Косово: маленька країна з великим серцем

19 квітня 2025 р. 23:30

19 квітня 2025 р. 23:30

Ірина Синельник – відома особистість на Чернігівщині. Особливо вона знана як журналістка. Декілька останніх років пані Ірина є власною кореспонденткою УНІАН по Чернігівській області. На жаль, повномасштабна війна змусила її виїхати за кордон – до Косова. Там вона перебуває вже майже три роки. Але, як і до того, продовжує працювати заради України, на Балканах, доносить правду про те, що відбувається в нашій державі.

Не так давно пані Ірина не надовго приїжджала на батьківщину. Її візит скоріше був схожий на гостини: треба було вирішити деякі формальності з документами, зустрітися з друзями та рідними… В порядку денному – обов’язкова поїздка до рідного Конятина – там на неї завжди чекає мама. Саме по дорозі до рідного села на Сосниччині ми і змусили Ірину на годинку зупинитися в Мені, щоб потім читачам Сусідам.City переповісти її розповідь

– Ще десь в листопаді 2021 року мені навіть доводилося переконувати колег в імовірності війни українців з росіянами, – каже Ірина. – Але тоді, коли в лютому вже всі активно обговорювали тему можливої війни, я чомусь не вірила в це і абсолютно намагалася відкинути від себе цю думку. За десять днів до початку повномасштабного вторгнення у мене помер тато. Я почувалася дещо розгубленою після цієї втрати. Деяке «протрезвіння» настало вранці 24 лютого. Я прокинулася від телефонного дзвінка сестри о 6.35. Вона повідомила, що росіяни бомблять аеропорти й атакують Україну з усіх боків.

Нові обставини змусили її розгубитися ще більше: що буде з роботою, адже тільки почала працювати в новому проєкті UNISEF? Було незрозуміло, як діяти, як поводитися? Водночас було очевидним те, що необхідно якомога швидше адаптуватися до нових реалій. В першу чергу поставало питання, як убезпечити себе.

– Моя сестра з чоловіком, які мешкають в Славутичі, поїхали до чоловікових батьків у Любеч, – пригадує Ірина Синельник події трирічної давнини. – Племінниці тоді не було ще й року. Сестра зателефонувала, що зовсім нема ні дитячого харчування, ні підгузників. Запросила приїхати до них і за можливості привезти щось із необхідних речей. Хоч і в Чернігові з цим усім вже були проблеми, але я віднайшла все і вирушила до Любеча. Як виявилося – аж на цілих шість тижнів. Але там ми були всі разом і, відповідно, від цього якось було затишніше.

Любеч опинився в окупації. На щастя, це була пасивна окупація: російських військ там не було, але містечко і прилегла територія були відрізані від решти українських земель. Над містечком пролітали ворожі ракети, які спрямовувалися на Київ, Чернігів. У блакитному березневому небі виднілися сліди від ворожих літаків, які прилітали з сусідньої білорусі, робили запуск ракет саме над Любечем і поверталися назад.

Будинок Ірини в Чернігові після "звільнення" Автор: з архіву Ірини Синельник

Навіть у таких умовах журналістка Ірина Синельник продовжувала працювати. Робила це, доки були інтернет і зв’язок. Свій смартфон вона дуже берегла. Берегла і водночас переживала, щоб він якщо що, не дай Боже, не потрапив до ворога, бо в ньому знаходилися свідчення – її тексти, світлини про перші тижні російської окупації.

Напередодні повномасштабної війни Ірина була задіяна в проєкті UNISEF. З початком вторгнення підтримувала стосунки з колегами, але вони ніяк не могли надати їй підтримку. Каже, що хотіла виїхати у безпечніше місце, але після того, як стало відомо про події в Бучі, колеги навпаки навіть порадили перечекати і не рушати будь-куди.

