Уже попрощалися з побратимом на полі бою, але вціліли. Історія захисника з Чернігівщини

28 квітня 2025 р. 18:32

28 квітня 2025 р. 18:32

Максим Семиліт

У його родині всі чоловіки служили військову строкову. Коли у 2015 році Максим пішов на службу, його батько й дядько вже захищали від російських окупантів східні області України. Максим став воїном у війні, розпочатій росіянами ще в 2014-му, і з перших днів повномасштабної. Про своє бойове хрещення під Черніговом і як вдалося вберегтися від дронів на Донеччині та чому відчуття плеча не завжди спрацьовує – 30-річний військовий-корюківчанин, солдат 152-ї Окремої єгерської бригади Максим Семиліт розказав виданню "Сусіди.City".

Електрик, який став воїном

Максим Семиліт закінчив Чернігівський промислово-економічний коледж Київського національного університету технологій та дизайну за спеціальністю «Ремонт і обслуговування електроустаткування». З 2014 року працював електромонтером у Корюківському РЕМі. Потім – рік строкової служби, після якого знову повернувся до своєї попередньої роботи. Спочатку контролером, а далі у бригаду мережної дільниці.

Однак до військової служби Максим завжди тяжів. З 2018-го, раз на рік, їздив на збори резервістів, щоб не розгубити навички військової підготовки. Незадовго до війни був на навчанні бригади ТрО Чернігівської області. Востаннє, за два місяці до повномасштабного вторгнення, перебував на зборах у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді, контракт резервіста з якою уклав у 2021 році.

– Зранку, 23 лютого 2024 року, мені зателефонували з бригади, щоб негайно прибув у Житомир, – пригадує Максим. – Тоді й з’явилися підозри: щось назріває. Офіційного повідомлення з бригади, щоб покинути місце роботи, чекати не став – назавтра поїхав у військкомат. А там уже збори йдуть. Я швидко повернувся додому, спакував теплі речі, взяв пилку, бухту проводу А-16 (що ще може з собою взяти електрик? – сміється) і пішов. Мене залишили при РТЦК та СП, видали зброю. А 26 лютого ми вже були на позиції «Клевер» під Черніговом.

«Спартанці» на «Клевері»

Контролювати важливе дорожнє перехрестя, тримати оборону траси «Київ – Гомель» і не допустити ворога на Чернігів, звідки пряма дорога до столиці, – таким було завдання для бійців на «Клевері».

– Позицію тримали рота охорони Чернігівського обласного ТЦК та СП, військові Корюківського РТЦК та СП і кілька бійців «Правового сектору», неподалік стояла 1-ша окрема танкова Сіверська бригада, – розповідає Максим. – Між собою ми називали цю позицію «Спарта», себе – «спартанцями», адже, по суті, були голі-босі: броніків нема, каски передали через тиждень, у кожного – по автомату, ще були гранати та декілька РПГ. Навколо – ліс і яр, по якому ми ходили. Все. Командували обороною позиції начальник Корюківського РТЦК та СП Ігор Батюк і його заступник Михайло Хомчук. Усі офіцери – наші земляки: зі Сновська, Корюківки, Мени, Сосниці...

26 лютого відбувся перший стрілецький бій. Перші поранені, дехто відмовляється від госпіталізації. А за декілька днів ворог почав щільно обстрілювати наших захисників із авіації, артилерії, танків. Ніхто не знав, чого очікувати. Максим каже, що з Інтернету дізнавалися: Україна захищається, росіян б’ють, і їх можна бити! Це піднімало бойовий дух. Але дуже переживав за рідних, які залишилися у блокаді й без зв’язку.

Максим жив в одному бліндажі з Ігорем Батюком, Михайлом Хомчуком, Олексієм Ковальовим, Володимиром Силком і безіменним приблудним бійцівським собакою. Він був то Тарзаном, то як хто назве. Але пес безпомилково відчував і попереджав про ворожу авіацію. Якщо ночує в бліндажі – обстрілів не буде.

– Багато військових загинули за Чернігів, – каже Максим. – Серед них – медик Павло Борздов, якого прикомандирували до нас на «Клевер-2». Ми з ним і Льошею Ковальовим щоночі виходили на евакуацію поранених. А 13 березня по нас відпрацювала авіація. Паша загинув.

