Ситуація на пошті. Чому в січні цього року в Корюківці не розносили передплатникам газети

15 лютого 2026 р. 13:30

15 лютого 2026 р. 13:30

Цілий місяць редакційний телефон був червоний — дзвонили обурені корюківчани, яким не приносили газети, котрі вони передплатили наприкінці минулого року. Ми пояснювали, що причина такого становища — звільнення одночасно трьох листонош із чотирьох. Заспокоювали людей, як могли.

У січні з доставлянням газет у Корюківці стало жахливо. Містяни звикли, що в четвер або в п’ятницю, відчинивши поштовий ящик, візьмуть свіжий номер «Маяка» чи іншої періодики. Але там було порожньо. Люди правильно скаржилися, мовляв, ми заплатили за газету — де вона?

Дехто, в кого лопнув терпець, ходив за періодикою пішки в приміщення колишньої автостанції, де й досі тулиться Корюківське поштове відділення. Правду кажуть, що все тимчасове — найтриваліше. Так і в цій ситуації.

Після ворожого обстрілу вежі поблизу просторого приміщення пошти, будівля стала непридатною для використання. Поштовики на певний час перебралися в колишню автостанцію. Їм обіцяли підшукати щось краще, бо місця на всіх там бракує.

Тим паче, що будівля автостанції в останні роки використовувалася як прихисток для людей в холодну пору року. А тепер такої можливості в осіб, які цього потребують, зокрема й безхатьків, немає. Дехто з них у люті морози навіть намагається тихенько зайти в приміщення якоїсь установи й сховатися там, щоби лишитися на ніч.

Перед Новим роком поштовики ледь встигали обслуговувати людей. До них нескінченним потоком ішли ті, хто хотів використати тисячу гривень «Зимової підтримки». Люди передплачували друковані видання, замовляли ліки, сплачували за комунальні послуги, купували товари.

Від самого ранку й до пізнього вечора, всі сім днів тижня, в цій будівлі горіло світло — поштовики працювали. На початку січня наче трохи видихнули — аж тут немає кому розносити газети. І якщо пенсії та квитанції розвозили автівками, то з газетами було складніше.

У працівниць і так зарплата невелика: раніше отримували «чистими» на руки понад вісім тисяч гривень. І це за досить важку роботу — і в мороз, і в дощ. На сьому ранку приходили, вантажили чи розвантажували машини, а потім вирушали до людей з повними сумками. Фактично, не було змоги ходити на лікарняний, у відпустки, бо нікому було їх замінити. А тут ще й відчахнули тисячу! Терпець лопнув!

Отже, жінки пішли. Одна вже знайшла роботу, двоє поки вдома. І це їхнє право, бо кожен повинен цінувати свою працю. Газеті повідомили, що є їм заміна — взяли трьох чоловіків, які протягом січня проходили навчання і вже стали до роботи. Дуже сподіваємося, що ситуація налагодиться і наші передплатники будуть задоволені їхньою роботою.

Наприкінці січня я завітала до них, аби ближче познайомитися. Зранку за робочим столом сидів один із листонош — молодий статний чорнявий хлопець. Він розповів, що нова робота незвична для нього, бо дуже багато треба ходити. За кілька днів — ноги гудуть нестерпно. Важку сумку возить засніженими вулицями Корюківки велосипедом.

Невдовзі заходить ще один молодий колега. Зізнається, що поки використовує власну автівку для робочих потреб, бо пішки — дуже важко. Пропоную хлопцям сфотографуватися для газети — відмовляються. А знаєте — чому? Бо зарплата в них за таку роботу «чистими», трохи більше ніж шість тисяч. Чесно кажуть — соромно як для чоловіка.

— Краще Юлю нашу сфотографуйте (ще одна листоноша-авт.), — каже один із хлопців. — Вона дійсно заслужила. Треба, щоб корюківчани знали своїх героїв. Багато років невтомно трудиться на пошті, нас вчить усього. Ми навіть не знаємо, що без неї робили б. І якби вона звільнилася наприкінці року разом з іншими трьома листоношами, то на пошті міг статися справжній колапс.

Та пані Юлія так і не з’явилася в об’єктиві фотокамери. Жінка деякою мірою ображена за негативні відгуки в соцмережах, якими щедро «наділяли» працівників пошти, й зокрема листонош, ображені передплатники, котрі не знаходили у своїх скриньках газет і журналів.

Висновок напрошується сам собою: не поспішаймо поливати брудом одне одного, бо ми не знаємо, як самі б учинили на місці і звільнених листонош, і тих, хто лишився працювати. А зі свого боку хочеться висловити сподівання, що керівництво Укрпошти виконає те, що обіцяло, коли масово закривало поштові відділення та звільняло листонош.

Тоді вони щедро сипали гарними словами: буде конкурентна зарплата, ліпші умови праці. І де це все зараз?! І якщо не високопосадовці, то принаймні ми, прості люди, можемо належно цінувати працю поштовиків, не лаяти, а спробувати зрозуміти, не волати в слухавку, а спокійно розповісти про свою проблему.

Зараз важко всім. Але є галузі, котрі страждають найбільше й не мають особливих надій на покращення ситуації. Разом із поштовиками в один ряд можна сміливо поставити редакції районних газет, які ще тримаються на ентузіазмі та патріотизмі.

І це не пишномовні слова. Маленькі газети сьогодні пишуть велику історію рідного краю. Бо кожна влада, зрештою, підлаштує історичні події під себе. А газета, завдячуючи своїм простим житейським публікаціям, збереже правду на десятиліття, а може, й надовше…

Чернігівські