Ірина знала про те, що її чернігівська квартира дістала пошкодження після пожежі у їхній дев’ятиповерхівці, що сталася внаслідок прильоту 5 березня по мікрорайону Масани. Про це їй повідомила сусідка. Звісно, що її душа поривалася у рідні стіни, але зробити цього не було можливості.

Після деокупації Чернігівщини Ірина поїхала одразу до Вінниці і деякий час перебувала там. Те, наскільки постраждав Чернігів, на власні очі побачити їй вдалося лише 24 квітня. За кілька тижнів тоді вона змогла підготувати декілька матеріалів. Зокрема розповіла про злочини росіян в Ягідному, побувала на півдні України.

Якось у розмові зі знайомою, яка мешкала в Лондоні, Ірина дізналася про програму, що фінансується урядом Республіки Косово. Вона дає змогу журналістам і працівникам ЗМІ з України переїхати працювати до столиці Косова Приштини на період до 6 місяців і, залежно від подій в Україні, в подальшому можливе продовження цього права. Водночас журналісти набувають статусу осіб, захищених міжнародним законодавством. Програма «Проживання журналістів у Косові» ініційована Європейським центром свободи преси та засобів масової інформації.

Українські журналістки в Косово

– У травні 2022 року я подала заявку, вона досить довго перебувала на розгляді – лише 17 липня я прилетіла до Косова, – розповідає Ірина. – Хоч і мала досвід виїздів за кордон (як службові відрядження, так і відпочинок), але, як виявилося, зовсім нічого не знала про Косово. Водночас ніякого страху не мала: відкрила «Вікіпедію», дізналася, де знаходиться країна, прочитала, що не так давно там теж була війна, але зараз там мир. Зібралася і вирушила в дорогу.

Запропонована програма передбачає забезпечення кожного журналіста житлом. До заробітної плати, яку кожен з учасників програми отримує від свого медіа, їм платять стипендію в розмірі 470 євро. Якщо житло українським журналістам винаймають, то комунальні послуги вони оплачують самостійно. Загалом, як зазначає Ірина Синельник, Косово – недорога країна. Водночас їй здається, що порівняно дорогі там послуги інтернету – 20 євро (майже тисяча гривень) за місяць.

– Я перебувала там до серпня 2023 року, а потім, хоч і мала право залишитися, через сімейні обставини мусила повернутися в Україну, – каже пані Ірина. – Через пів року повернулася до Косова знову. Коли минуло два роки, протягом яких ми перебували під захистом уряду Косово, наш статус там дещо змінився – тепер ми вважаємося біженцями.

Косово і Албанія зараз є державами-сусідами на Балканському півострові. Але пов’язані вони між собою не лише сусідством, а й мовою (ну, хіба що відчутний трохи діалект) та культурою. В історії Косова був навіть невеликий період, коли цей край входив до складу Албанії: у 1941–1944 роках більшість території Косова приєднали до Албанії, яка тоді перебувала під контролем Італії. Після виходу фашистської Італії з війни ця територія опинилася під прямим контролем Німеччини, а по завершенню Другої світової війни територія Косова стала провінцією Народної Республіки Сербії у складі Федеративної Народної Республіки Югославія.

Але в усі часи, поки Косово не мало незалежності, його албанське населення зазнавало численних утисків і репресій від органів державної безпеки Югославії, більшість у яких становили серби. Так, наприклад, діти косовських албанців не мали змоги нормально вивчати рідну мову в державній школі, тому робили це у вчителів вдома. Загалом, політика держави по відношенню до косоварів призвела до створення руху опору, формування визвольної армії. Рух за незалежність Косово розпочався після рішення президента Сербії Слободана Мілошевича в 1989 році позбавити провінцію самоврядного статусу. Напруженість призвела до повномасштабної війни в 1998 році, яка закінчилася лише після втручання НАТО. Тоді війська Сербії змушені були залишити Косово.

