Житель Менщини Владислав Смущенко любить футбол, техніку і вишивання

22 грудня 2024 р. 17:41

22 грудня 2024 р. 17:41

Вишивка – це красиво. Психотерапевти кажуть, що вишивання покращує психоемоційний стан людини. І не лише тих, хто милується нею, а й насамперед тих, хто її створює. Однак так склалося, що у нашому суспільстві багато хто вишивку вважає справою суто жіночих рук, мовляв, не чоловіче то заняття. 30-річний Владислав Смущенко з Волосківців цей міф успішно спростовує

У селі Владислав народився і тут все життя мешкає. Спочатку закінчив дев’ять класів місцевої школи, а потім вже середню освіту здобував у Дягові.

– Коли навчався в Дягівській школі, одночасно вчився у міжшкільному навчально-виробничому комбінаті в Степанівці, де отримав професію тракториста, – розповідає Влад. – На сьогодні маю чотири водійські категорії, які дають право керування, крім трактора, ще мотоциклом, легковим та вантажним автомобілем. Взагалі я дуже захоплююся технікою.

Так склалися сімейні обставини, що після школи Владислав нікуди не поїхав на навчання – тяжко захворіла бабуся, мамина мама, і вона потребувала стороннього догляду, тому юнак так і осів вдома.

Крім потягу до техніки, другим захопленням Владислава Смущенка є футбол. Каже, що все починалося, як, мабуть, і в усіх хлопчаків, коли м’яч стає чи не найбажанішою іграшкою.

– Спочатку грав у футбол з ровесниками у своєму селі, грав за нашу волосківську команду, – каже Владислав. – А потім мене запрошували і у футбольні команди сусідніх сіл: змагався в команді з Величківки, ще згодом – у вищій лізі з хлопцями з Кукович. Зараз, на жаль, не до футболу.

Владислав працює вантажником у менському супермаркеті АТБ. Хоч буває і важкувато, але в цілому чоловіка влаштовує графік роботи – у нього після чотирьох робочих днів є аж чотири вихідні, які можна присвятити рідним, дому, господарству, зайнятися улюбленими справами.

У цілому життя Владислава не відрізняється від того, як живуть інші його односельці. У Волосківцях він мешкає з батьками. Разом ведуть спільне господарство: обробляють город, доглядають домашню худобу. З ранньої весни і до пізньої осені більшість часу і проводять за цими заняттями на вулиці. А коли день стає «як заячий хвіст» і здається, що можна б цілком відпочити в теплій оселі перед телевізором, такий відпочинок через довгу ніч швидко набридає. І тоді намагаються чимось зайнятися, щоб час минав швидше.

– Телевізор у мене теж працює до пів ночі, – розповідає чоловік. – Але переважно він слугує мені фоном, коли всідаюся за вишивання. Зазвичай вмикаю якийсь фільм, вмощуюся в крісло і просто слухаю його. П’яльцями я не користуюся, а канву затискаю ногами, схрестивши їх одна на одній. Вишивання для мене – це заспокоєння, можливість розслабитися і відволіктися від інших думок, переважно неприємних. Саме накладаючи на канву хрестик за хрестиком можна зняти дратівливість. Багато чого залежить від того, наскільки подобається ескіз. Тоді я можу за вечір зробити до тисячі хрестиків.

Ще коли Влад навчався десь в шостому-сьомому класі, він вперше взяв до рук голку. Може, і не спробував би себе, якби не приклад дорослих.

– Моя тепер уже покійна бабуся і мама тоді займалися вишиванням великих настінних килимів, – розповідає Владислав. – Це, мабуть, модно було. Вишивали на мішковині великими хрестиками. І мене захопило те, як за допомогою хрестиків на полотні з’являються візерунки, барвисті квіти, лебеді, олені… Мама також, пам’ятаю, вишивала ікону. Якось і я наважився спробувати. Пізніше це захоплення поступово перетворилося на хобі.

Свого часу Владислав захоплювався футболом

Влад пам’ятає перші свої вишивки. Спочатку був мультиплікаційний герой Міккі Маус, а після нього – лебеді. Вони десь і до сьогодні є у нього. Мама з бабусею були не лише свідками його старань, а й першими поціновувачами, критиками та вчительками.

