«Мововки». Менянин Роман Ільченко хотів, щоб доньки запам’ятали його таким, яким він був

03 квітня 2025 р. 17:05

03 квітня 2025 р. 17:05

Вікторія Ільченко каже, що це вже вдруге вона збирає підписи під петицією про посмертне присвоєння її чоловіку Роману звання «Герой України». На жаль, першого разу за 90 днів так і не вдалося зібрати 25 тисяч необхідних голосів, тому 22 січня оприлюднила другу петицію і сподівається на її підтримку. Вікторія робить це не тому, що комусь це може здатися сьогодні модною справою.

«Ми, рідні, пам’ятатимемо Рому завжди. А от чи пам’ятатимуть інші – то вже питання. Адже за життя він так і не встиг оформити статус учасника бойових дій, хоч і мав на це підстави та подавав усі необхідні документи», – говорить дружина Героя.

Стосунки, перевірені роками

Про своє знайомство, окремі епізоди стосунків, які вибудовували цілеспрямовано, але іноді і не зовсім «безхмарно», Роман і Вікторія любили згадувати потім, коли створили міцну родину. Переважно це були моменти, які викликали в обох посмішку і водночас давали можливість поставитися до них критично, щоб не повторити помилок, які допустили в юнацтві. Тепер Вікторія історію своєї родини згадує сама для себе. Вона пролітає перед її очима, як стрічка кінохроніки, де поряд з яскравими кадрами втиснулися і чорно-білі. Окремі епізоди при нагоді вона розповідає своїм донечкам, 12-річній Софії та 6-річній Катрусі. А з Сусідами.City поділилася повною версією цієї історії.

– Рома старший від мене на рік, – розповідає Вікторія. – Нас познайомила моя подруга. Мені тоді було 16, а йому –17. Зустрічалися зі школи, хоч і вчилися у різних навчальних закладах: я – в теперішній гімназії, а Рома – в «шевченківській» школі. Рома одразу мені сподобався своїм запальним характером та веселою вдачею. Ні, він не був шибайголовою. Навпаки, до всього ставився стримано, по-дорослому виважено. І хоч у наших стосунках було місце паузам, але після них ми обов’язково поверталися на попередні позиції. З ним я почувалася захищеною.

Роман мріяв про військову кар’єру і планував після школи вступати до військового училища в Харків. Навіть зібрав необхідний пакет документів. Але обставини склалися так, що мріям так і не вдалося здійснитися: коли хлопцю було 18 років, у нього помер тато і він мусив взяти на себе обов’язок глави сімейства.

– У 2005 році Роман пішов до армії, – каже Віка. – Це були часи, коли ще не всі мали «мобілки». Рома служив у залізничному полку в Чернігові. І хоч ми були і недалеко одне від одного, але спілкувалися через листування. Я і зараз зберігаю ті 11 листів.

Ремонтувалися, навчалися, виховували доньку

Коли через рік Роман повернувся зі строкової служби, одразу зробив Вікторії пропозицію одруження. Але вона попросила зачекати два роки, поки завершить навчання в коледжі. І тоді Роман, щоб бути ближче до коханої, яка навчалася в Києві, влаштувався працювати на будівництво в Броварах. В будні вони просто зідзвонювалися, а на вихідні влаштовували побачення.

– Він приїжджав до мене в Київ, я їздила до нього в Бровари, – пригадує Віка. – Вже разом їздили до Мени . Саме з тих пір ми цілком сформувалися як подружня пара. Тоді нам обом було навіть не важливим саме одруження, бо були впевнені одне в одному. Офіційно все узаконили лише через декілька років.

Після того, як Вікторія закінчила коледж, вона повернулася до Мени, а разом з нею – і Роман. Вона влаштувалася працювати на пошту, а він – на «сирник». І тут Роман вчергове проявив свій рішучий характер, запропонувавши жити разом.

Молодята одружилися. Роман дуже мріяв про дітей. В розмові з дружиною вони все частіше і частіше поверталися до обговорення цього питання. Пригадуючи ті роки, жінка дивується тому, як їм вдалося все здолати:

– Це було нелегко. Ми ремонтувалися. Крім того, обоє «встрягли» у навчання – вступили на заочне: я – до Університету менеджменту освіти, а Рома – до Прилуцького технічного коледжу. Потім у нас народилася Софійка, якій довелося зростати в суцільному ремонті. Мабуть, справитися з цим змогли завдяки нашій молодості, Роминому характеру та підтримці з боку рідних. І загалом усі ми підтримували одне одного.

Так вийшло, що Роману після школи не вдалося отримати професійної освіти, але не відмовлявся удосконалюватися. Вікторія пригадує, як її тато запропонував зятю спробувати себе на посаді електромонтера у Менському РЕМі, де якраз з’явилася вакансія:

– Він спочатку сумнівався. «Віко, ну який з мене електромонтер? Ти ж знаєш, що я хотів бути військовим», – сказав спочатку. Але нам вдалося переконати його. Як виявилося, не даремно: Рому помітили, він користувався авторитетом на роботі, просувався кар’єрними сходами. Усі ми разом почувалися щасливими.

