«Лікарі думали, що я 200-й, але я вижив»: історія ветерана Дмитра Бондара (Відео)

15 вересня 2025 р. 18:37

15 вересня 2025 р. 18:37

Це історія Дмитра. У 19 років він обрав військову службу. Спершу був кермовим-сигнальником на морському флоті, потім — морським піхотинцем і у 2014 році пройшов перші бої на Донбасі. Після завершення контракту Дмитро звільнився зі служби. Але повномасштабне вторгнення застало його в рідному Чернігові й знову змусило одягти військову форму.

« Я одразу одягнув форму і хотів уже кудись йти, розвідував обстановку через інтернет-пабліки, телеграм-канали, радіо, телевізор, що взагалі відбувається, які масштаби цього вторгнення. Потім пішов у ТРО зі своїми знайомими, десь тиждень був у ТРО, ми в Олександрівці стояли, разом з 1-ю танковою бригадою, а потім уже захотілось піти саме в ЗСУ, пішов до воєнкомату, став на захист Чернігова від роти охорони.

Потім ми отримали бойовий наказ виїхати на допомогу – на оборону пішохідного моста, там були ССО, які ставили понтонний міст, тому ми вже знали, що через нас проходитимуть бойові дії»,- Дмитро Бондар – ветеран .

Через два тижні після початку бойових дій життя Дмитра змінилося назавжди. Поранення стало тим моментом, після якого почалася інша боротьба — вже за себе.

« Я прийшов із позицій, усе зняв із себе, а перед цим нас скорегував дрон, і я кажу: це не наш дрон, давайте його збивати! А всі запевняли, що то наш, жодної інформації щодо цього не було від командування. Минають 20 хвилин, і тут перший приліт у будинок, там база хіміків була.

Я все викидаю, беру автомат, бо розумію, що нас скорегував дрон, і нас квадратом обстрілюватимуть. До окопів десь 2-3 кілометри, розумію, що туди не встигну добігти. Я почав за деревами ховатися, просто на слух відчуваю, де вхід, де вихід, і розумію, де воно летить зараз, куди мені переміститися, аби не отримати поранення, але нас дуже сильно тоді накривали «Градами», я нічого не встигав, чув вихід – і за секунду був приліт. Перший приліт був у голову, в мене була контузія, текла кров, я починаю переміщатися праворуч до дерева, розумію, що ще летить. Уже не розумію, куди воно все летить, воно прилітає поруч зі мною. В той час, коли я почав переміщуватися, мене збиває щось із ніг, як я розумію, це був осколок, і вже не можу піднятися, що в мене весь піксель у крові, перші п’ять хвилин просто кричав, було дуже боляче, потім уже плюс-мінус було нормально. Розумію, що тяжко дихати, бо з правої сторони у мене була кров, пробита легеня, а з собою аптечки не було.

Я почав кликати на поміч хлопців, вони прибігли, я їм одразу казав, що і як треба робити. Кажу, мені потрібно два турнікети на ноги, під пах, два уколи морфію, один у руку, інший в ногу. Я їх найбільше не відчував, не міг рухати. Вони все зробили, як я і казав, ще три цигарки скурив. Потім прибігли двоє поліцейських, узяли на ноші та повезли до шпиталю.

Ми приїхали до шпиталю, я лежу на задньому сидінні машини в поліцейських, чую, що вони кричать, щось розповідають. Розумію, що мене не висаджують, а їдемо далі. Коли мене привезли в іншу лікарню, мене одразу почали забирати з автівки на ноші, і чую, як хлопці відповідають: «А чого ви його сюди привезли?! Його ж треба до військового шпиталю!» – «А ми його привезли до шпиталю, там відповіли, що він уже 200-й, він забагато втратив крові, ми його не врятуємо». От якось так»,- Дмитро Бондар – ветеран .

