Крізь віки - до витоків: етнографічна спадщина Золотоніського краю

07 листопада 2026 р. 10:13

07 листопада 2026 р. 10:13

Старовинна вишита сорочка, дерев’яна маслобойка, родинна скриня чи глиняний горщик - на перший погляд, звичайні речі. Проте кожна з них зберігає частинку історії, розповідає про побут, традиції та світогляд наших предків. Саме таку можливість - доторкнутися до минулого - дарує етнографічна колекція Золотоніського краєзнавчого музею.

Історія музейної етнографічної збірки сягає початку 1920-х років, коли в Золотоноші діяв повітовий музей. Уже тоді його колекція містила етнографічні експонати. Проте музей проіснував лише до середини десятиліття, а подальша доля його зібрання залишається маловідомою.

Новий етап музейної справи розпочався 6 листопада 1960 року, коли відкрили районний краєзнавчий музей. Його першим директором став Михайло Федорович Пономаренко. Саме з його діяльністю пов’язане формування значної частини музейної збірки.

Краєзнавчий музей покликаний досліджувати різні сторони життя певного регіону: його природу, історію, археологію, літературу, мистецтво та народну культуру. Тому етнографічна колекція стала важливою частиною музейного зібрання.

Починалася музейна діяльність із невеликої кімнати при колишній четвертій школі (нині Будинок дитячої та юнацької творчості), де працював учителем Михайло Пономаренко. Експонати приносили місцеві жителі, передавали родинні реліквії, дарували речі, що зберігалися вдома протягом багатьох років.

Сьогодні етнографічна колекція налічує, за приблизною оцінкою, від кількох сотень до близько тисячі предметів. Точну кількість визначити непросто, адже музейні цінності обліковують за різними категоріями та записують до відповідних інвентарних книг.

Найбільшу частину етнографічної колекції становить традиційний одяг, передусім українські сорочки. Тут також зберігаються рушники, хустки, глиняний посуд, дерев’яні предмети побуту, скрині та різноманітні знаряддя праці.

Більшість експонатів потрапила до музею завдяки щедрості людей. Хтось передає сорочку, що залишилася від бабусі, хтось знаходить старовинні речі на горищі придбаного будинку, а хтось вирішує подарувати музею предмет, який більше не використовують у повсякденному житті. Імена дарувальників та відомості про передані речі музейники ретельно записують.

Особливість етнографічної колекції полягає в тому, що навіть зовні схожі предмети ніколи не бувають цілком однаковими. Кожен рушник має власний орнамент, особливості техніки та історію створення. За кожною вишивкою стоїть конкретна людина, її майстерність, терпіння й естетичне бачення.

Серед особливо цікавих експонатів - маслобойка, за допомогою якої виготовляли вершкове масло. Сьогодні цей процес здається далеким і незвичним, адже більшість людей звикла купувати готовий продукт у магазині.

Раніше ж у багатьох господарствах тримали корів. Молоко, яке не встигали спожити, скисало, з нього збирали вершки, а потім збивали їх у маслобойці. Масло збиралося в грудку, а сироватка відділялася. Оскільки холодильників не було, готовий продукт могли зберігати в холодній підсоленій воді, яку регулярно змінювали.

Інший цікавий предмет - спеціальне пристосування для знімання чобіт. Високі халяви робили цей процес незручним, тому такий простий пристрій значно полегшував щоденний побут.

У колекції є й дерев’яні ступки, або ковганки, у яких перетирали сало з часником і заправляли борщ. Газові лампи нагадують про часи, коли електричне освітлення ще не стало звичним у кожній оселі.
Особливе місце посідають дерев’яні скрині. Колись вони були необхідною річчю в українській хаті. Дівчата заздалегідь готували придане: вишиті сорочки, рушники, постіль та інші речі, потрібні для майбутнього подружнього життя. Скриня зберігала не лише одяг, а й результати багаторічної праці родини.

