Розпочати життя з нуля: родина з Херсонщини вже рік облаштовується на Менщині

25 травня 2025 р. 17:17

25 травня 2025 р. 17:17

Юлія Мазун живе в Синявці не так давно. Разом з чоловіком Олегом та його матір’ю
вони тепер мають статус переселенців і облаштовують своє життя на Менщині. І хоча сьогодні Херсон, звідки родом Юлія, перебуває під контролем України, але події перших місяців повномасштабного вторгнення росіян, вісім місяців життя в окупації настільки засіли в пам’яті, що родина Мазунів не наважується повернутися назад. Навіть попри те, що в Херсоні мають власне житло, а в Синявці доводиться все розпочинати фактично з нуля. Тим більше, коли чують новини хоч і зі звільненого, але неспокійного Херсона, який щільно обстрілюється ворогом. Про те, як живеться їм на Чернігівщині, Юлія Мазун Юлія Мазун розповіла Сусіди.City

Юля народилася у багатодітній родині (має трьох братів) і все життя прожила в Херсоні. Там зустрілася з майбутнім чоловіком Олегом. До того моменту кожний позаду вже мав власну життєву історію. Олег має дорослу доньку, Юлія – сина.

Жінка здобула дві вищі освіти – музичну та юридичну. Перша освіта – то більше для душі, а от практично застосовувати юридичну освіту їй вдалося протягом більш ніж 20 років, коли займалася кадровою роботою у пенітенціарній службі.

Після ліквідації управління Юлія півроку працювала в Азово-Чорноморському регіональному управлінні Державної прикордонної служби України.

Юлія Мазун

– А потім я поїхала разом із сином на заробітки до Польщі. Попрацювала трохи там, після повернення влаштувалася помічником приватного нотаріуса. Ця посада була останньою перед російським вторгненням, – розповідає.

Олег працював на Херсонському суднобудівному заводі «Палада». Спочатку зварювальником.

– У Олега давно спостерігалися проблеми з зором, але потім вони ще більш ускладнилися. Це змусило його перевчитися у навчальному комбінаті на стропальника. Вантажно-розвантажувальними роботами він і займався до самого початку повномасштабної війни, – ділиться жінка.

Початок цієї війни Юлія і Олег зустріли не разом: вона перебувала вдома, в Херсоні, а він напередодні якраз поїхав до мами, Ніни Олексіївни, яка проживала в селі Подо-Калинівка в Олешківському районі.

– Рушати одне до одного ми не наважувалися, бо у тих умовах це було небезпечно, – каже Юлія. – Тримали зв’язок, спілкуючись по телефону. Лише через два тижні, коли вже і Олешківщина, і Херсон перебували під окупацією і росіяни налагодили яку-неяку логістику у межах підконтрольних їм українських територій, ми змогли воз’єднатися. Я поїхала спочатку до Олега, а потім ми перебралися до Голої Пристані, де мешкають моя мама і тітка.

Юля розповідає, що до Херсона наважувалася їздити лише вона, оскільки дорога була перегороджена великою кількістю блок-постів, на яких неоднозначно приглядалися до людей, які рухалися по дорозі, а особливо до чоловіків. У самому ж місті на той час було дуже багато рашистів та українських колаборантів, а це становило загрозу для усіх, хто мав чітку проукраїнську позицію. Олег та Юлія Мазуни належали саме до таких.

– Донька Олега, яка тоді вже виїхала до Польщі, нас попередила, що сусіди повідомили їй: вже декілька разів приходили представники так званої нової окупаційної влади і цікавилися місцем перебування батька, – розповідає жінка. – Ми розуміли, що відкладати виїзд на територію, підконтрольну Україні, вже не варто. Хоча могли виїхати і раніше, але не робили цього через одну з причин – занадто довірилися байкам, які нам усім розповідав у перші тижні вторгнення Арестович. Ми тоді всі очікували: ось-ось все зупиниться, ось-ось Україна разом з Європою та Америкою виженуть росіян. Це «ось-ось» затягнулося аж на вісім місяців.

Олег та Юлія Мазуни

У листопаді 2022 року Юлі з Олегом все ж вдалося вирватися з окупації. Подалися спочатку до Польщі – там живуть Юліни син та невістка. Вони ще за три роки до початку повномасштабного вторгнення виїхали туди на заробітки.

– Я зателефонувала їм і вони фактично «проспонсорували» наш виїзд, – розповідає Юлія. – Ми ще деякий час вагалися, бо свекруха, мама Олега, навідріз відмовилася їхати з нами.

Та подорож тривала аж п’ять днів. Виїжджали через Крим, Москву, а потім перебралися через Білорусь, Латвію та Литву. Спочатку проживали у дітей, а потім скористалися польською програмою «40+», спрямованою на захист переселенців. Завдяки цій програмі біженці з України отримували дах над головою та харчування. Крім того, додатково вдавалося знаходити підробіток.

