Ганна Парубець: «Такий музейний комплекс, як у нашому виші, єдиний в Україні. Це надихає і мотивує"

16 жовтня 2024 р. 14:50

16 жовтня 2024 р. 14:50

Музейний комплекс Ніжинського державного педагогічного університету імені Миколи Гоголя ось уже двадцять років очолює Ганна Парубець – людина, яка вкладає в нього весь свій час і душу. Очолити заклад запропонував пані Ганні, на той час – фахівчині соціально-гуманітарного відділу університету його тодішній ректор, професор Василь Яковець.

«Це було так неочікувано, – пригадує директорка музею. – Я тоді ще погано уявляла собі, як можна після перебування в гущі університетських подій, клопотах з організації та проведення усіляких виховних, культурно-масових та інших заходів, коли постійно треба кудись поспішати, з кимось комунікувати та домовлятися - раптом стати берегинею історичної минувшини університету та його освітянських традицій? Очолити музей, у якому, за винятком картинної галереї, куди якось вдалося «прошмигнути» на лекцію університетської «легенди» професорки Олени Плаушевської, жодного разу навіть не була…»

То був серйозний виклик і Ганна Парубець його прийняла. З одного боку, не хотіла підвести Василя Павловича, який вірив у її здатність наповнити музейні будні університету новим життям. А з іншого, мусила довести, на цей раз вже собі, що обов’язково впорається. Тож подолавши внутрішні страхи та сумніви, з ентузіазмом взялася за нову справу. Починала з азів – вивчала музейне законодавство, структуру й організацію музейної справи, знайомилася з діяльністю інших музеїв, намагалася запозичити щось і для себе, систематизувала.

«На той час при університеті діяло кілька самостійних музейних відділів: картинна галерея, куди, крім високих гостей, мало кого впускали, музей Миколи Гоголя, відкритий до сторіччя від дня народження письменника, та постійно оновлювані експозиції у залах з історії Ніжинської вищої школи, – розповідає Ганна Парубець. – Планувалося їх реорганізувати й об’єднати в єдиний музейний комплекс, зробити максимально відкритими і доступними, осучаснити й наповнити живим спілкуванням – з позааудиторними лекціями й туристичними екскурсіями, різноманітними науковими й мистецькими заходами, з експонатами, до яких можна доторкнутися, з відкритими діалогами в наповнених активним ритмом залах, з діловими тематичними суперечками, в ході яких народжувалася б істина…»

Розробивши нову концепцію, Ганна Сергіївна разом зі своїми колегами-музейниками - доцентом, кандидатом історичних наук Максимом Потапенком та старшим викладачем Борисом Кедровим за активної підтримки керівництва університету взялися втілювати її в життя: по-іншому облаштовувати експозиції виставкових залів, систематизувати документи, працювати з фондам, експонатами й артефактами. Їм допомагали університетські колеги, із задоволенням долучалися студенти. Багато ділових фахових порад Ганна отримувала від колег-музейників з ніжинських музеїв – краєзнавчого музею імені Івана Спаського, музею рідкісної книги, Чернігівського історичного музею імені Василя Тарновського, від фахівців департаменту культури Чернігівської ОДА тощо.

Складніше пані Ганні було уявити себе в ролі екскурсоводки. Життєвий і творчий шлях Миколи Гоголя не були для неї таїною за сімома печатями, та й історія закладу від часу його заснування в якості гімназії вищих наук і до нинішнього статусу державного університету була добре знайома й зрозуміла. Відтак жодних складнощів у проведенні екскурсій фахівчиня не вбачала.

А ось університетська художня галерея викликала особливі почуття. Від представлених у ній творів художників епохи Ренесансу й вісімнадцятого століття, оригінальних картин та авторських копій художників флорентійської школи творчою манерою Рубенса, Ван-Дейка, Рафаеля Санті, Мікеланджело Буонаротті, її улюбленого Караваджі, портретиста й випускника ніжинської вищої школи Аполона Мокрицького й багатьох інших знаних майстрів пензля віяло надзвичайною мистецькою аурою.

Власне, як і від картин сучасного живопису двадцятого століття, представленого у картинах народного художника, земляка-ніжинця Сергія Шишка. «Згадую свою першу екскурсію в картинній галереї, яку я провела для єдиного відвідувача – нашого ректора Василя Яковця, – розповідає Ганна Парубець. – Власне, це була генеральна репетиція перед відвідинами нашого музейного комплексу високопосадових осіб. Хвилювалася тоді страшенно - мені важливо було почути думку саме Василя Павловича Яковця…»

Повномаштабне вторгнення російських військ внесло корективи в роботу музейного комплексу університету. Тимчасова ізоляції й загроза окупації міста на початку воєнних дій спонукали Ганну Парубець домовлятися з колегами з львівських музеїв про тимчасовий прихисток найцінніших експонатів з ніжинського музейного комплексу. Утім, на щастя, до цього не дійшло, ворог відступив і вже восени 2022-го року музейні зали відчинили двері для відвідувачів – тут знову відновилися семінарські заняття й лекції, відновилася робота екскурсійних груп, щоправда, без відвідин художньої галереї.

«Найбільше болить, що до завершення військової агресії не зможемо відновити роботу картинної галереї – для багатьох це завжди було місцем своєрідної релаксації та психологічної реабілітації, де можна було «відтанути» серцем і душею…», – із сумом констатує пані Ганна.

«На початку повномасштабного вторгнення ми не мали чітких інструкцій щодо евакуації музейних колекцій, тому хто як міг, так і рятував свої музейні колекції, – розповідає директорка музею. - Наприклад, ми готові були відправити свої найцінніші надбання до колег на Львівщину. І це щастя, що нам не довелося цього робити. Та й чи могли б ми вивезти всю колекцію – ще питання. Російські ракети руйнують історичні будівлі та приміщення музеїв, знищують експонати, на окупованих територіях розграбовують цілі колекції.

Свого часу в нас було напрацьовано чимало цікавих сучасних інтерактивних проектів по удосконаленню музейної роботи, та після двадцять четвертого лютого більшість з них просто полетіли шкереберть. Наразі найголовнішим завданням вважаю оцифровування колекції, принаймні, хоча б проведення фотофіксації переліку всіх наявних об’єктів та артефактів. Європейські музеї займаються цим вже десять років, натомість ми перебуваємо ще на початковій стадії важливого процесу. Звичайно, діджиталізація, оцифрування є довготривалим та затратним процесом. Але коли йдеться вже не лише про функціонування музейного комплексу, навіть такого унікального, як наш, а про збереження українцями своєї національної культурної спадщини, вважаю, що справа того варта...»

З того, наскільки рішуче налаштована Ганна Парубець захищати й підтримувати своє музейне дітище навіть у сьогоднішніх непростих умовах, думаю, що у неї обов’язково все вийде.

Катерина Михайленко.

Газета "Вісті"

Чернігівські