– Той вірш, який я читала у фейсбуці, мене якось зачепив, торкнувся самого серця, – говорить Ірина. – Може тому, що він про мігрантів. А загалом, косовари дуже цінують те, коли іноземці, які проживають у них, намагаються спілкуватися албанською мовою.

Косовари (громадяни Косова) – це переважно албанці за національністю. Їх там 93%. Якщо Албанія – це окрема держава на заході Балканського півострова, то Косово це окрема держава, яка до 2008 року входила на правах автономії до складу Сербії. Незалежність Косова визнають 104 держави-члени ООН. Сербія ж та деякі інші країни, в тому числі і Україна, незалежності Косова не визнають. Водночас це не заважає тому, щоб і уряд Республіки Косово, і самі косовари досить прихильно ставилися до України та українців. Вони як можуть підтримують і допомагають нам в умовах війни.

Косово – це зовсім невелика держава. Як за площею (загалом трохи більша, ніж Чернігівська область), так і за кількістю населення (близько 2-х мільйонів чоловік). Косовське суспільство, попри впливи Заходу, залишається традиціоналістським, особливо щодо сімейних цінностей. І цей традиціоналізм часто переплетений з ісламом, чи принаймні отримує ісламське забарвлення. До сьогодні в Косово зберігається традиція, що саме батьки вирішують, з ким їхні діти мають брати шлюб. І, зрозуміло, цей шлюб має бути між «своїми». Хоча, звісно, трапляються винятки. Самій же шлюбній церемонії надається великого значення. Вважається, що шлюб треба брати на батьківщині – навіть якщо ти в еміграції. Тому косовари-албанці в «сезон весіль» (а він припадає на літо) спеціально приїжджають у Косово. І в цей період населення республіки помітно зростає. Також для сімей косоварів-албанців притаманна багатодітність. І це дозволяє їм успішно змагатися в плані демографічному зі слов’янським населенням.

– Під час Югославських воєн велика частина населення виїжджала з країни. Переважно до Албанії та Македонії. Багато хто – до Німеччини та скандинавських країн. Більшість з них повернулася. Але і ті, хто не повернувся, сформували потужну діаспору, і сьогодні дуже допомагають становленню Косова: допомагають родичам, приїжджають до Косова у відпустку, купують нерухомість, вкладають кошти в бізнес. Щодо бізнесу, то дуже розвинутим є будівництво. За останні роки дуже розбудувалася столиця – Пріштіна.

У Косово відбувається багато заходів, спрямованих на підтримку України, хоча, за словами Ірини Синельник, українська громада там зовсім невелика:

– Можу пояснити це тим, що, на жаль, країна поки що не визнано нашою державою. Там живуть лише ті українці, які опинилися там з особистих причин. Так, наприклад, наші перекладачки – це українки, які зі своїми родинами живуть в Косово вже більше десяти років. Вони допомагають нам і зараз. Ми дуже цінуємо їхню підтримку. На початковому етапі без них ми б не справилися ніяк, адже Косово – це специфічна країна в тому плані, що там інша культура, традиції, тому треба розуміти, як правильно повестися в тій чи іншій ситуації.

Ірина Синельник має власну версію того, чому Україна не визнала незалежності Косова. Косово проголосило незалежність у 2008 році, а Сербія вважає регіон своєю територією. Незалежність Косова визнає половина держав-членів ООН, включно зі США та більшістю країн ЄС та НАТО. Водночас Україна та росія не визнають незалежність Косова. Коли росія анексувала Крим, то вона стала говорити про якісь паралелі між Косово і Кримом. Насправді ж тут доречною буде думка прем’єр-міністра Косова Альбіна Курті, який сказав, що не варто плутати окупацію (це сталося з Кримом) з визволенням, яке отримали косовари.

