Коли ворог спалює дім двічі: незламність Ганни Іллєнко

06 вересня 2025 р. 15:17

06 вересня 2025 р. 15:17

Її життя – мов книга, сторінки якої переписували війни. Доля 87-річної Ганни Іллєнко із села Єліне, що на Сновщині, всього за чотири кілометри від російського кордону, склалася так, що вона двічі була змушена залишати рідну домівку, бо ворог палив її село. У 1943-му – німці та мадяри, у 2024-му – росіяни.

Попри пережите, бабуся Аня, як її називають рідні, не втратила ані світлої пам’яті, ані любові до життя. Вона співає українських пісень, розповідає онукам історії з пережитого, займається рукоділлям.

Річка Бойова – ліва притока Єлінки. Це невеликий рівчачок, який пролягає і сьогодні по межі між Україною та росією за чотири кілометри від Єліного та Мосток. Місцеві здавна також її називають Рубежем. Рубіж між двома державами, мовами, культурами, народами.

Ганна Іллєнко народилася у 1938 році на вже не існуючому хуторі Амуриха поблизу села Мостки. Її дитинство обірвала Друга світова. Звісно, дитяча свідомість тоді не могла належно сприймати події, але їй було невтямки, що саме сталося: чому плачуть мама з бабусею, чому такий сумний тато.

Як тільки ворог став наближатися до Чернігівщини наприкінці літа 1941 року, більшість місцевих чоловіків пішли воювати у партизани. До них приєднався і Василь – батько маленької Анюти. В окупованих селах залишилися діти, жінки та старі люди.

«Визволителі» знищили село на кордоні

Ворогів наші люди називали німцями, хоча територія Сновщини контролювалася переважно мадярськими (угорськими) військами. Про ті роки у дитячих спогадах Ганни Василівни в пам’яті відклалося багато моментів, але один запам’ятався найбільше.

– Жінки за селом чи то жито жали, чи льон брали, а дітвора біля них бігала. Була там і я з мамою, – згадує пані Ганні. – Мадяр, що наглядав за роботою, скибку (хліба – авт.) маслом намазав, поверх нього – варенням. І я, рота роззявивши, сиділа поряд. Він розрізав скибку навпіл, дав половину мені і почав бесіду. Запитував про батька. Вже після війни, коли старшою була, мама пригадувала те і розповідала, як усі жінки тоді переживали, щоб я зайвого нічого не розказала. «Де твій батько?» – запитував тоді мадяр. «На війні», – відповіла я. От тоді у жінок і відлягло від серця. Адже якби я відповіла, що він у партизанах, то усіх би могли розстріляти.

Батька не стало на початку 1943 року. Уже згодом, з розповідей дорослих Ганна Василівна дізналася, що він загинув у лісі поблизу Софіївки на рідній Сновщині. Активна участь жителів Єліного та сусідніх сіл у партизанському русі і стала причиною того, що взимку 1942-43 років німці вчинили каральну акцію, спаливши дотла ці села.

У березні 1943-го нацисти спалили Мостки разом з сусідніми селами. Люди рятувалися в лісах, переховувалися у погребах, ішли до сусідніх сіл. Та трагедія призвела до загибелі близько 500 жителів (повністю були знищені 120 сімей). Загалом на території Єлінської сільської ради, до якої входили Мостки, тоді карателі знищили 519 селянських дворів, чотири колгоспи, всі будівлі.

– Коли палали Мостки, ми з матір’ю спочатку декілька днів жили у родичів в Безуглівці, – пригадує пані Ганна. – Але невдовзі нас звідти попросили, бо оскільки наш батько був партизаном, люди боялися, що через це всіх могли розстріляти. Деякий час переховувалися в лісі. Сиділи посеред снігу, закутані рядниною. З нами була наша корова, яку вдалося з собою забрати. Потім пішли до Хоромного (населений пункт у межах нинішньої брянської області росії – авт.), де разом з такими ж біженцями зі Сновщини знайшли прихисток спочатку в школі й клубі, а потім влаштувалися на квартиру.

