню на творчу роботу швеї-костюмера. Цікаво, що спочатку її записали «оформлювачем сцени» на пів ставки. Це було 12 вересня 2011 року. З того часу Алла Михайлівна (після одруження Чмир) працює у золотоніському осередку культури вже 15 довгих літ. Робота у неї яскрава, творча, але дуже кропітка, трудомістка і відповідальна, адже саме її руками створюється головна візуальна естетика будь-якого дійства. Алла, можна сказати, невидимий творець сценічної атмосфери, тож перша її, тимчасова посада – «оформлювач сцени», була, насправді, просто таки пророчою, бо вона, в деякій мірі, вже багато років декорує її.

Спокійна, виважена, небагатослівна і скромна Алла Михайлівна з першого дня нової роботи підійшла до справи з усією серйозністю, навіть принесла з собою власну швейну машинку «Чайка» і оверлок.

• - Я звикла працювати саме на них, тож вирішила у перші дні на новому місці «застрахуватися» про всяк випадок, - посміхається майстриня. – Не повірите, але з того часу вони залишаються моїм основним швейним обладнанням. Хоч і випущені ще у радянські часи, якість роботи цієї техніки ні з якою іншою не порівняти. Донька подарувала мені «круту» сучасну швейно-вишивальну машинку «Minerva», он вона стоїть, запакована у ящику, ніяк не наважуся її відкрити.

Перші дні роботи стали для мене справжнім випробуванням на міцність, - продовжує спогади Алла, - наближався День народження міста, який тоді святкували 23 вересня. Переді мною поставили серйозну задачу – пошити шість корсетів. Пам`ятаю, вони були зеленого кольору, для дівчат з «Лебідки» і шість білих спідничок з креп-сатину для танцювального колективу. Старалася з усіх сил! Кілька днів носила роботу додому. Мало того, що креп-сатин – одна з найважчих у пошитті тканина, «слизька», як кажуть швачки, так ще й спідниці кльош! Їх треба кроїти мало не на підлозі, бо полотнища-викрійки великі. Ну нічого, справилася вчасно, не підвела ні наших «лебідок», ні танцівників.

Пройшовши «перші університети» у такому серйозному закладі, Алла Михайлівна відчула себе не просто швеєю-костюмером, а й співавтором винахідливих артистів Золотоніського міського Будинку культури. Точніше, артисток, бо саме дівчата-красуні найбільше потребують, аби їхні задуми перетворювалися на справжні витвори мистецтва працьовитих рук їхньої швачки. Сценічні костюми вигадують самі артистки, Алла тільки вносить корективи, тканину обирають гуртом в інтернеті. Стараються надавати перевагу натуральним, бо будь-яка віскоза – непроста у шитті, та інколи доводиться працювати і з нею. Треба звертати увагу і на якість, головне, щоб тканина не збігалася після прання і не линяла. За словами майстрині, найкраще «лягають» і тримають форму габардин та льон. Це її улюблені матеріали.

• - Ми з нашою Аллочкою ніколи не сваримося, - жартують дівчата, - адже вона мислить сантиметрами, знає усі наші секрети: у кого і на скільки, наприклад, збільшилася талія, їй знайомі усі «тонкощі» наших фігур. Пам'ятаєте, як ото у пісні: «Я знаю всі твої тріщинки»…

За роки роботи Алла стала висококваліфікованим майстром своєї справи. Чого тільки їй не доводилося шити!

• - У 2014-2015 роках, - розповіла майстриня, - почався сплеск моди на вишиванки, скільки і кому тільки я їх не шила, вже й не порахую. Точніше, не шила, а зшивала до купи частини вишитих елементів. Наші дівчатка самі брали голки й нитки і прикрашали своє національне вбрання, потім приносили мені ті вишивки, аби я довела справу до кінця.