У лікарні Дмитру надали необхідну допомогу, аби врятувати життя. Але для повного лікування потрібна була спеціальна операція на нозі. На жаль, у Чернігові тоді не було відповідних фахівців, то довелося вирушати до Києва. Питання ускладнювалося тим, що дороги були закриті, тож довелося чекати на дозвіл, перш ніж пораненого можна було транспортувати.

« Потім дали добро на Київ, мене везли чигирями, постійно кололи морфій, щоб я не помер. Приїхали до Києва, одразу почав спілкуватися з лікарем, бо гангрена з’їла ногу, вже не врятувати, треба перекачувати кров, прочищати, а для цього потрібно відрізати, щоб зараження не пішло далі.

Мені відрізали ногу, я прокинувся, засмутився, зателефонував мамі, сказав, що я вже без ноги, мама почала одразу плакати. Кажу: все добре не переймайся, я добре почуваюся. І відтоді в мене почалася реабілітація.

Першочергово я одразу зрозумів, що ноги немає, але свідомість вона така, я прийшов до цього саме головою, після того, як приїхав, після реабілітацій, почав у соціумі працювати та жити»,- Дмитро Бондар – ветеран .

Від моменту отримання поранення і до того часу, як Дмитро зміг почати ходити на протезі, минуло вісім місяців. Це були місяці випробувань: лікування, відновлення, реабілітація та заново вчитися ходити — крок за кроком він повертався до повноцінного життя. Попри це, Дмитро не хотів залишати службу та прагнув надалі допомагати армії, але вже на тилових посадах.

« Я взагалі хотів залишитися на службі в тиловій частині, допомагати з документами або щось пов’язане з дронами. Але мене в Києві списали вже на все життя. Мирний час чи бойові дії – все, я не придатний. Я ще хотів це якось оскаржити, приїхав до свого лікаря, попросив його про допомогу, а він не зміг нічого зробити та сказав, що це все тільки через Міністерство оборони. Але мені так і нічого не вдалося вирішити, приїхав додому і почав списуватися»,- Дмитро Бондар – ветеран .

Після списання зі служби Дмитро опинився перед питанням: чим займатися в цивільному житті, куди піти працювати. Це був складний період пошуку себе, який тривав півтора року.

« Я боявся, хоча я з людьми нормально можу спілкуватися, я боявся відповідальності, що на мене якось не так подивляться, я не те зроблю, мене одразу звільнять і для мене це буде чергова травма.

Перед повномасштабним вторгненням я два чи три роки працював у цивільному житті, в банку як колектор, також і у приватній охороні, все було нормально, але після поранення я понад рік не міг наважитися на роботу, я також вживав алкоголь, але алкоголь – це погано, не вживайте. Потім перестав це робити. Після цього я прийшов до того саме психологічно, я був готовий піти на роботу, щось робити. У мене почалась мотивація, хотілося якоїсь дисципліни»,- Дмитро Бондар – ветеран .

Народження сина стало для Дмитра поштовхом змінити своє життя і визначитися з роботою. Саме тоді він влаштувався на першу цивільну роботу — виготовляв шеврони.

« Там пів року я попрацював, але звільнився, бо мене не влаштовувала заробітна плата.

Після цієї роботи я пішов на іншу, буквально через два тижні. Це сімейний бізнес, брат моєї дружини займається встановленням пам’ятників. Я сиджу в магазині, займаюсь продажем. Мені подобається. І заробітна плата також. Ідуть назустріч, якщо мені кудись треба поїхати або ще щось.

Найскладніше було, як я вже зрозумів, – це знайти себе. Потрібно спершу знайти себе, після цього я вже пішов і на роботу, народилася дитина, я сам для себе почав щось робити і взагалі чогось хотіти. Тому що просто навчитись ходити – ну, це таке, якось психологічно зрозуміти, що ти вже без ноги, і так це зрозумієш, цього не повернеш, а ось знайти себе і зрозуміти, що ти хочеш, – це було найскладніше»,- Дмитро Бондар – ветеран .

Журналіст Іра Пономаренко

Чернігівські