Шлях корюківчанина Павла Дуденка від учителя математики до завідувача райвідділу освіти

22 жовтня 2025 р. 20:33

22 жовтня 2025 р. 20:33

Корюківчанин Павло Васильович Дуденко усе своє життя присвятив освітянській галузі. Простому хлопцю з села Перелюб пощастило не помилитися зі своїм життєвим вибором і стати одним із кращих вчителів математики на Корюківщині, а згодом й очолити усю освітянську галузь району.

Діва чи Водолій

Коли малий Павло з’явився на світ, достеменно ніхто не знає. Народився він у селі Перелюб далекого 1939 року - так написали у свідоцтві, яке видали, коли хлопець школу закінчував. Мама рік точно знала, а з числом і місяцем, мабуть, не вгадала.

Записала: 27 січня, хоча рідним розповідала, що з’явився він на світ, коли картоплю копали. Виходить, у вересні 1938-го. Тож сьогодні Павлу Дуденку, за документами, - 86 років, а за передчуттям – 87.

Павло Дуденко в молоді роки Автор: з сімейного архіву

- Павле Васильовичу, то хто ж ви тоді за східним гороскопом: Діва чи Водолій? (Запитую і розумію, що навряд чи мій співрозмовник цікавиться гороскопами, тож коротко описую характеристику обох знаків)

- (Сміється) Схоже, таки Дівою я народився.

Мама в Павла Васильовича довгожителькою була – кілька місяців не вистачило до сторіччя. Доглядав її він уже в Корюківці. Тато раніше пішов у засвіти, у 60 літ. У подружжя було четверо синів: Федос, Михайло, Ілля й найменший Павло. Ще три сестри, казала мама, народилися, та певно, не вижили, бо про них майже не згадували в родині.

Федір воював у Другій світовій, танкістом був, безвісти пропав. Пізніше Павло Дуденко намагався знайти відомості про нього через телепередачу «Жди мене», і дещо таки дізнався. Михайло партизанив, помер у Корюківці після війни. Іллю доля закинула на Донбас, бо тоді молодих хлопців туди примусово відправляли на відбудову шахт. Згодом повернувся додому, а потім перебрався на Київщину.

«Збрід» - друзі на все життя

Жили в Перелюбі п’ятеро друзів: Зборщик, Батюк, Рудий, Іван і Дуденко. Називали себе скорочено «збрід». Разом уроки вчили, книжки читали, грали в шахи, до дівчат ходили, а коли стали дорослими – допомагали один одному.

« А я дуже хотів вчитися далі, - розповідає Павло Васильович. - Кажу мамі: зароблю влітку. І заробив. Та треба було приїхати в село фотографу. Я вперше побачив фотоапарат і знімки, тому усі зароблені гроші віддав, аби й мене сфотографував.

Ох і вичитувала ж мене за те ненька. Проте до школи пустила. Я вже тоді дуже захоплювався математикою. Любов до цього предмета мені прищепив наш учитель математики Іван Климович Билім. Він приїхав до Перелюба, коли я був у п’ятому класі.

Пам’ятаю, дав тоді нам контрольну – половина учнів двійки отримали, половина – трійки. Каже, не лякайтеся, всі математику знатимете. І слова дотримав. Працював натхненно, не шкодуючи ні сил, ні власного часу, хоча освіти спеціальної не мав. Йому через те навіть не дозволяли приймати екзамени.

Зате його випускники мали хороші знання, вступали до вищих навчальних закладів. Якось начальство вирішило влаштувати перевірку сільському вчителю-феномену. Приїхав з Холмів (Перелюб входив до Холминського району) інспектор, дав контрольну по своїх завданнях, а вчителя попросив вийти з класу. І був приголомшений чудовими результатами: жодної трійки у 25 учнів!

Був у нашій школі учень Олександр Серба, який щодня пішки ходив на уроки з Тополівських Хуторів. Ох і на полеглий у навчанні! Вступив на фізико-математичний факультет столичного вишу, професором став, завжди допомагав землякам-перелюбцям » .

Вчитель математики

Павло Дуденко після десятого класу поїхав до Львова вступати в університет. Непогано склав іспити, та наче трохи злякався далекого міста, забрав документи й повернувся додому. Рік у колгоспі трудився, у будівельній бригаді. Обіцяли добре заплатити, та обманули. Отриманих коштів і на штани не вистачило. Наступного року вирушив до Чернігова, в педінститут.

« Ще 30 липня 1957 року я працював у колгоспі, а 31-го уже складав екзамени. Правда, запізнився на 15 хвилин на математику, та викладачі допустили. За 30 хвилин виконав усі завдання, на які відводилося три години, й отримав «п’ятірку». Усі іспити добре склав: фізику, хімію, німецьку » .