Після чотирьох місяців проживання в Польщі Мазуни зрозуміли, що тужать за Україною. Не давало спокою також те, що Ніна Олексіївна, мама Олега, залишалася сама, а її вік та стан здоров’я потребував додаткової уваги. Разом з тим через обстріли, які почастішали, хвилювалися і за безпеку мами. Юля та Олег вирішили повертатися в Україну. На Херсонщину не ризикнули їхати, тому стали шукати місце, де б могли зупинитися для проживання. Цим місцем тоді стала Львівщина.

– Ми натрапили на допис у Фейсбуці, де священик з Яворівщини писав, що є можливість потребуючим оселитися у відремонтованому шелтері (шелтер – місце, де тимчасово проживають особи, які постраждали від військовий дій, домашнього насилля, шахрайств – авт.), – пригадує Юлія Мазун. – Написала йому, а він переспрямував мене на людину у Яворівській міській рад, яка відповідає за розміщення внутрішніх переселенців.

Особливо їй запам’яталися секретар Новояворівської міської ради Іванна Попик, яка і опікувалася поселенням родини Мазунів, Маргарита Божко, яка очолювала консультаційно-координаційний центр роботи з ВПО м. Новояворівськ.

– Оскільки шелтер був призначений для людей більш старшого віку, то нам запропонували поселитися до санаторно-курортного комплексу «Шкло», – продовжує розповідь Юля. – На той момент для нас було головним те, що ми мали дах над головою і жили там, де було відносно тихо і спокійно. Розуміли, що так не буде тривати постійно і колись настане час, що змушені будемо залишати той прихисток. Але часом здавалося, що дехто нас просто намагався вижити звідти: то не було опалення, то не було води. Все це відбувалося на фоні зміни адміністрації закладу. От тоді мені знадобилася моя юридична освіта, бо доводилося в прямому розумінні слова «воювати» з чиновниками, адміністрацією санаторію і нагадувати їм, що ми теж люди і маємо права, є законодавство, яке захищає.

Юлія Мазун вдячна благодійникам, які допомагали і психологічно, і матеріально. Це благодійні фонди «Право на захист», «Рокада», які організовували проведення психологічних тренінгів, посприяли в облаштуванні приміщення для приготування їжі, санвузла.

Юлія та Олег Мазуни залишили Львівщину у квітні 2024 року. Це вже згодом вони дізналися, що решта тих, з ким довелося жити під одним дахом майже рік, таки змушені були шукати новий прихисток, оскільки санаторій «Шкло» через свою збитковість та величезну заборгованість не спроможний функціонувати надалі. А ті кошти, якими держава компенсувала йому витрати, пов’язані з розміщенням внутрішніх переселенців, були мізерними.

Ніна Олексіївна, яка продовжувала жити на окупованій частині Херсонщини, коли вдавалося з нею вийти на зв’язок, все частіше скаржилася на те, що доводиться чути вибухи, адже Подо-Калинівка розташована всього за 27 км від Кринок – місця запеклих боїв. Вона вже наче і була готова виїхати у безпечніше місце, але ніяк не могла залишити пса – американський стаффордширський тер’єр на ім’я Гера за більш ніж 15 років став справжнім членом її родини.

Врешті у грудні 2023 року знайшлися волонтери, які згодилися забрати жінку разом з собакою.

– Ми тоді перебували на Львівщині, і хоч і розуміли, що у нас, в санаторії, не дозволять жити з собакою, але мріяли про те, щоб мама Олега приїхала якомога ближче до нас, – згадує Юля. – Коли шукали волонтерів, які б могли допомогти виїзду Ніни Олексіївни, то вказували у заявці, що з нею буде собака у наморднику. Але волонтери довезли нашу бабусю лише до Києва, а далі, хоч на Геру і був виписаний ветеринарно-санітарний паспорт, але без відміток про «свіжі» щеплення ніхто – ні в потяг, ні в автобус – не наважувався їх забирати.

Пані Ніна зателефонувала дітям і Юля, не роздумуючи, придбала квитки та вирушила на Київ. Але її приїзд не вплинув на розв’язання ситуації – з собакою ніхто не хотів їх забирати.

– Мій старший брат уже більше 10 років мешкає у Синявці, – розповідає Юля. – Тоді я звернулася за допомогою до нього. Він не відмовив і сказав, щоб ми якось дісталися Чернігова, а там він нас зустріне і допоможе нашій мамі у пошуках житла. Тоді нам вдалося знайти приватного перевізника, який за шість тисяч гривень погодився перевезти нас з собакою з Києва на Чернігівщину.

Тоді Юлія в Синявці погостювала декілька днів, поки не поселили Ніну Олексіївну – добрі люди впустили її пожити тимчасово до пустуючої хатини. Тут, в Синявці, пані Ніна невдовзі поховала і свою подругу Геру, з якою разом подолали такий важкий шлях з Херсонщини на Чернігівщину. Як виявилося, життя собак багато в чому схоже на людське: як не турбувалася хазяйка, скільки не клопоталися біля неї ветеринари, але поважний собачий вік Гери вкоротила невиліковна хвороба.

