ЛЮТИЙ, ЯКИЙ НЕ ЗАБУДЕТЬСЯ

28 лютого 2026 р. 08:45

28 лютого 2026 р. 08:45

Як це було

Зазвичай, ранні телефонні дзвінки нічого доброго не віщують. Тож коли світанкову тишу в квартирі ніжинського підприємця Дмитра Волика порушив телерингтон і на екрані висвітився номер його знайомого, співробітника одного зі спецпідрозділів НГУ, внутрішньо чоловік вже був готовий почути ті страшні й болючі слова: «Діма, війна!..» Адже про перехід росії до відкритої фази повномасштабної війни перед тим кулуарно говорили майже всі. Говорили – й водночас не хотіли вірити, що путін зважиться піти зі зброєю на своїх найближчих не тільки за територією, а й за родинними зв'язками сусідів. Між тим ще за добу до офіційного оголошення війни українські морпіхи на півдні вже вступили в реальний бій з ворогом…

Дмитро Волик

«Інформації спочатку не було жодної, - згадує той пекельний перший ранок війни підприємець. –Першою моєю думкою було – зробити запас води, ліків та продуктів харчування для сім'ї. І пальним, без якого наш магазин мототехніки фактично мертвий…»

«Почувши від знайомих, що біля військкомату записують добровольців, з хлопцями вирушили туди. Доки їхали – з'явилася нова інформація, що на базі десятої школи формуються списки охочих вступити до тероборони, - розповідає Дмитро. – Свій рюкзак я вже склав у перший же день, але куди з ним? Загалом я кілька разів у різних місцях ставав у чергу, поки отримав автомат та патрони. Думаю, що таких, як я, хто навіть не служивши у війську чи вперше тоді брав до рук зброю, тоді в місті було дуже багато. Ми не вміли воювати, але дуже хотіли захистити своїх рідних, своє місто чи бізнес від ворожих посягань. Отож і намагалися робити щось, що б могло знадобитися. Вступивши до тероборони чергував на блок-посту – наш був на північно-східній околиці міста в районі єврейського кладовища, разом з іншими бійцями тероборони, поліцейськими та ветеранами АТО патрулювали місто – маючи власний транспорт рахувався в, так би мовити групі швидкого реагування – куди треба швидко дістатися, кому щось потрібно терміново завезти – будматеріали на блок-пост, поранених до лікарні, продукти харчування хлопцям на блок-пости. Доки Чернігів перебував у тимчасовій частковій окупації ми – хто власним транспортом, хто залученим - постійно манівцями вирушали й туди, передаючи чернігівцям та військовослужбовцям на підступах до обласного центру передачі з водою, продуктами харчування, ліками та іншими гуманітарними вантажами…

Згодом у складі мобільної групи тактично-оперативної розвідки потрапив на схід для виконання окремих військових завдань у Соледарі, Краматорську, Бахмуті (він на той час ще був вцілілим). Після повернення продовжував нести службу у лавах тероборони та роти охорони Ніжинського ТЦК та СП. Оскільки в мене був свій транспорт, то моя служба переважно була пов'язана з оперативними виїздами та перевезеннями – Черкаси, Кам'янець-Подільський, Чернігів, Бахмач, Десна, Гончарівське тощо… Ще під час перебування у зоні бойових дій отримав складне захворювання. З цим тепер і живу…»

Повернувшись до цивільного життя Дмитро Волик активно волонтерить – допомагає з придбанням ПММ, генераторів,фінансово підтримує своїх колишніх військових побратимів, закриває потреби та збори друзів-військовослужбовців, постійно бере участь у всіх благодійних акціях та заходах, що проходять у місті. Ротаційні прапори військових частин, з якими Дмитро співпрацю та яким допомагає, розмішені на почесних місцях його мотосалону. Підприємець навіть створив у своєму салоні міні-виставку бойових трофеїв з передової, які постійно йому дарують хлопці, повертаючись з передової…

«Якщо вже так сталося, то я думаю, що в тилу теж можна бути корисним. Звісно, головна моя мрія, як і в кожного українця – щоб усі наші військові, хлопці й дівчата, якомога швидше повернулися до своїх домівок, до свого мирного, спокійного життя. Тож маємо допомагати за будь-якої можливості: донатити, організовувати збори, закриваючи потреби військових, відправляти гуманітарну допомогу. Словом, робити те, що можеш, що вмієш, до чого лежать руки. Ось задумав собі, що непогано б створити волонтерський хаб по ремонту мототехніки – зараз ця легка й мобільна вона неабияк затребувана у військових частинах, а ремонтувати її немає де. А щоб це сталося швидше, маю ще одну мрію - створити на волонтерських засадах майстерню з ремонту легкої мототехніки, вона наразі неабияк допомагає при виконанні багатьох бойових військових операцій…»

Катерина Михайленко, членкиня Національної Спілки журналістів України.

На знімках: Дмитро Волик разом зі своїми друзями-волонтерами та байовими побратимами. Фото Валерія Кичка та з особистого архіву Дмитра Волика.

Чернігівські