Отак собі уявляють ситуацію серби. Ну дуже схоже на росіян

– До речі, мені першій вдалося записати інтерв’ю з прем'єр-міністром Косова Альбіном Курті, – розповідає пані Ірина. – Дуже сподобалося те, наскільки глибоко він розуміє весь аспект російсько-українських відносин. Він каже, що росія – це ворог. Якщо багато хто вважає, що воєнні злочини, які вчиняли російські солдати, це випадкові речі, які сталися просто під дією алкоголю, яким вони зловживають, то це абсолютно не так. Там точно були накази. Ми обов’язково у цьому переконаємося тоді, коли колись у майбутньому росії пощастить стати демократичною державою і вона відкриє світу доступ до документів.

В розмові Альбін Курті, спираючись на власний досвід, через Ірину давав поради українцям: і щодо того, як проводити післявоєнну відбудову та відновлення, і про те, що варто звертати увагу на помилки, допущені іншими. Він попередив, що так само, як не можна націоналізувати окремі галузі промисловості, не можна віддавати за безцінь свої ресурси.

Абсолютна більшість косоварів підтримують Україну в її боротьбі проти російської експансії. Так, у Приштині, столиці «частково визнаної» Республіки Косово, в центрі міста красується величезний синьо-жовтий банер з написом Free Ukraine. А 24 лютого, в день початку широкомасштабної російської агресії на нашу землю, в цій же Приштині на центральному бульварі Марії Терезії за ініціативи косоварів проходять заходи на підтримку України.

Знаний у Косово вчений-юрист, професор Приштинського університету Афім Хоті, коли його запитали, як ставляться косовари до війни росії в Україні, відповів: «Із самого початку війни була дуже сильна й однозначна реакція. Косовари на власному досвіді знають, як сусіди можуть прийти в твій дім та зруйнувати його. Тому Косово серцем і душою з Україною. Хоча не буду приховувати, що були й інші висловлювання: мовляв, Україна нас не визнала, то чому ми повинні її підтримувати? Але сьогодні цей факт не має ніякого значення».

Косово дуже прихильне до українців

– Косовари дуже прихильні до нас, – ділиться враженнями Ірина Синельник. – Вони говорять: «Ми розуміємо все, оскільки самим довелося пережити подібну ситуацію чверть століття тому. Сьогоднішня війна в Україні багато в чому схожа на те, що було у нас». Водночас кажуть, що нам, українцям, незважаючи ні на що, легше боротися з ворогом, бо Україну підтримує багато країн світу, а коли ж Косово боролося за свою незалежність, то такої підтримки не мало, оскільки його збройні формування вважалися незаконними.

Косовари діляться з українцями власним досвідом. Вони попереджають про те, що українці повинні дуже прискіпливо документувати воєнні злочини росіян, адже правий той, хто має більше доказів та свідчень. Вони попереджають про те, щоб не сталося так, як сталося у них: колишнього президента Хашима Тачі, який вважається героєм у Косово, бо був співзасновником Армії визволення Косово, яка піднялася на боротьбу за незалежність провінції, через чверть століття у спеціальному суді в Гаазі звинувачують у тому, що він спостерігав за пануванням насильства, коли Армія визволення Косова, складена з етнічних албанців, намагалася зміцнити свою владу під час і після війни.

За словами Ірини Синельник, у Косово сформувалась одна з найкращих у Європі шкіл з розмінування. Також сьогодні фахівці з Косова надають велику допомогу українцям, які постраждали в ході війни від сексуального насильства, адже це явище мало масовий характер під час Югославських війн в Боснії, Герцоговині та Косово. У них сьогодні створено ряд спеціальних організацій, які забезпечують психологічну підтримку.

– Загалом ця підтримка носить комплексний характер, оскільки у ній поєднанано юридичну, медичну та психологічну допомогу, – пояснює Ірина. – Коли я поверталася з Косова до України і перебувала тут пів року, то разом з Асоціацією демократичного розвитку ми реалізовували проєкт про інформаційний аспект цієї проблеми. Тоді ми залучали онлайн представницю такої організації з Косова. До речі, багато хто з косівських колег неодноразово наголошували на тому, що українці мають значну увагу приділити наданню психологічної допомоги та підтримки ментального здоров’я.