– Це вже зараз я вишиваю дрібненьким хрестиком, а тоді робив значно більшим, – пригадує свої перші кроки у мистецтві вишивки Владислав Смущенко. – Як казала тоді мама, для того, щоб краще зрозуміти весь процес, розпочинати вчитися вишиванню треба з великих хрестиків. Зрозуміло, що вишивати ними зручніше, але будь-яка робота, вишита якомога дрібнішим хрестиком, виглядає значно краще.

На різні теми пробував вишивати Влад. Були пейзажі, натюрморти, портрети, але останні п’ять років всю увагу приділяє іконам. Запитую, наскільки дороге це заняття?

– Не можна сказати однозначно, – чую у відповідь. – Воно і не дешеве, але і не таке вже вартісне. Для мене вишивання не є основним джерелом прибутку. Якщо не брати до уваги витрачений час (бо це ж робиться для душі, це улюблена справа), то не так вже і дорого. Вартість виробу залежить від формату, а також від того, скільки коштують канва та нитки для вишивання, а ціни різняться в залежності від якості. У мене є давні запаси ниток. А ще вовняні нитки отримую, розпускаючи барвисті, ще «совдепівські», жіночі хустки. Нитки там барвисті, а фарба стійка до прання.

У Владислава є багато спеціальних журналів на тему вишивання, які колись передплачував. Крім різноманітних схем, там друкували поради, рекомендації для майстрів. Наприклад, він засвоїв, як лягають на вишивку ті чи інші нитки.

– Сьогодні дуже поширене вишивання бісером, – ділиться Владислав. – Пробував і я. Вишив і обрамив ікону Семистрільної Божої Матері. Мені подобається вишивання бісером, але є й свої мінуси в творчому плані. Тому все ж більше схиляюся до традиційних ниток.

Владислав встиг оволодіти багатьма секретами вишивання хрестиком і досить критично ставиться до якості виконаних робіт. Каже, що майстерність майстра також помітна по тому, який вигляд має зворотня сторона вишивки – треба, щоб не було вузликів, петель, а сам виворіт на вигляд мало чим відрізнявся від лицьової сторони.

В колекції Владислава Смущенка до пів сотні вишитих ікон. Частина з них обрамлені, але більшість лежить згорнутою в шухляді. Чи має серед своїх робіт якусь найулюбленішу? Каже, що вони всі для нього дорогі, бо з кожним хрестиком вкладав у них всю душу.

– Після того, як вишивка вже готова, її треба випрати, – розповідає чоловік. – А потім, в ідеалі, її слід обрамити. На жаль, рамки не такі вже й дешеві, а сам ще не пробував їх виготовляти.

Світлини своїх робіт Влад виставляє в мережі Фейсбук – зробив там групу «Ікони, вишиті хрестиком». На жаль, ще не вдавалося щось заробити на цьому. До повномасштабної війни роботи Владислава Смущенка часто залучали на виставки під час різноманітних заходів, які відбувалися у Волосківцях, в Мені.

– Років 15 тому, коли у Волосківцях проводили День села, на виставці робіт декоративно-прикладного мистецтва один з гостей-киян зацікавився іконою Божої Матері, – пригадує майстер. – Але ми тоді не зійшлися в ціні.

Як тільки Владислав захопився вишиванням, про це дізналися найрідніші. Вони навіть вбачали в цьому свої переваги: син та онук не займається дурними справами, до яких часто спокушається молодь, а більшість часу проводить вдома. На широкий загал Влад не поширювався про своє, здавалось би, незвичне захоплення. Каже, що спочатку було якось і ніяково про це говорити, бо ж спрацьовував стереотип, що вишивання – наче як не чоловіча справа. Але з дорослішанням став сміливішим.

– Здебільшого я веду такий собі усамітнений спосіб життя, – говорить він. – Багато друзів, знайомих не маю, а з усіма підтримую рівні відносини. Трохи комплексував, звичайно. Та згодом, поспілкувавшись з тими, хто колись так само, як і я, боявся, стримувався, соромився, наважився не приховуватися. Адже я нічого поганого не роблю, навпаки – створюю гарні речі! Звісно, що ходили якісь не зовсім пристойні чутки, коли дехто, дізнавшись, що я вишиваю, починав фантазувати і говорити не зовсім добре про мене. В соцмережах маю вже багато віртуальних друзів, з якими єднає спільне захоплення вишиванням: спілкуємося, радимося, обмінюємося схемами вишивок. Я прагну до більшої досконалості і тому хочу, крім вишивання ікон, спробувати створювати складніші речі, наприклад рушники. Тут використовується інша тканина, дрібніша канва, треба чітко дотримуватися симетрії, щоб обидва «крила» рушника були ідентичні. Головне, аби було здоров’я. Хоча, вишиваючи, і не докладаєш фізичних зусиль, але слабшає зір.

