Жителька Чернігова пережила два голоди й дві війни та відсвяткувала 100-річчя

12 січня 2026 р. 19:18

12 січня 2026 р. 19:18

Олександра Губар ліворуч

— Якби хто раніше сказав, що я стільки житиму, то не повірила б! — усміхається Олександра Губар з Орлівки на Куликівщині. 29 грудня їй виповнилося 100 років. Із них майже 70 Олександра Федорівна прожила в парі зі своїм Андрієм Леонтійовичем.

Коли 7 років тому його не стало, маму до себе в Чернігів забрала наймолодша дочка Любов Сухорученко.

— Тепер я — міська жителька,— каже Олександра Федорівна із журбинкою.

— Скучаєте за рідним селом?

— Ой скучаю, скучаю… Все одно хочеться у свою хату.

— Тому весною ми з мамою їдемо в Орлівку й живемо там до осені, — говорить 65-річна Любов Андріївна.У кожному її слові про маму чуються тепло і любов. — Мама дуже правильна, чесна і дисциплінована. Любить, щоб усе було чітко. Основна її риса — совість, вона в неї має бути чистою не лише перед своїми, а й перед чужими.

— Звиніть уже, що не чую, — вибачається Олександра Федорівна. «Любочко» — лагідно звертається до дочки, якщо недочула запитання, тоді Любов Андріївна терпляче його повторює.

— Мені з мамою зовсім не важко. Минулого року вона ще тупала з ходунками і навіть сама в селі квасолю лущила, — показує фотографію. — Лише два місяці, як перестала ходити. Сюди з Орлівки повернулась із надією, що ще сама пересуватиметься квартирою. Та вже не може. Але з останніх сил встає, пересаджується в крісло колісне. Я або мій чоловік підвозимо її до телевізора, вмикаємо їй канал із субтитрами, вона читає, а потім нам розказує новини.

Мама дуже розумна! Вона будь-де працювала б, якби мала освіту. Проте сильно захворіла її мати, і мама в 7-му класі мусила кинути школу.

— Я робила в бригаді, ланковою, поки була не замужем. А потім — обліковцем і в дитсадочку, — розказує Олександра Федорівна.

До речі, Любов Андріївна, як і мама, теж працювала в дитсадках (чернігівських 39-му і 76-му) — логопедом.

— Ще б і продовжувала, але покинула, щоб доглядати маму.

Велика дружна родина

— Мама з великої і надзвичайно дружної сім’ї. Вона була найстаршою з дітей, а пережила всіх.

На запитання про її секрет довголіття Олександра Федорівна відказує:

— Немає ніякого, не знаю, що й думать і гадать.

— У маминому роду були довгожителі: її мати (моя бабуся) дожила до 96 років. І по батьковій лінії всі мамині тьоті переступили за 80, а хтось і за 90 літ. Тітка Параска дожила до 98-ми. Але нікому, крім мами, не судилося зустріти 100-ліття.

— І я не думала! Усякої нужди я перебачила: два голоди (1932-1933-го, 1946-1947-го- ро-ків), дві війни. Тільки стали люди охлинати — перебудова. І так воно безкінечно… Нас у батька й матері було п’ятеро: я і чотири брати. У теє врем’є жизнь трудна була! Батька на війну забрали. Вернувся, правда, інвалідом. Чоловік зустрівся теж з інвалідністю. Тоді мені було 23, а йому на три роки більше. Андрій на війні зазнав важкого поранення ноги, на неї не ступав. Батьки в мене ловкі були! Не противилися Андрію, не мішалися — йти мені за нього чи не йти. Він був сиротою: його батько з війни не прийшов, а мати рано померла. Мої батьки прийняли Андрія за сина. Ми всі жили дружно. Батько (він був теслярем) допоміг нам побудуватися неподалік. Вони з матір’ю і моїми братами гуртом нам підсобляли, бо хіба б Андрій зі своєю ногою тягнув усе?..

— Тато працював начальником відділення зв’язку. Тоді пошта була величезна, на ній — купа різної роботи, із якою мама його виручала.

— У теє врем’є багато посилок слали, то я попораю вдома хазяйство — та й бігом на пошту йому допомагати: і посилки в’язала, і виносити допомагала…

Діти порозліталися, в кожного стала своя сімейка. Правда, приїжджали робити на городах, бо в нас було 70 соток. А ще ми тримали велике хазяйство: корову, свиней, гусей, курей. Корову я до 80 років доїла. Останній час із табуреткою лазила, Андрій побачив, що мені важко, — тоді вже сам доїв.

