Приїхали із Маріуполя на Чернігівщину: із собою везли документи і кота Барсика

03 серпня 2025 р. 23:15

03 серпня 2025 р. 23:15

Віра Рубан із фотографією сина, Козелець

Три роки тому з окупованого Маріуполя виїхали 71-річні Віра РУБАН та її чоловік. Взяти з собою змогли лише документи та кота Барсика.

Нині живуть у Козельці. Мріють повернутися в український Маріуполь. Та найбільше хочуть, аби звільнили з  полону сина, 46-річного  Артема Рубана. Він у неволі майже три з половиною роки.

Жили неподалік заводу «Азовсталь»

— З чоловіком познайомилися, коли навчалися в Одесі. Я — у наргоспі на економіста. Він — у морському інституті. Потім поїхали в Маріуполь. Там і прожили майже 50 років. Якби ви бачили, яке чудове наше місто. Правда, Барсику? — гладить котика Віра Рубан. — Жили недалеко від заводу «Азовсталь». Ще у 2014 році, коли сепаратисти намагалися захопити владу, у місті знайшлося багато тих, хто протистояв цьому.  Навіть діти фарбою з балончика малювали на тротуарі, деревах українські прапорці. Розклеювали листівки, щоб люди не ходили на зібрання сепаратистів.

20 років тому купили собі трикімнатну квартиру. Сину залишили приватний будинок. Там  і жив з  родиною. — Ось такий наш синочок, — Віра Олександрівна дістає фото Артема. — Світлина зроблена напередодні нового 2022 року. Крайній раз бачилися з ним у середині лютого. А потім син захворів на «ковід».

Працював провідним інженером на заводі «Азовсталь». Коли почалося повномасштабне вторгнення, вступив до тероборони. Їх відвезли на завод імені Ілліча. Там вони охороняли госпіталь. Стріляти не вмів, бо в армії не служив. Не взяли через проблеми зі здоров’ям. Вроджені хронічні вади серця.

Потім забирали в інші місця, де не вистачало людей. По ходу хлопці всьому вчилися. 25, 28 лютого, 1 березня ми списувалися, — Віра Олександрівна відкриває листування в месенджері (написано українською. — Авт.).

— А я давно почала спілкуватися рідною мовою, — перехоплює мій погляд. — Писала йому, що ми в безпеці. Хоча онук пішов по хліб і туди, де стояла черга, прилетіло. Вибух, задимлення, нічого не видно.  Коли дим розсіявся, бачу, Денис біжить. Його порізало осколками скла. Та сину  я про це нічого не сказала, аби не хвилювався. Після цього вже не було з  Артемом зв’язку. Відтоді ми не знали, що з ним.

В окупації

У кінці березня щось прилетіло в наш будинок. Пробило чотири квартири від даху до самого підвалу. Ми якраз були в підвалі. Врятувало  те, що то не просто підвал, а справжнє бомбосховище. Колись його ще полонені німці збудували.

Вціліли тільки бокові квартири, зокрема й наша. Вікна побиті, у кухні все потрощене. Потім   окупація. Приходили три їхні комісії. Сказали, що будинок відновлюватимуть. Коли був той удар, згоріла і наша машина.

Усе, що вціліло, з квартири позносили в синову хату. На їхній вулиці будинки погоріли або розбиті. Тільки два вціліли: сусідський та синів. У його будинку побиті дах та вікна. Найняли людину, щоб закрити дах, аби в середину не текло. Забили вікна.  Попросили сусідів, щоб наглядали за домом.

Важко тоді дуже було, холодно. Готували на вогнищах. Воду видавали по десять літрів. За нею з третьої години ночі, не дивлячись на комендантську годину, займали черги.  Від «Червоного Хреста» видавали гуманітарку: крупи, макарони, борошно, консерви. Усе з написами українською мовою.  Один раз діти принесли чеченську ковбасу. Якраз тоді стояли чеченці. Вони приїхали, коли все затихло. Фотографувалися. У нас проспект Перемоги. Вони написали проспект Кадирова. А українські прапори висіли майже до 9 травня. Напередодні познімали.

Нас усіх попереписували. У травні поставили російські мобільні вежі. Видавали сімкартки  тільки за паспортами й особисто в руки. Тричі обшуки були. Шукали фотографії, чи є в родині атошники. Розпитували в одних сусідів про інших. А люди ж різні…

Які квартири були закриті (власники встигли виїхати), вибивали двері, заходили. Що вони там шукали, не знаю. Якщо знаходили в телефоні листування, що вказувало на прихильність до України, була біда.

У червні ми поїхали на фільтрацію. Риночок, м’ясний павільйон — туди привезли комп’ютери й усіх через них перевіряли.

Фотографували в анфас і в профіль, як рецидивістів. Брали відбитки пальців. Окремо допитували чоловіків і  жінок. Про сина запитували. Сказала: «Не знаю».  І це була правда. На той час  про нього нічого не знали.

Людей відправляли в церкву московського патріархату. Звідти вивозили автобусами в Росію. У підвалі, де ми сиділи, було десь сто людей. Залишилось 20. Решта пішли туди.

Через Бердянськ до Запоріжжя

У червні в Маріуполі ожив бізнес. Почали привозити продукти з навколишніх  сіл. Перевізники повернулися. Вивозили людей за умови, якщо є довідка, що пройшов фільтрацію. Документ — аркушик з зошита з написом від руки, на ньому їхня печатка.