Його характер: добрий, рішучий, виважений і відповідальний

Вікторія говорить про те, як Рома ставився до рідних, зокрема дітей. Каже, що за всіх переживав. Дуже любив дітей. У спогадах доньок він залишився дуже добрим батьком.

– Коли ми чекали на появу нашої старшої доньки, він одразу заявив, що пологи у нас будуть партнерські, – пригадує Вікторія. – Якщо багато хто з жінок буває проти того, щоб чоловік був присутній на пологах, то я навпаки дякую Ромчику за підтримку.

Жінка також пригадує, наскільки відповідально поводився Роман в перший день повномасштабної війни:

– Як тільки ми дізналися про початок вторгнення, Романові перші слова були такі: «Ми повинні триматися купи». Хоч і не знали, що нас очікує, але саме Роман прийняв рішення, щоб ми усі – наша родина, родина його сестри – перебралися до його мами. Прожили там два тижні, а потім повернулися до своїх осель.

Подальша розповідь Вікторії була вже не такою веселою. Навпаки, навіть більше тривожною і журливою, бо пов’язана вона лише з війною

– Я завжди цінувала Романову рішучість, але тоді, на початку «повномасштабки», я її іноді боялася, – зізнається Віка. – Роман одразу говорив про те, що, мабуть, йому доведеться взяти зброю до рук. «Ти ж пам’ятаєш, що бути військовим – то моя давня мрія!», – казав напівжартома. Я ж з острахом дивилася на нього і відповідала: «Але ж не у воєнний час бути військовим!»

Наприкінці квітня 2022 року Рома якось, прийшовши з роботи, сказав дружині, що побував у військкоматі і його записали в чергу на мобілізацію, у якій він 106-й. Запитала, як він наважився, а у відповідь почула, що зробив так, як мусив зробити. Черга рухалася швидко, і вже 1 травня 2022 року чоловіка направили на проходження військово-лікарської комісії.

Майже рік Роман Ільченко перебував у розпорядженні особового складу роти охорони 1-го відділення Корюківського РТЦК та СП. Разом з такими ж як і сам вправлявся на стрільбищі, споруджував укріплення, виконував інші різноманітні завдання, які ставило керівництво. І весь цей час Вікторія з острахом чекала, що одного дня Рома повідомить їй про те, що його відправляють кудись туди, далеко від Мени, де зовсім гаряче і страшно.

– Наприкінці березня 2023 року у нього виявили жовчно-кам’яну хворобу і він переніс хірургічну операцію, – каже Віка. – Я вже була навіть трохи передихнула, сподіваючись, що у такому стані

Ціна справжньої дружби

З 13 квітня Роман Ільченко проходив військову службу на Сході. Брав участь в боях на Бахмутському, Лиманському, Мар’янському та Курахівському напрямках. У розмовах з Вікторією ніколи нічого не приховував. Навпаки, ділився з нею наболілим, тим, що його турбувало, розповідав веселі і не зовсім історії, які траплялися з ним та його друзями. Помітно було, як він переживав, коли говорив про загибель товаришів.

Він завжди умів дружити. Але справжню ціну дружби відчув, перебуваючи саме на фронті. На жаль, ті чернігівські друзі-земляки, з якими він опинився на Донбасі, розпорошилися у вирі подій – хтось загинув, когось перевели до інших підрозділів. Романові теж довелося декілька разів змінювати і підрозділ, і посаду (встиг побувати і піхотинцем, і штурмовиком, і розвідником). А отже – нові знайомства, друзі.

Роман за рік встиг побувати і піхотинцем, і штурмовиком, і розвідником. Тут він серед побратимів розвідників

– «Ти знаєш, Віко, у мене було багато друзів, але справжні – саме ці!», казав він мені, – пригадує Вікторія. – Це були уже переважно хлопці з Київщини, Сумщини, Чернігівщини та Житомирщини. Так склалося, що більшість товаришів у нього виявилися Олександрами. Про кожного з них він багато чого розповідав мені. Коли я попросила, щоб він залишив мені декілька номерів своїх побратимів, щоб в разі чого можна було з ними сконтактувати, дав контакти трьох. Серед них і найближчий його товариш, Сашко («Місьє»).

Вікторія переповіла цікаву історію про те, як Роман з побратимами вирішили якось назвати своє бойове братство:

– Друзі стали пропонувати різні назви, а Рома тоді у звичній для менян манері вигукнув: «А давайте назвемося, мо’, «Вовки»!» Оце «мо’ вовки» здалося таким оригінальним, що всі підтримали пропозицію. Згодом Олександр («Новатор»), який був за старшого у підрозділі, роздобув шеврони із зображенням вовка і так назва підрозділу «МОВОВКИ» стала впізнаваною серед інших підрозділів.

Щоб друзі не зникли безвісти

Коли в квітні 2023-го Роман Ільченко вперше потрапив під Слов’янськ, телефонуючи дружині, казав: «Віка, тут такі жахи!» Потім, коли приїжджав у відпустку, помітно було, як боляче він переносить втрату побратимів. «Уявляєш: ось тільки що ти спілкувався з людиною, проходив повз неї і раптом бачиш її вбитою». Розповідав, як одного разу довелося вибиратися з-під ворожих обстрілів. Тоді пощастило лише трьом з десяти чоловік, серед них і Роману.