Як і усі українці, Владислав Смущенко будує власні плани на майбутнє. Як і у всіх, першим пунктом у цих планах стоїть якнайскоріший наш переможний мир. Важливим є те, щоб були живі і здорові найближчі. Що ж до того, чи планує майстер якось розвивати справу, то він налаштований оптимістично і каже, що хотілося б, аби його справа давала якийсь прибуток. Та навіть і для себе, заради власного задоволення він продовжуватиме займатися улюбленою справою.

У тому, що колись ми побачимо рушники, виготовлені Владиславом Смущенком, не варто сумніватися. Бо, як каже, завдячує своїм батькам, які виховали у ньому впертість до роботи.

– Іноді мама сумнівається, чи справлюсь я з якоюсь черговою роботою, – посміхається Владислав. – Як ось, наприклад, було з іконою Миколи-Чудотворця, яку вишиваю зараз. Але я обов’язково впораюсь!

От хто сказав, що вишивка – то справа лише жіноча? Якось мені на очі в Фейсбуці потрапила одна світлина, на якій був зображений сивобородий чоловік у військовому однострої, який сидів в окопі і вишивав український прапор. Мене зацікавило, тому став шукати більше інформації про ту людину. Знайшов.

Виявляється, вперше про Руслана Ружила заговорили ще 10 років тому. Тоді інтернетом ширилися світлини, на яких побратими зафіксували його за вишиванням в окопі, поміж мішками з піском та ящиків з-під боєприпасів, з гранатометом на колінах.

Нині пану Руслану вже 52 роки. Він з Івано-Франківщини. Вперше на фронт пішов добровольцем ще в липні 2014 року, під час АТО (ООС). Тоді служив на сході у складі 128-ї гірсько-піхотної бригади.

Коли росія вторглася вдруге – у 2022 році – Руслан Ружило знову пішов на війну. Як і в 2014-му, так і зараз в перервах між боями він бере голку з нитками і вишиває. У своїх дописах у Фейсбуці звітує про те, над чим працює. У доробку раніше переважали вишиванки, серветки. Його роботи навіть замовляли за кордон.

Руслан Ружило

Але війна наклала свій відбиток і на вишивку – після початку повномасштабного вторгнення боєць почав вишивати прапор України. Один день війни – один ряд жовто-блакитних хрестиків. Майстер завершив вишивати прапор ще у жовтні 2022 року, але улюбленого заняття не полишив. Тепер його побратими носять іменні футболки та толстовки, перетворені руками майстра на унікальний оберіг.

Він береться за нитку з голкою у перервах між боями, коли стихають обстріли. Каже, що вишивка допомагає зняти напругу та розслабитися.

Вдома, в Івано-Франківську, на нього чекають дружина і троє дітей. В мирному житті Руслан Ружило – підполковник міліції на пенсії, працював в АТ «Івано-Франківськгаз». У вільний час вишивав нитками портрети друзів і бісером – ікони. Вишив портрет дружини.

– Я почав вишивати після школи, – розповідав пан Руслан. – Мене на цю справу надихнула мама… Ще до мобілізації пообіцяв 15-річному похреснику вишиванку. А тут почалися військові дії, то взяв роботу з собою, бо мусив виконати обіцянку. Коли є хвилинка тиші, без обстрілів, я вишиваю. Це вже друга вишивка, бо перша згоріла в автобусі після мінометного обстрілу біля Амвросіївки. Був якраз початок російського вторгнення. Коли я вперше дістав вишивку тут, мої побратими були трохи шоковані, але вже звикли. Вони казали: війна скінчиться, як тільки я довишиваю. Довишивав. Чекаємо. У нас тут багато неодружених хлопців, може, думаю, рушники їм весільні почати вишивати.

Каже, всі хлопці знають, за що воюють, тому перемога буде за нами.

Чернігівські