Максим Семиліт на відкритті пам'ятного знака загиблим військовослужбовцям обласного ТЦК та СП у Киїнці

Того ж дня Максима евакуювали в Чернігівську міську лікарню № 2 через контузію та поранення ноги. Проте він не зміг там перебувати довго – і за два дні повернувся до своїх. На позиції побув усього декілька годин – росіяни обстріляли їх з системи реактивного залпового вогню «Град», і Максима знову з контузією та переломом ноги доправили в лікарню.

За місяць після лікування й реабілітації повернувся на службу в Корюківський РТЦК та СП водієм відділення забезпечення. У 2024 році солдата Максима Семиліта перевели стрільцем до 152-ї окремої єгерської бригади.

На війні всі вірять у Бога

Покровськ, Удачне, Котлине… Там, на Донеччині, Максим Семиліт знову був поранений. Пізніше скаже, що дуже вдячний інструкторам із тактичної медицини з Києва, які навчили, як врятувати самого себе. «Вогнева підготовка, звісно, важлива, але до стрілецького бою ще дожити треба, – констатує Максим. – Добре, що я свого часу серйозно зосередився на медицині та БПлА».

– Увечері нас вивезли на позицію, – розповідає військовий. – Завданням було поміняти групу, забрати 300-х і полоненого. Доки доїхали, з них лише один був живим. Ще на під’їзді росіяни почали обстрілювати. Вивантажилися – по нас міномети. Перша міна поцілила мені в ліву ногу. Наклав турнікет. По хлопцях спрацював fpv-дрон. Прилетів і по мені, але заплутався в гілках дерева і не вибухнув. Згодом мені поранило праву ногу. Знову – турнікет, бандаж. Побачив повалене дерево і загрібся в гілки, листя та землю. Один із скидів мені просто по п’ятах! Рухатися не можна, бо в небі, здається, мільйони дронів, які просто доб’ють.

Максим вирішив перечекати до ранку. Разом із ним його поранені побратими Женя, Ваня, Вітя, між якими метрів десять відстані. Іван не дожив до ранку. Перегукувалися і щойно почало сіріти надворі, вирішили вибиратися зі своїх схронів.

– Ми були поряд із Женею. Десь півтора кілометра повзли по-пластунськи, в режимі равлика, – пригадує Максим. – Добре, що був туман, і дрони не літали. Повземо, а попереду – бій. Постійні вибухи, крики, голоси, які згодом стихають. Там багато загиблих. Війна. Зв’язку з бригадою немає. Рухатися поповзом дуже важко, особливо перебиратися через гілки. Женя почав втрачати сили. Я висунувся попереду, контролював його, гукав, перевіряв, щоб він не відставав. Дуже хотілося пити! Води ніде не було. Доповз до якогось перебитого клена, зібрав трохи чи то соку, чи то води. Згодом побачив підбитий бронетранспортер М-113. Покричав Жені, щоб пересувався туди. Заліз усередину в надії відшукати щось попити. Знайшов півлітрову пляшку води і сухпай, із якого взяв лише мед і цукор. Половину пляшки води залишив для Жені. Я думав, що він наздожене. Але невдовзі голосовий зв’язок із ним був втрачений.

Пізніше з’ясувалося, що побратим вважається безвісти зниклим. Таке сповіщення за деякий час надійшло рідним Жені.

А тоді, біля М-113, Максим зустрів ще одного свого побратима, Віктора, теж пораненого. Ніч, ховалися в землі і гілках. Відчувалася гіпотермія. Рятувалися грілками.

– Щойно почало світати, став розгрібати все, а над нами дрон висить, – каже Максим. – Вибух поряд – кинув на нас фугаску. Лежу, не рухаюся і навіть не дихаю. Ззаду почулася російська мова, почала підходити їхня піхота. Ми з Вітею попрощалися, бо розуміли, що вижити не вдасться, подякували одне одному за службу. Але дива трапляються – Нацгвардія почала бій. Прилетіли наші безпілотники й розбили ворога.

Нинішня війна – це війна дронів і артилерії - Максим Семиліт

Немає, мабуть, нічого кращого, як на випаленій війною землі зустріти своїх. Максим і Віктор побачили спочатку три військові каски з жовтим скотчем – нацгвардійці. Вони повідомили по радіозв’язку своїх, що треба забрати поранених, сказали хлопцям чекати на місці й продовжили рух. Утім, Максим із Віктором вирішили, що залишатися – не найкраще рішення для них.

