Шлях воїна з Чернігівщини: служба в «Азові», бої в Серебрянському лісі, поранення і повернення до цивільного життя (Відео)

11 листопада 2025 р. 13:15

11 листопада 2025 р. 13:15

Повномасштабне вторгнення змінило життя тисяч українців — багато хто залишив свої професії, аби стати на захист держави. Серед них — ветеран із Чернігівщини, який до початку великої війни працював помічником машиніста.

« 24 лютого ми ще були на роботі, 25 -го нас викликали, щоб відправити всю техніку до Києва, це було в ніч із 24-го на 25-те, а 25 числа я вже здав кров, щоб дізнатися свою групу крові. Мій приятель сказав: «Ходімо 26 числа разом», а він уже до цього служив, я і подумав, що піду з ним, бо у мене жодних навичок не було, я тільки з самого дитинства полював, я вмів стріляти, але навичок війни в мене не було. Я й подумав, що якщо що, він мене і навчить, але зранку 26 числа він мені зателефонував, сказав що у нього щось не виходить, тому я зібрав речі та поїхав сам до військкомату», — Мирон – ветеран.

Напередодні вторгнення Мирону приснився сон про війну — настільки реальний, що він почав готувати себе: щодня бігав, розуміючи, що якщо все ж почнеться — транспорту не буде, а до рідного села, де живуть батьки, доведеться діставатися самотужки. Мирон не вагався жодної миті — він знав, що стане на захист своєї землі.

« Мої рідні не знали, що я пішов воювати, десь тижні три, я їм говорив, що я тут у місті залишаюся, у підвалі буду сидіти, бо було село в окупації, я не знав, як мої батьки сприймуть. Батьки були в окупації, але в них було більш тихо, повз них проходила техніка транзитом, ніхто не зупинявся, було більш-менш тихо», — Мирон – ветеран.

Щойно Мирон приєднався до війська, його служба почалася з чергувань на блокпосту — перевіряв документи, контролював рух і допомагав забезпечувати безпеку. Згодом його зарахували до бронебійної групи, де він став помічником гранатометника. Після того як ворога вдалося вибити з Чернігівщини, Мирон перевівся до розвідувального підрозділу Збройних сил України, в якому прослужив ще рік.

« Якось мені стало скучно, я захотів адреналіну, друг мені сказав, що можна перевестись до чудової бригади, де всього навчають, усе розкажуть. Я запитую «Яка бригада?», а він і відповідає: «Давай подамо заявку в «Азов». – «Так мене не відпустять» – «Нічого страшного, прийде наказ, переведуть». Ми так і подали заявку, я рідним знову не казав про це. Коли їхав в «Азов» на навчання, я своїм сказав, що мене відправляють вчитися на «пташку», а потім вже через деякий час зізнався їм, що служу в «Азові». Найважче у бойових умовах – втрачати друзів, бо в «Азов» ідуть вмотивовані люди, там для мене була дійсно сім’я, не армія. Кожен за кожного. І найтяжче – це втрачати людей. Найбільше запам’яталися підтримка побратимів і чорний гумор. Чорний гумор у нас ніколи не пропадав, всі були на позитиві та з чорним гумором. Я з Чернігівщини, розмовляю на суржику, ми так казали: «Зайшов з ногою, а вийшов без», — Мирон – ветеран.

У червні 2023 року Мирон уже служив у лавах бригади «Азов», яка вирушила виконувати завдання в район Серебрянського лісу. Спершу він був стрільцем, а згодом вирішив стати гранатометником. Під час запеклих боїв у цьому районі, де щодня тривали важкі зіткнення з ворогом, Мирон отримав три поранення.