Ще в студентські роки Павло Дуденко одружився. Його вірною супутницею життя слала Олександра Падалка з Ніжинщини, яка закінчила той же факультет, але на рік раніше. Молода дружина отримала розподіл у Миколаївську область, чоловік теж до неї хотів.

Але не так просто це далося, довелося навіть у міністерство освіти звертатися. Та недовго він там пропрацював, саме у світі сталася «Карибська криза» і 23-річного Павла забрали в армію. Два роки відслужив. Зрештою, вчителів не вистачало, тому його та ще трьох вояк із педагогічною освітою демобілізували.

Подружжю не дуже подобалося на Миколаївщині, клімат не підходив. « Хто виріс біля лісу, той мене зрозуміє. Я хотів повернутися додому, в Корюківку. Та нас із дружиною не хотіли відпускати. Їздив до обласного управління освіти й добився таки свого. Корюківка тоді належала до Щорського району. Мені дали роботу в другій школі, Олександрі Степанівні – у вечірній » .

Коли 1968 року створили Корюківський район, Павлу Васильовичу запропонували посаду інспектора в «райвно». Згодом його доля знову повернула до школи, вже директором, а незабаром він очолив відділ освіти.

Головний освітянин

Павло Дуденко очолював освітянську галузь Корюківського району 21 рік. Коли прийшов на цю посаду, в районі було 38 загальноосвітніх шкіл, дві вечірні у Корюківці та Холмах. Навчалося близько десяти тисяч учнів, працювало приблизно 600 вчителів і чотири сотні обслуговуючого персоналу. Ці цифри наче закарбувалися в п’яті мого співрозмовника, попри стільки років …

Павло Васильович Дуденко Автор: Ірина Гайова

« Я ніколи не шкодував, що пішов на адміністративну роботу, хоча й не легко працювалося, - розповідає Павло Васильович. – Чи не найнеприємніше згадувати деяких чиновників, з яким доводилося стикатися. Не любили вони мене, бо мав власну думку й відстоював її.

Ще працюючи інспектором, бачив, як можна покращити матеріальну базу навчальних закладів. Мені дуже хотілося втілити це в життя. Вважаю, що мети своєї досягнув. Звісно, не без хитрощів…Так, за рік звели нову школу в Холмах, для чого довелося спочатку зробити «аварійною» стару. Збудували восьмирічку у Забарівці, яка на паперах значилася початковою.

З’явилися школи-красуні в Перелюбі, Домашлині, Білошицькій Слободі. Щире спасибі за це, через роки, вкотре хочеться сказати тодішнім головам колгоспів, які фінансували будівництва. Зводили за цільові кошти держави дитсадки: в Прибині, Перелюбі, Шишківці, Б.Слободі, Рибинську, Камці, Козилівці, Савинках, Домашлині, Буді, Охрамієвичах, Корюківці. Є що загадати й чому порадіти… »

Життя на пенсії

З посади завідувача райвно Павло Дуденко пішов у 59 років за власним бажанням.
« Рік іще я був директором Тютюнницької школи. Шкодую, що не залишив собі в одній із міських шкіл годин математики чи фізики. Відчуваю, що саме спілкування з дітьми мені довгий час бракувало.

На пенсії я уже 27 років. Вважаю, що встиг за життя все: виховали з дружиною доньку й сина, дочекалися п’ятьох онуків (усі хлопці!) і трьох правнуків (дві дівчинки й хлопчик). Збудував дім, посадив сад. Із задоволенням досі клопочуся на городі.

Були, правда, періоди, коли здоров’я підводило. Сталося це після аварії на ЧАЕС. Ми з дружиною тоді добряче хапонули радіацію. Олександра Степанівна перенесла складну операцію, і я хворів майже рік. Дуже пишаюся тим, що коли виникла потреба, став власним репетитором для внуків Ігоря й Олега. Обидва закінчили престижні виші в столиці » .

Наостанок, запитую у Павла Васильовича, як йому вдається в такому поважному віці залишатися бадьорим і життєрадісним, їздити на велосипеді, пам’ятати до дрібниць багато моментів свого життя, прізвища людей, дати.

« Мене добре потріпала доля, підкидала різні випробування. Пережив і скруту, і голодні роки, й боротьбу за власну думку… Все це навчило цінувати кожну мить життя. Закликаю й земляків, а надто своїх колег-вчителів, із вдячністю ставитися до всього, що дається.

Дуже переживаю за нинішню освіту під час війни. Важко, непросто, та треба вистояти. А ще хочу перепросити за те, що колись не прийшов на зустріч освітян, куди мене запросили Любов Халіман і Алла Кириченко. Я тоді захворів, але й досі відчуваю, наче підвів колег. Знаєте, на схилі літ розумієш, що помилок боятися не треба, їх слід просто вчасно виправити… »

Чернігівські