Взяли з собою документи, кота Барсика. Йому був тоді рік. Породистий, на вулиці б не вижив. У нас у дворі було багато котів і собак, яких  ми підгодовували.

Спочатку вирушили до окупованого Бердянська. Місто вразило тим, що без руйнувань. На центральній вулиці з обох боків  до самого порту все в червоному кольорі — Радянський Союз. Через кожні сто метрів — щити з  портретом Путіна. Написи: «Мы своих не бросаем».

Уже був серпень, а в Бердянську ще ходили гривні. І людям пенсію привозили в гривнях. Звісно, були великі черги. Та людина могла отримати пенсію за пів року. Ми достоялися і завдяки цьому виїхали на підконтрольну Україні територію. За оголошеннями на стовпах дзвонили, запитували. І врешті знайшли того, хто зголосився  вивезти в Запоріжжя.

Перед виїздом знову всіх перевіряли.  Навіть немовлят і стареньких бабусь. Якщо знаходили щось  у телефонах,  людей кудись забирали.

— Запитували вас, чому  їдете не в Росію?

— Ні. Відкривали косметички й гаманці. Дивилися, скільки грошей. У молодої жінки була купюра євро. Так її допитували: «Навіщо ти її везеш?» Навіть у підгузки дитячі заглядали. А нам  пощастило. Подивилися наші з дідом паспорти, побачили, що прописка маріупольська і  не стали порпатися в речах.

У Запоріжжі зустріли волонтери. Дарма, що ніч, і те, що вони самі були втомлені, усім допомагали,  чим могли. Ми їм дуже  вдячні. Навіть нашому котику  корм дали.

Згодом ми пішли до поліції, написали заяву про зникнення сина. Здали ДНК. Відтоді Артема внесли в базу як безвісти зниклого.

Маю подружку ще зі студентських років. Вона сказала: «Приїжджайте до Козельця. Тут стоїть порожня хата батьків мого чоловіка».  Так ми опинилися в Козельці в кінці листопада 2022 року. Може, тут і залишимося. Будинок з газом.

Через місяць і внук до нас приєднався. Йому теж вдалося вибратися. Навчається в київському політехнічному університеті.   Паралельно  працює електриком. Він наша надія й опора.

Телефон сина ще тривалий час був на зв’язку.  Навіть коли в Козелець переїхали. Набирала, виклик йшов, — каже Віра Олександрівна.

— Як дізналися, що сталося з Артемом?

— Розповів хлопець, якого обміняли. 12 квітня 2022 року вони пробивалися до «Азовсталі» і потрапили  в полон. Їх спочатку повезли в Оленівку.

Син сказав мій номер телефону.  Так його співкамерник мене відшукав.

Згодом, коли ще поміняли  наших захисників, дізналися: Артем у Суходольській колонії Луганської області.  У бараці  сто чоловіків. Працює на швейному виробництві. Інформації небагато. Розповідають так: «Умови погані. Найгірше — це їжа. Низькокалорійна, майже одна вода. Квашена гнила капуста, зіпсована крупа  з молоком на сніданок. Найсмачніше — це пів буханки хліба на добу. Але і той буває з піском. З камер практично не виводять. Лише в душ та у двір на 20 хвилин раз на три тижні.  З камер виводять у мішках. Тому знають практично лише тих, хто в камері. І то, спілкуються пошепки. Але майже не б’ють».

Син є в списках на обмін. Проте чомусь його не міняють.

На  обміни не їжджу. Боюся, серце не витримає. У мене і так напади  стенокардії. Та ми з чоловіком постійно слідкуємо за повідомленнями про черговий обмін. І вже тоді не випускаємо телефонів з рук в очікуванні дзвінка.

У кутку кімнати стоїть великий  прапор України.

— Вивішуємо його на день незалежності, інші державні свята, — пояснює Віра Олек­сандрівна.

У грудні з Суходольської колонії почали вивозити в Кемеровську область, на Далекий Схід. Потім три місяці не чіпали. Начебто й Артема вивезли весною. У Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими в особистому кабінеті  ставлять, що  він у Барнаулі.

Серце розривається, душа болить. Син навіть не знає, чи ми живі, чи живі діти. Стільки листів написала  йому. Та він жодного не отримав. Сказали  писати тільки про побутове. Я і писала. Передавала їх через офіс Уповноваженого з прав людини.  Останній лист повернувся. Не знаю, чому росіяни його не прийняли.

Не можу сидіти, склавши руки. Коли нічого не робиш, лізуть у голову різні думки. Узимку плела шкарпетки та килимки для захисників.  Ходжу  виготовляти маскувальні сітки. І  чекаю на повернення сина.

Джерело : "Вісник Ч", авторка Валентина ОСТЕРСЬКА. Фото авторки

"Час Чернігівський" писав про таке:

• «Поки я не побачила тіло, надія живе», — жінка з Чернігівщини дивиться всі обміни
• «Мамочко, це я!»: серед 13 звільнених, яких взяли в полон на ЧАЕС, - нацгвардієць з Чернігівщини
• Тримала молитва і родина: додому повернувся оборонець, якого полонили під Авдіївкою півтора року тому

Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":

• Фейсбук
• Youtube
• Телеграм
• Instagram
• Tik-Tok

Схожі новини

Чернігівські