« Перше – це був мінометний обстріл. Мені пощастило, мені осколок пробив шолом, зачепив голову, голова напухла, всі думали, що осколок потрапив у мозок, але, на щастя, ні. Осколок розрізав голову та вийшов, це було легке поранення. Потім другий осколок пробив мені магазин, але не пройшов через бронік, дуже пощастило. Нас кошмарив снайпер, він залазив у сіру зону і кошмарив. Одного разу він пробив мені руку та шию. Я був із тепловізором, дивився у нього, і він пробив, можливо, це була і моя помилка, але нічого, все добре. Між цими двома пораненнями минули місяць-півтора відновлення – і я знову повернувся у стрій. Після тих двох поранень вдалося швидко відновитися, а третє поранення стало складним. Третє поранення я отримав теж у Серебрянському лісі. Коли заходив на позиції, мені дрон скинув дві гранати, першу гранату він скинув під праву ногу, а далі чую, що він досі літає, думаю, точно буде добивати. Я тільки підводжуся, хочу стрибати, а він скидає другу гранату, мені потрапляють осколки в праву ногу та чіпляє ліву один осколок. Потім я в рацію крикнув, що я – 300, і побіг до нашого пункту евакуації, там сиділи наші лікарі, там залишалося 200 метрів до того пункту. Коли я біг ті 200 метрів, у мене нога провалювалася, я думав, що у мене немає ноги, я думав, що її відірвало, я заходжу до медиків, сміюся. Вони питають: «А чого ти смієшся?». У мене дві ноги і взуття на місці, я просто її не відчував, думав, що відірвало», — Мирон – ветеран.

Поранення було складним — чотири масивні кровотечі. Медики кілька разів послаблювали турнікет, намагаючись зупинити кров. Поранення Мирон отримав взимку, коли нога швидко охолоджувалась, але, попри ризики, її вдалося врятувати.

« Я ходити почав не одразу, спершу я ходив з милицями, це було дуже довго, ходив із двома милицями, потім з однією, а потім уже з паличкою, ось із палицею я вже ходжу місяців 6-7», — Мирон – ветеран.

Реабілітацію Мирон проходив у кількох містах — Харкові, Чернігові, Івано-Франківську та Києві. У квітні цього року військово-лікарська комісія визнала його непридатним до служби з переоглядом через 12 місяців, а МСЕК встановила відповідну групу інвалідності. Мирон зізнається: перехід від військового життя до цивільного дався йому нелегко.

« Найскладніше було, коли мене списали: що я буду робити далі?! Тому що розумів, що одноразову грошову допомогу отримаю не одразу, там є певний період часу, і за пенсію я розумів також, це паперова тяганина, я теж отримаю не одразу. Тому найтяжчим було розуміти, що треба пристосовуватися до якогось нового життя, щось робити у соціумі, це вже не буде військова справа, тому що з такою ногою я певний період не зможу. Здоров’я не дозволяє на певних роботах працювати, я ж до цього працював на залізничному транспорті, і я там рахувався, і я ж отримав поранення, поїхав проходити комісію, мені говорять: ти ж звільнився з армії, давай повертайся на роботу, ось пройшов комісію і не пройшов із такою ногою, тому я звільнився за станом здоров’я», — Мирон – ветеран.

Після трьох поранень погляд Мирона на життя кардинально змінився — він почав цінувати кожну хвилину, незалежно від того, приносить вона щось хороше чи складне. Під час реабілітації в його житті з’явилося кохання — саме тоді він зустрів свою майбутню дружину.

« Як я зустрів свою дружину, став більш сімейним, бо до цього мені було не до сім’ї, був звичайним холостяком, жив собі та й жив, але вже як закохався, вже зрозумів, що це кохання, моя половинка, вона моя, не хочу з нею розставатися. Із дружиною я познайомився, коли проходив службу в Чернігові, але я з часом поїхав на Донбас, то ми перестали спілкуватися. Не спілкувалися певний період часу, а коли я отримав третє поранення, був у Чернігові, почали знову спілкуватися. Це переросло в щось більше й одружився», — Мирон – ветеран.

Журналіст: Іра Пономаренко

Оператор: Сергій Бутько

Чернігівські