Ірина також зустрічалася з експертом, який має 25-річний стаж роботи з пошуку зниклих безвісти. Він досить добре володіє знаннями у галузі міжнародного законодавства з цієї проблеми і готовий поділитися своїм досвідом з українцями.

Косовари за віросповіданням мусульмани, але вони досить лояльно ставляться до представників інших релігій. Щодо православ’я, то православних храмів достатньо і належать вони Православній церкві Сербії.

Косівські серби дотримуються православ’я і в ідеологічному плані орієнтовані більше на росію. Так само, як і Російська православна церква, Православна церква Сербії – це джерело пропаганди. Хоч у Косово сьогодні відносно спокійно, але на думку Ірини Синельник сербська сторона продовжує спричиняти провокації. Так, у 2023 році вона навіть стала свідком цього. Тоді інформаційному агентству США Associated Press вдалося навіть зафіксувати, як в одному з православних храмів переховувалися бойовики.

Основні райони компактного проживання сербів зосереджені на півночі. Місто Косівська Митровиця розділене річкою Ібар на північну (сербську) та південну (албанську) частини. Саме на мосту, який сполучає ці дві частини міста, і вісить банер «Косово – це Сербія. Крим – це Росія».

Прем'єр-міністр Республіки Косово Альбін Курті вважає, ніхто не може спати спокійно, якщо його сусід хоче бути імперією Автор: Фото прес-служби прем'єра Косово

– Православні серби проти незалежності Косово та розглядають Сербію як свого захисника, – говорить Ірина. – Сербія називає Косово своїм серцем і ніяк не хоче змиритися з тим, що воно відокремилося. Тим більше, з втратою Косова Сербія втратила значну частину природних ресурсів. Відчутне і різне ставлення косоварів і сербів до українців. Якщо косовари-албанці позитивно ставляться до українців, підтримують нас в нинішній війні, намагаються допомагати, то зовсім інше ставлення до нас «єдиновірних» косовських сербів. Для них росіяни – найкращі друзі, а українці – вороги. Коли ви потрапите до православного храму в Косово й священик довідається, що ви українець, то може вам прочитати «лекцію»: мовляв, негоже нам воювати з росіянами, адже ми з ними «народи-брати». Незважаючи ні на що косовари почувають зараз себе досить спокійно. Впевненості їм додає те, що в Косово присутній миротворчий контингент НАТО, а те, як будуть розвиватися події в Україні, може стати сигналом для подальших дій уряду Сербії стосовно Косова.

Тим часом Косово впевнено рухається в напрямку євроінтеграції та членства в Раді Європи. Першими кроками є те, що грошовою одиницею в Косово є євро, а з країнами Євросоюзу налагоджений безвізовий режим перетину кордону.

Цікавимося деталями професійної роботи.

– Умови програми передбачають те, що кожен з нас, учасників, продовжує працювати на те медіа, у якому він працював і до того, – розповідає Ірина. – Відповідно, я працювала на УНІАН. Якщо раніше я спеціалізувалася більше по Чернігівщині, то зараз доводиться готувати матеріали і про інші регіони України. Так, наприклад, писала про підрив Каховської ГЕС та його вплив на екологію. Іншою умовою була наша участь у публічних заходах, які проводить Асоціація журналістів. Також ми отримали підтримку з вивчення англійської та албанської мов.

Ірина разом з колегами, які так само, як і вона, перебувають в Косово за цією ж програмою, є частими гостями на радіо та телебаченні, де дають інтерв’ю, розповідають косоварам про події в Україні.

– Цікаво, але із засобів масової інформації в Косово після війни зникли газети у звичному для нас паперовому вигляді, – зазначає пані Ірина. – Є лише теле- і радіо- канали та онлайн-видання.