А згадайте панночок у довгих сукнях і капелюшках часів 19 століття, які вражали нас, знову ж таки, на черговому святкуванні Дня міста. Це теж справа умілих рук Алли Михайлівни. У невеличкій костюмерній (вона ж і швейна майстерня) яблуку ніде впасти! Сценічні костюми вже «вийшли» за межі кабінету і зайняли частину сходової клітини, скромно притулившись у куточку поряд з реквізитом. Взяти хоча б цілу «плеяду» акторського вбрання для колективів БК: «Лебідки», «Золотих воріт», хору «Воскресіння», різних театральних постановок, костюми казкових героїв: Фіксиків, Білосніжки, Ведмедя, Мікі Мауса, лемура з мультфільму «Мадагаскар» та ін. Усі вони зберігаються у відмінному стані, чисті і випрасувані, а це – ще одна нелегка частина роботи пані Алли. Хоч у міській культурі є пральна машинка, Алла Михайлівна любить прати костюми дома і частенько везе велосипедом з роботи повні торби «добра». «І що у тому будинку культури можна взяти?» – дивується дехто з особливо цікавих.

На сцені Алла не співає, не танцює і не оголошує номери, проте, під час урочистих заходів і концертів, в яких беруть участь її колеги, вона постійно знаходиться за кулісами з голкою, ниткою, шпильками та іншими «атрибутами» необхідними для ремонту одягу «на ходу». Буває, то ґудзик відпав, то «змійка» розійшлася. А якщо когось потрібно переодягнути за 3 хвилини до наступного виходу – костюмер знову на підхваті. Отака вона універсальна працівниця.

Війна змінила життя кожного з нас. Багато хто вважає, що зараз не до вистав та концертів, проте існує й інша думка. Культура сьогодні допомагає суспільству долати травми, отримані під час війни, знижує рівень постійної тривоги та підтримує моральний дух. І хоч сценічних костюмів у Будинку культури зараз майже не шиють, зате займаються перешиванням і оновленням частини одягу. З початком повномасштабного вторгнення Алла Михайлівна взялася за пошиття прапорів, як жовто-блакитних, так і червоно-чорних. На прохання військових ремонтує їхній одяг, рюкзаки та розвантажувальні жилети. Це новий, хоч і сумний для неї досвід.

У листопаді 2023 року дружну родину Алли спіткало непоправне горе: на фронті, під Вугледаром, загинув її чоловік, доброволець Сергій Чмир. У Золотоноші його знав чи не кожен другий: директор міської ДЮСШ, а згодом – викладач фізкультури у рідної школі, тренер з футболу, він був людиною великої душі і мав серце справжнього українця.

Вони з Аллою десять років просиділи за однією партою, навчалися в одному університеті і разом його закінчили, 30 років прожили у парі і понад усе любили свою єдину донечку Аню. Таке важко забути, а ще важче -продовжувати з цим жити. Тепер найбільша втіха Алли Михайлівни – донька. Сьогодні саме вона - надія, підтримка і безмірна любов мами, разом бережуть пам`ять про тата-Героя, який назавжди у їхніх серцях.

А дома, триматися і не почувати себе самотньою, їй допомагають домашні улюбленці: «шоколадний» дворічний котик Леон, породи бурма, якого їй подарувала Анюта, і німецька вівчарка Пайк, 2,5 років. Алла Михайлівна - господарка, про яку будь-яка тварина може тільки мріяти, годує, лікує, пестить своїх вихованців і, як призналася сама, насправді під її опікою 4 котики і 2 собаки. Для усіх знайде час і нікого не залишить напризволяще. Вранці встає о 7-ій, щоб встигнути нагодувати своє голосисте господарство.

І починається новий день… Яким він буде для неї, творця невидимої атмосфери сцени? Куди приведе політ фантазії її творчих і вигадливих дівчат і хлопців з будинку культури? А, може, буде запланований новий концерт чи урочистий захід і тоді, з її допомогою, оживуть на сцені нові яскраві образи? Можливо, доведеться вчергове привести до ладу військові штани чи кітелі? Терміново пошити прапор? І таке може статися. Алла Чмир завжди готова прийти на допомогу, виручити, бо така вона вже є – відповідальна і безвідмовна в усьому. До того ж робота – це ще одна важлива складова її теперішнього сьогодення, яка допомагає відволіктися від важких думок, хоч на деякий час забути про тривоги і сумні спогади, відчути: життя триває…

Лариса Гайова

***

Черкаські