Але чи не найбільше Вікторії за­пам’яталася розповідь про те, як у грудні 2023 року в населеному пункті Новодонецьке Донецької області, коли група, у складі якої перебував її чоловік, відправилася на бойову позицію і внаслідок обстрілу в одному з бліндажів під завалами опинилися двоє побратимів.

– Про все хлопці доповіли ротному, на що той сказав: «Будемо вважати зниклими безвісти», – розповідає Віка. – Роман навідріз відмовився погоджуватися з цим. Він поривався туди, бо знав, що хлопці не зникли безслідно. Тим більше, що там був його найближчий товариш. Він наполіг, аби будь-що віднайти побратимів. Оскільки дістатися тих позицій вдень не можна було, Рома з друзями пробиралися вночі до того бліндажа. Відкопати його вдалося через тиждень. На жаль, хлопці просто задихнулися під завалами. Пам’ятаю, як чоловік зателефонував і повідомив: «Віка, Сашка («Місьє») немає більш».

Тяжко він переживав тоді цю втрату. Казав: «Я зрозумів, що не можна так прив’язуватися до людей, щоб потім так не переживати, коли втрачаєш їх. Ти живеш, спиш поряд, їси з однієї тарілки, а його раптом не стає!». На допомогу йому прийшов тоді інший Сашко – «Новатор»: він, як психолог за освітою, зміг знайти підхід і підібрати необхідні слова, щоб Роман зміг перебороти біль втрати.

Роман («Житон») із побратимом Сашком («Місьє»)

Кожного разу, коли Роман перебував на Донбасі, – це був час найвищої тривожності для його рідних. Найбільше, звичайно, для матері та дружини. Він попереджав про те, коли ходив на так званий «передок» на 5-6 діб, про те, що може бути відсутній зв’язок. Так виявилося і того разу.

– Ми говорили по відеозв’язку, – пригадує Вікторія. – Він скаржився на те, що їх знову перерозподілили, і «Мововки» тепер розкидані по різних підрозділах. Говорив, що ще не встигли роззнайомитися як слід у новому колективі, пройти необхідне бойове злагодження. Тоді він сказав про завдання, виконувати яке вони будуть три дні. Ще й наголосив: «Ти ж пам’ятай: все буде добре!» Я чомусь захвилювалася вже через добу. Він заспокоїв. Попросила, щоб хоч якось в месенджері показував, що все добре. Через три доби у мене з’явилася тривожність. Хвилювалася і мама Роми. Вона щораз телефонувала і запитувала, чи нема новин. Від чоловіка ніякої звістки не надходило. Я стала бити тривогу.

«Я не хочу, щоб тато став зірочкою!»

Вікторія стала телефонувати побратимам, але вони відбувалися мовчанням. Це вже згодом зізналися, що не могли сказати правду раніше, ніж про це повідомить командування.

– «Похоронку» принесли Роминій мамі, – розповідає жінка. – Я навіть вдячна за це, бо якби принесли до нас додому, то не знаю, як би це все сприйняли Софія з Катрусею. Ми з Романом їх завжди оберігали від подібних новин. Вони не були присутні на похованні. Колись Рома сказав: «Я хочу, щоб доньки запам’ятали мене таким, яким я був». Софію, щоб убезпечити від зайвих запитань однокласників, не пускала до школи. Вона ж уже все розуміє. Дивлячись на нас, дорослих, запитала: «Мамо, сталося те, найстрашніше?» З молодшою було складніше, бо якраз незадовго до Роминої загибелі їй довелося розповідати казку про те, звідки беруться зірочки на небі.

Романа Ільченка поховали 18 квітня 2024 року на піщанівському кладовищі Мени. Багато його побратимів тоді приїхали, щоб провести загиблого товариша в останню дорогу. Серед них і ті, з ким Рома пліч-о-пліч служив у «Мововках». Вік­торія вдячна кожному з них за увагу та підтримку, яку відчуває сьогодні, майже через рік після загибелі чоловіка.

Від Роминих друзів вона і дізналася про те, як він загинув. Сталося це, коли Роман з побратимами відкопували окопи на місці раніше втрачених позицій. Тоді хлопцям вдалося знайти тіло одного із захисників, який загинув раніше. Коли стали відкопувати друге тіло, ворог скинув з fpv-дрона вибухівку якраз на Романа, який прийняв на себе весь вибуховий удар. Цим Роман врятував від загибелі своїх трьох бойових побратимів.

Підписати петицію про присвоєння Роману Ільченку звання Героя України можна (і потрібно) ТУТ

Сьогодні Вікторія Ільченко з доньками радіє, коли до них у гості приїжджають побратими, які подарували донечкам песика. За позивним їхнього тата чотирилапого назвали Житоном та вручили дівчатам шеврони підрозділу «Мововки». Вікторія ж натомість на честь чоловікових побратимів створила фотоальбом і для спілкування започаткувала групу у соціальній мережі, яку теж назвала «Житон».

Чернігівські