Ірина говорить, що загалом коли для українців організовуються поїздки, щоб провести паралелі на прикладах подій, що розвивалися в Югославії колись і відбуваються в Україні зараз. Але переважно ці поїздки відбуваються в Боснію та Герцоговину. Косово ж у таких поїздках залишається дещо осторонь, оскільки ця держава так і продовжує залишатися державою, невизнаною Україною.

– Склалася своєрідна правова колізія: Україна не визнала незалежності Косова, хоча й зробила певні кроки на шляху до цього (у 2020 р. визнала паспорти цієї держави), – говорить Ірина. – Коли ми прибули до Косова, то кожен з нас отримав посвідку на тимчасове проживання. Але ми не можемо поїхати до Сербії, бо для неї ми порушники міграційного законодавства, оскільки в’їхали до Косова (яке Сербія вважає своєю територією) через треті країни. Навіть коли хотіли якось відвідати місто Софію (столицю Болгарії), то зробити цього не змогли через загрозу депортації, адже до Болгарії треба було їхати через Сербію. Сама Програма «Проживання журналістів у Косові» на мою думку є одним із кроків щодо визнання Україною державності Косова. Адже кожен з нас обов’язково готував якийсь матеріал (а може і не один) про цю державу, де проводив паралелі з Україною.

Робота Ірини - не тільки в Косово. Ось вона вже в Литві Автор: Олег Головатенко, чернігівський журналіст

Але основним завданням для себе українські журналісти сьогодні визначили те, щоб Україна, її біль, проблеми і негаразди не зникали з іноземних медіа, бо коли про тебе говорять, то і знають, що тебе турбує і що тобі болить, і навпаки – якщо ти мовчиш, то значить у тебе все добре. Українські журналісти мають гідно протистояти російській дезінформаційній компанії, яку ворожа сторона постійно запускає і в Україні, і в країнах Європи. Так, ім’я пані Ірини у 2023 році також російські пропагандисти намагалися використати у своїх брудних справах: вони створили фейковий сайт УНІАН, де виставили з десяток дезінформаційних матеріалів, авторство яких приписали Ірині Синельник.

– Загалом росія має великий вплив на Балканах, і в Сербії зокрема, – каже журналістка. – Вона транслює пропагандистські телеканали, поширює фейки про Україну, дискредитує українців, збирає донати та вербує найманців до російської армії. Але ми, виконуючи свою місію на Балканах, теж не сидимо склавши руки: не просто відкрили для себе Балкани, краще зрозуміли їх специфіку, набули експертності, але головним досягненням став обмін інформацією між Україною і Косово: косовари стали краще розуміти нашу війну, а ми, через їхній досвід, дізнавшись про події, які відбувалися на Балканах, почали краще розуміти, що нас чекає в подальшому. Хоч ми, українці і косовари, різні між собою і по традиціям, і по світогляду, але маємо багато чого спільного. Війна залишає у нас однаковий слід.

Ірина Синельник говорить, що між Україна та Косово поступово ідуть одне одному назустріч. Так, наприклад, в Приштині вже є українське відділення Торгово-промислової палати, поступово налагоджуються торгівельні зв’язки – в Косово вже можна придбати цукерки «Рошен». Не поривалася торгівля і з Сербією, але товари на полицях магазинів промарковані прапорцями, щоб помітно було, які з них мають вітчизняне походження, а які завезені. Самі косовари про це міркують філософськи «Спочатку людські відносини, потім торгівля, а лише тоді – дипломатія».

– Я особисто переконалася в щирості косоварів, тому кажу зараз, що Косово – це маленька країна з великим серцем, – захоплено каже Ірина Синельник. – Повага громадян Косова до України і українців дуже помітна скрізь – просто на вулиці, в крамниці чи на базарі. Дізнавшись, що ми з України, вони навіть відмовляються брати гроші за товар, а готові просто пригостити. Звісно, що ніхто з нас такою щедрістю не користується, але такий вияв людської поваги дуже приємний.

Чернігівські