– Вітя повз попереду, дивився, щоб не було мін, а я зі своїм зором мінус 3 і мінус 3,5 – за ним, бо втратив окуляри, в яких весь час воював, – розказує Максим. – Проповзли трохи, може метрів сорок. Відчуваю: сили полишають, бо ноги всі в крові, очі заплющуються. І тут голос Віті: «Макс, я воду знайшов!» У мене наче друге дихання відкрилося.

До точки еваку ще залишалося метрів двісті, коли їх знайшли військові з Максимової бригади. За декілька підходів на собі дотягнули пораненого Максима.

– Дочекатися еваку – не означає врятуватися, адже на всю працюють ворожі міномети, літають дрони, – каже Максим. – Є лише декілька секунд, коли приїздить евакомобіль, щоб завантажитися. У нас у цей час одразу був приліт поряд! Але ми змогли. Водій, правда, вибачався за те, що гнатиме авто, незважаючи на наші з Вітею поранення.

Потім операції, лікування, реабілітація.

– З госпіталю я подзвонив старшині, – згадує Максим. – Традиція така є: відправляючи на завдання, старшина дає кожному патрон зі словами: «Повернеш». І нам таке казав, а очі були долу, бо з декількома попередніми групами був втрачений зв’язок. «Патрон не поверну, бо десь у полях залишив», – сказав йому телефоном. Старшина зрадів.

Здається, на війні немає атеїстів. І Максим, якому вдавалося вижити у складних умовах, вірить у Бога. З ним завжди три його іконки.

Реабілітація

Сьогодні Максим Семиліт удома. Рани загоюються, проте часто болить голова, є проблеми з ногами, п’ятою, дірчастий перелом кістки правої ноги нижче коліна, в якій залишився осколок. Пересувається на кріслі колісному, але недалеко від дому.

– За потреби дістатися кудись, наприклад до лікарні, допомагають рідні, хлопці з РТЦК та СП або викликаю таксі. Загалом я відчуваю до себе хороше ставлення: хоч у госпіталях і лікарнях, хоч з боку простих людей, моїх земляків, – каже воїн. – Впізнають, пропонують допомогу. А якщо брати в цілому, то в нашому суспільстві, на жаль, є випадки знецінення ролі військових і неповага до них. Дратує, коли починають звинувачувати захисників, що служать за гроші. Особливо ті, хто не у війську.

Я, в принципі, не засуджую тих, хто не воює. Бо це так сьогодні. А завтра ми можемо опинитися з ними в одному окопі - Максим Семиліт

Максим переконаний: на війні особливо важливе надійне плече товариша. Коли побратими розуміють одне одного без слів і небезпідставно надіються один на одного. У нього, каже, теж був такий побратим. Максим довіряв йому, як собі. А потім той не вийшов на позицію через свій морально-психологічний стан.

Але є й інші, як оборонці Чернігова, його «спартанці», з якими пройшов пліч-о-пліч, попри вік і звання, під ворожими ударами. Кожному – честь. Хоч дев’ятеро з них так і не дізналися, що навесні 2024-го Чернігів не скорився ворогу, зокрема й завдяки їм. 4 квітня цьогоріч на місці колишньої позиції «Клевер» відкрили пам’ятний знак загиблим військовослужбовцям роти охорони Чернігівського обласного ТЦК та СП. Максим Семиліт разом зі своїми побратимами знову відвідав те місце, де тривали жорстокі бої.

Чи є те, що він не може розказати своїй дружині, рідним? Є. І такого багато. Каже: хіба психологу відкрився б. Більшість військових потребують психологічної допомоги, хоч інколи й не визнають цього. Максим іншої думки. Він хоче позбутися того, що треба залишити «на війні». Це потрібно для його молодої сім’ї, яку створив за два роки до початку повномасштабної. Для дружини, котру безмежно кохає. Для донечки, якій зараз чотири з половиною роки. Це потрібно йому, 30-річному воїну, який мріє про життя в Україні після війни, котру потрібно буде розбудовувати.

Максим Семиліт із дружиною та донькою

Джерело: " Сусіди.City ", авторка Наталія Рубей

"Час Чернігівський" писав про таке:

• Відомий спортивний коментатор і військовий розповів про Гончарівську учебку
• Фермер-захисник виграв гранти для розвитку господарства
• Нацгвардієць повернувся з полону - знайшов себе в лісовій справі

Схожі новини

Чернігівські