Єліне було селом партизанської слави

У вересні 1943 року німців (а з ними – і мадярів) прогнали з Чернігівщини. Люди потиху стали повертатися до рідних місць. Хтось так і залишався по ту сторону Рубежа. Тих же, хто повертався, вдома зустрічало попелище, бо на обійстях залишилися уцілілими хіба що погреби.

– Навесні 1944 року я з мамою повернулася до Єліного, – розповідає бабуся Анюта. – Там мешкали батькові родичі. Жили всі спочатку в погребі. Потім нас пустили перезимувати люди до невеличкої хатинки, а вже наступної весни мати почала будувати і собі житло. Спочатку замість підлоги у ній була долівка. Хатина мала двоє вікон – одне дивилося на вулицю, а друге, що навпроти печі, виходило у двір.

Діти намагалися допомагати дорослим. Анюті з подругою, наприклад, доручили доглядати курчат у колгоспному курятнику. Тоді вона вперше перехворіла на запалення легенів, бо потай від дорослих перекупалась в річці. Відтоді те «воспалєніє» і не дає їй спокою та щораз нагадує про себе іншими хворобами.

Пригадує, як їй хотілося до школи:

– Дуже заздрила старшим друзям-школярам. Перший раз пішла до школи одразу після війни, у 1945-му році. До свого першого класу я йшла у двох розпарованих черевиках, наділених тіткою. Один з них був військовий, а інший – її, хромовий.

Той її перший похід до школи тривав всього декілька місяців, до Нового року, бо далі, взимку, їй не було чого одягнути. Вдруге до першого класу пішла вже мо’ років в десять. Коли ж закінчила школу, їй довелося попрацювати і в колгоспі, їздила на заробітки на Херсонщину, до Куп’янська, що на Харківщині. Невдовзі після повернення звідти додому родичка загітувала її поїхати аж на Північний Урал, до Свердловської області.

Ганна Іллєнко

– Там я три роки працювала в їдальні в місті Асбест, – пригадує Ганна Василівна. – Але коли отримала з дому листа з повідомленням, що захворіла мама, повернулася в Україну. Керівниця казала, щоб я поверталася до Асбесту разом з матір’ю. Але я вже з Єліного нікуди не поїхала. Це було на початку 60-х років.

Тоді ж, у 60-х, Ганна вийшла заміж за місцевого хлопця, Павла Іллєнка. Уже разом вони зводили власну оселю, у якій зростили трьох красунь-доньок – Наталю, Валентину та Олену. Все життя Павло присвятив техніці: в місцевому колгоспі, в Щорській сільгосптехніці, а згодом – у сільській пожежній команді. Ганна ж спочатку чверть століття пропрацювала в сільському магазині, а потім вже до самого виходу на пенсію куховарила в дитячому садку.

На покоління Ганни та Павла Іллєнків випали роки відродження Єліного та прилеглих сіл. Усі разом раділи тому. Протягом 40-50-х років були зведені нові оселі, заклади соціальної сфери. В пам’ять про трагедію 1943 року єлінці відкрили в центрі села музей партизанського руху на Чернігівщині та спорудили пам’ятник.

Діти Іллєнків виросли і до батьків в Єліне приїжджали вже лише в гості. Павло та Ганна раділи кожного разу, коли їхня хата наповнювалася рідними голосами. На жаль, у 2012 році чоловік Ганни помер. Щоб мама не почувалася самотньою, донька Олена прийняла тоді рішення повернутися з гамірливого Чернігова до рідного села, бо саме в Єліному вона знаходила відраду для свого серця та душі, відчувала спокій та насолоду.

Єлінці дуже дружили з жителями російських Раковки та Хоромного: їздили в гості одне до одного, навіть родичалися сім’ями, створюючи інтернаціональні родини. Ніхто не припускав в думках, що ця дружба в один момент може похитнутися.