Ще один незвичайний експонат - горщики-близнята, які використовували для перенесення їжі в поле. Поки батьки працювали, старші діти могли приготувати обід, скласти його в такий посуд і принести родині. Подібні предмети нагадують про важливу роль дітей у господарському житті та про звичаї взаємодопомоги в родині.

Особливе захоплення викликають традиційні українські сорочки, зокрема вишиті білим по білому. Цю техніку також пов’язують із Полтавщиною. Вона потребувала неабиякої майстерності, уважності та доброго зору.

Колись жінки самі вирощували льон і коноплі, обробляли волокна, виготовляли нитки й полотно, а вже потім шили та оздоблювали одяг. Вишивання було тривалим процесом, на який часто знаходили час узимку, коли завершувалися польові роботи. Жінки й дівчата збиралися разом, співали, спілкувалися та працювали над своїми виробами.

З часом змінювалися й орнаменти. Якщо раніше переважали геометричні візерунки, то наприкінці XIX століття поширилися рослинні мотиви, зокрема троянди. Один із популярних різновидів таких узорів називають брокарівським - за прізвищем французького парфумера Генріха Брокара, продукція якого була відома завдяки декоративному оформленню.

Вишита сорочка була не просто елементом одягу. Вона відображала традиції, художні смаки та вміння своєї майстрині. Тому кожен такий експонат є цінним свідченням народної культури.
Золотоніщина - частина великої культурної традиції.

Етнографічна спадщина Золотоніського краю тісно пов’язана з культурою Полтавщини. У минулому ця територія належала до Полтавської губернії, а згодом - до Полтавської області. За етнографічним районуванням вона належить до Середньої Наддніпрянщини.

Це відображається в особливостях місцевої говірки, традиційної кухні, одягу та вишивки. Водночас навіть сусідні села могли мати відмінності. Орнаменти запозичували на ярмарках, переймали від знайомих або привозили з інших населених пунктів разом із родинними традиціями.

Так культура постійно розвивалася: зберігала спільні риси й водночас набувала місцевих особливостей.

Збереження етнографічної колекції потребує постійної уваги. Працівники музею регулярно оглядають предмети, стежать, щоб тканини не побила міль, провітрюють і просушують одяг, рушники й хустки. Дерев’яні вироби також перевіряють на наявність пошкоджень.

Особливого догляду потребують старовинні тканини. Їх не можна обробляти агресивними засобами, адже це може зіпсувати волокна або призвести до втрати кольору. Під час роботи з кожним предметом важливо враховувати його матеріал, вік і стан.

Колекцію поповнюють. Поряд зі старовинними речами до музею надходять і предмети, які відображають побут та мистецькі вподобання XX століття. Серед них - вишиті хрестиком картини, поширені в українських оселях у повоєнні десятиліття. Такі роботи також є частиною історії повсякденного життя.

Серед мистецьких пам’яток музею особливу увагу привертає портрет, пов’язаний з ім’ям Іллі Шульги - художника із села Кропивна, учня Іллі Рєпіна. У 1937 році митця заарештували за звинуваченням у націоналізмі, а в 1938 році він помер у Північному Казахстані. Його доля стала однією з трагічних сторінок історії українського мистецтва XX століття.

Портрет, який, за однією з версій, зображує жительку Кропивни Якилину Мірошниченко, потрапив до музею завдяки пошуковій роботі Михайла Пономаренка приблизно в 1970-х роках. Картина дає змогу побачити, як одягалися жінки того часу: на портреті можна розгледіти корсетку, фартух, вишиту сорочку, намисто та очіпок. Навіть одна картина здатна розповісти про традиційний стрій, суспільні звичаї та уявлення про красу.

Історія етнографічної колекції Золотоніського краєзнавчого музею - це не лише історія старовинних предметів. Це історія людей, які створювали їх, користувалися ними, берегли в родинах і зрештою передали наступним поколінням.

Кожна сорочка, кожен рушник і кожен предмет побуту допомагають відчути зв’язок із минулим. Адже культурна спадщина живе доти, доки ми її досліджуємо, зберігаємо й передаємо далі.

Віра Сизько

***

Черкаські