— Батьки до останнього не хотіли корову збувати. Тато молоко любив, а мама для нього робила все. У них була велика любов. Прожили разом без кількох місяців 70 років! Жили в злагоді, батько маму дуже кохав. У 2018-му його не стало, це її підкосило.

— А наш синочок Михайло в 34 роки помер від астми, — очі Олександри Федорівни наповнюються слізьми.

— Залишилося нас три сестри. Катя в Сумах, Галя теж у Чернігові, — називає Любов Андріївна. — Онуків і правнуків у мами — по шестеро.

— Порозгонила війна їх по білому світу… Трудності такі зараз для молодьожі!..

Календар, телефон і дзеркальце

— А я теперечка очима не бачу, вухами не чую, — зітхає Олександра Федорівна. — Повикручувані коліна, бо стільки років, та й не сиділа ж ніколи. Валяюсь отакочки, то поздумую все і всіх. Своїх дівчат… Нас було 17 товаришок. А немає нікого, всі мої подружки померли. Лиш одна, Оля Ревко, знаю, теж недавно відзначила 100 років (у Козелецькому геріатричному пансіонаті. — Авт.).

— Найбільша трагедія для мами, що вона вже не може читати — а так це любила! Раніше завжди читала відривні календарі, останній — ось цей, за 2024 рік, — Любов Андріївна дістає його із шухляди. — Сторінок від календарів мама ніколи не відривала, а інформацію на кожній перечитувала по сто разів, щось учила на пам’ять.

— Отутечки доволі віршиків: і про козака, і про липку, і про горлицю, — Олександра Федорівна починає декламувати:

Ой, полола горлиця лободу, лободу,

Та й послала горлика по воду, по воду.

Лети, лети, горлику, не барись, не барись,

На молодих горлиць не дивись, не дивись.

Ой, полетів горличок, та й нема, та й нема.

Полетіла горличка вже й сама, вже й сама.

Ой, догнала горлика на воді, на воді,

Та вдарила горлика по крилі, по крилі.

Оце тобі, горлику, не вода, не вода.

Оце тобі горлиця молода, молода.

Коло молодої горлиці був, а свою покинув, — пояснює мені.

— Мама не може зрозуміти, як це: покинув. Бо ж сама прожила 70 літ з одним чоловіком. Оцього віршика вподобала і найчастіше розказує. Пам’ять у неї хороша, ще й нам, бува, щось нагадує. Може по 40 хвилин (ми засікали!) розказувати вірші сама собі: і Шевченка, й ці з календаря.

— Календар, телефон і дзеркальце — це речі, які мають бути постійно біля неї. У дзеркальце вона роздивляється себе, поправляє, щоб на ній усе було рівно. А телефоном спілкується з дочками, — розказує Віталій Володимирович. Між ним і тещею — повне взаєморозуміння.

— Витя (так Олександра Федорівна каже на зятя. — Авт.) мені за сина. За 43 роки ніколи й слова поганого не сказав! У мене всі зяті хороші, во! — показує Олександра Федорівна жестом. Виходить, що всі три її зяті — Виті, причому з них два (Віталій Володимирович і чоловік Катерини Андріївни) — троюрідні брати.

29 грудня 100-ліття Олександри Федорівни зібрало багатьох родичів за одним столом. Привітати її приїхали також представники Куликівської громади, до якої входить село Орлівка. А найстарша правнучка ювілярки, 24-річна Тамара Приставка, яка співає в ансамблі «Граймо» в Будинку культури на чернігівській Шерстянці, прийшла з артистами зі свого колективу, і вони порадували Олександру Федорівну музичними композиціями, серед яких, звичайно ж, і «Многая літа».

Джерело: " Гарт ", авторка Аліна КОВАЛЬОВА

"Час Чернігівський" писав про таке:

• Жінка з Чернігівщини відсвяткувала 100 років: пережила табори та Другу світову
• Жінка з Чернігівщини закінчила тільки перший клас, а в 100 років пече пироги й шиє без окулярів
• Найстарша й остання з чотирьох сестер: жителька Чернігівщини відсвяткувала 100-річчя

Схожі новини

Чернігівські