Ніхто з тих жителів Єліного, яким 80 років тому вже випало переживати війну, не думав, що доведеться пережити дежавю – відчуття, що вже бачив, чув або переживав те, що відбувається зараз. Не могла навіть у найгірших думках і Ганна Іллєнко припустити, що колись, на схилку літ, їй знову доведеться кидати рідну оселю, село, землю предків. Але тепер уже не через німців та мадярів, а через тих, хто взимку 1943 року надавав їм прихисток.

На початку 2022 року у Єліному мешкали понад дві сотні жителів. Майже рік після початку повномасштабного вторгнення єлінці жили в тривозі – той, кого раніше вважали братом, виявився лютим ворогом, який жив зовсім по сусідству, під самим боком. На зміну тривозі прийшло відчуття небезпеки – у січні 2023 року росіяни вперше обстріляли село. Першого лютого 2023 року ворожа міна влучила в погріб, де переховувалися цивільні люди. Четверо з них загинули.

Ця трагедія змусила єлінців подумати про безпеку. Вже до кінця 2023 року у селі не залишилося нікого – люди були вимушені виїжджати через щоденні обстріли. На початку вересня 2024-го російські окупанти повністю знищили вогнем село. Як це понад 80 років тому зробили нацисти. Тоді згоріла і хата Павла та Ганни Іллєнків.

– Після першого обстрілу села я наважилася на виїзд, – розповідає Олена Смаль, донька Ганни Іллєнко. – Знайшла тимчасове житло, але переїхали лише з сином – мама навідріз відмовилася будь-куди їхати. Лише після того, як у погребі загинули люди, нам вдалося її переконати, що треба їхати.

Наразі Ганна Василівна з донькою Оленою та онуком Денисом мешкають у Великому Щимелі (село в Сновській громаді). Здається, що все їх тут влаштовує – і село затишне, і люди привітні. Але рідне Єліне залишається назавжди в пам’яті.

Хоч прожила в Єліному майже все життя і в побуті говорила оригінальною говіркою з мішанки українських, російських та білоруських слів, але пісні співає (ох і любить же це діло!) переважно українською. Звісно, що знає і російські (бо ж не відгородишся парканищем від сусіда, наскільки б скаженим він не був), але українських знає найбільше.

Любить згадувати минуле. Її кімната прикрашена барвистими килимками, сплетеними гачком. Це чи не єдине рукоділля, яке вона ще може робити. Колись же її руки створювали все: від вишиванок і ткання до мережив та килимів. В Єліному, у її колишній оселі, усе, на що можна було кинути оком, до чого можна було торкнутися, виготовлено її руками: виткано, пошито, вишито, згаптовано, сплетено та зв’язано, а потім завішано, вкрито, встелено. Тепер все залишилося в минулому.

Як може, Олена тішить неньку. Насолоджується спілкуванням з нею, поспішає розпитати про те, що мама не встигла їй переповісти раніше: про село, про те, що доводилося пережити, про родичів – і живих, і тих, хто вже давно відійшли за межу. Ганна Василівна ж часом вже забуває, що розповідала, а що ні, то може і повторитися, але донька не перечить, бо готова слухати рідний голос скільки завгодно, адже навіть у тому, що вже чула раніше, може з’явитися часточка чогось нового. А ще Олена часто просить маму заспівати.

– Мама має дуже гарний голос, – каже Олена. – Коли співає «Туман яром…» чи «Ой чий то кінь стоїть…», я відчуваю, що ми зберігаємо пам’ять не лише про нашу родину, а й про рідне село, яке ворог намагається знищити.

Донька підспівує матері і водночас усе – і розповіді, і співи – фіксує на відео. Щоб зберегти пам’ять. І про батьків, і про рідне село, і про те, що мали, але не цінували раніше.

Ганна Василівна ж переживає найбільше за Україну. Її серце щиро болить за всіх захисників, які нині боронять державу. Особливо вона молиться за свого зятя Олександра, який служить у лавах української армії.

– Доки живу, буду благати Бога, щоб кожен наш воїн повернувся додому живим, – зізнається вона.

Чернігівські