– Я повернулася на Львівщину до чоловіка, – продовжує розповідь Юлія. – Тоді вже ми починали готуватися до того, що з санаторію нам треба кудись переселятися. Але я вже точно знала, куди саме ми поїдемо – до Синявки. Тим більше, що на сімейній раді вирішили, що нам треба триматися гурту. Ніна Олексіївна хоч і сумувала, звісно, за рідною домівкою, але, телефонуючи нам, з таким захватом відгукувалася про своїх нових знайомих, про сусідів, які приходили до неї в гості і приносили гостинці. Наша мама завдяки цим людям не почувалася зовсім самотньою у чужому селі.

Наприкінці квітня 2024 року подружжя Мазунів приїхало на Менщину і одразу ж зайнялося пошуком оселі, яку б можна було придбати. Тоді, каже Юля, їм запропонували з десяток хат.

– Для нас важливим було те, щоб ми всі – ми з Олегом і свекруха – були поряд, – говорить жінка. – Вдалося знайти підходящий будинок на дві великі кімнати, а поряд – літня кухня.

Юлю, як фахового юриста, трохи непокоїть те, що придбаний будинок не має документів, які підтверджують право власності на житло. Заспокоює лише, що в подібному становищі вони не поодинокі – в селах така ситуація у багатьох, хто живе в будинках, споруджених ще в 60-80-х роках:

– Коли займалася оформленням будинку, то виявилося, що багато хто перекуповує житло один в одного без документального оформлення. Стосовно нашого будинку, то навіть не вдалося вияснити, хто був його першим власником. Будемо мати надію, що ніхто нас не виселить з будинку.

Звісно, що оселя потребувала ремонту. Хоч і Юля, і Олег самі не зовсім «безрукі», але тоді вони вкотре переконалися, що світ не без добрих людей – їм на допомогу прийшла сосничанка Юлія Дудишева. Вона тоді якраз реалізовувала проєкт «Затишок для ВПО». Сусіди.City неодноразово розповідало і про Юлію Дудишеву, яка кілька років працювала в нашій редакції, і про її захоплення, і про те, як вона допомагає ремонтувати оселі внутрішнім переселенцям.

– Ми дуже вдячні і Юлі, і усім тим, хто відгукнувся на її заклик допомогти нам меблями та іншими речами, необхідними в будинку, – говорить Юлія Мазун. – Юля – людина з великим серцем. Ми дуже гарно спілкувалися тоді, коли займалися ремонтом, продовжуємо дружити далі.

За той рік, який родина Мазунів живе на Менщині, вони вже встигли трохи освоїтися: минулого року засадили город, тому влітку мали свою зелень, а на зиму запаслися овочами.

– Нам, тим, хто майже все життя прожив на півдні України, де землеробство лише зрошувальне, було незвично бачити тут, як все зростає без зрошення, – ділиться Юлія Мазун. – У Синявці дуже родюча земля. Ніна Олексіївна, агроном в минулому, сказала, що це не земля – це золото.

Де б не перебувала Юлія Мазун від початку повномасштабної війни, вона намагалася знайти собі заняття. Перше, в чому просила допомоги під час оформлення статусу ВПО, – це допомогти з роботою. У Новояворівську їй пощастило навіть влаштуватися головним спеціалістом відділу з кадрової, юридичної роботи та діловодства Красноріченської СВА Луганської області, яка працювала дистанційно. Цю посаду Юлія займала до жовтня минулого року, навіть перебравшись на Чернігівщину.

В оновлену оселю – з котиком

– В Синявці ми також не сидимо без діла, – каже Юля. – Перебуваю на обліку в центрі зайнятості. Задіяна на суспільно корисних роботах. В нагоді мені стала музична освіта: разом з односельцями готуємо музичні номери художньої самодіяльності, виступаємо на благодійних концертах. Маю тут вже подруг серед місцевих жінок, які прийняли мене в своє товариство. Також плетемо маскувальні сітки для наших захисників.

Юлія розповідає, що їм пощастило отримати підтримку від міжнародної благодійної організації ZOA (ZOA – це міжнародна організація з Нідерландів, яка займається наданням допомоги постраждалим внаслідок війни в Україні). Юлія заповнила заявку і її родина отримала фінансову допомогу для придбання сільськогосподарської техніки.

– Ми з чоловіком вирішили скористатися цим шансом, – ділиться планами Юля. – Придбали мотоблок, плануємо закласти сад. Цим ми займалися на Херсонщині, а тепер хочемо розпочати садівничу справу тут, на Чернігівщині.

* * *

Вони пережили окупацію на Херсонщині, втечу, тимчасові притулки в Польщі та на Львівщині. Тепер на Чернігівщині, в Синявці, облаштовують свій новий дім – міцний, з вишнею під вікном і городом. Вони самі саджають квіти і планують виростити сад, який обов'язково радуватиме плодами вже в мирній Україні.

Інколи згадують Херсонщину – з тихою тугою, але вже без сліз. «Тут наш новий дім, – кажуть. – І хоч коріння залишилося там, але ми потроху звикаємо жити тут». Вечорами вслухаються в тишу. Чують не сирени та вибухи, а цвіркунів. І розуміють: життя триває. Навіть якщо воно інше, навіть якщо з нуля.

Чернігівські