«Мій буде перший прапор на кладовищі…» Тарас Білик з Менщини, який соромився свого імені

29 березня 2026 р. 12:17

29 березня 2026 р. 12:17

Тарас… Для Чернігівщини це ім’я залишається не таким вже і поширеним. Ні, звичайно, у нас сьогодні є вже багато Назарів, Остапів, Макарів, Платонів, якими батьки називають так своїх новонароджених синів, але ім’я Тарас ще й досі все-одно є незвичним для нашої місцевості, а 40-50 років тому – і поготів.

Історію Тараса Білика – Воїна, який поклав життя за свободу і незалежність нашої держави, переповіла його мама Надія Білик.

Хлопець – як хлопець

– У 70-х роках я деякий час жила в Дрогобичі, що на Львівщині, – почала свою розповідь пані Надія. – Там живе моя сестра, я допомагала їй няньчити дітей. Так мені подобалися імена, які дають там дітям. Тому для себе я вирішила: своїх дітей, коли вони у мене з’являться, я також назву незвично. Першою, у 1977 році, народилася у мене донька Оксана, а за нею, через три роки, – синочок Тарас.

За словами матері, коли Тарас підріс, то трохи соромився свого імені. Іноді навіть дорікав матері: «Ти мене так погано назвала. У мене таке негарне ім’я!»

– В дитинстві Тарас був дуже гарною дитиною: симпатичний, світловолосий, блакитноокий, – розповідає Надія Білик. – Тоді він мав проблеми з зором, тому носив окуляри. Пригадую, як я повезла його маленьким у Мену до лікаря. Була тоді така лікарка на прізвище Король (ім’я забула вже). Поки вона обстежувала Тарасика, то я тільки і чула: «Який він у вас гарний! Як дівчинка!» А загалом, зростав звичайною дитиною. Хлопець – як хлопець. Тихий, спокійний, ласкавий. Хитрющий був! Зробить, бувало, якусь шкоду і одразу підходить і просить вибачення. Дуже дружили вони з сестрою Оксаною. В дитинстві переважно разом завжди були, а у підлітковому віці Оксана його завжди витягувала з різноманітних передряг.

Верхолаз у Чорнобилі

Після школи Тарас вступив навчатися до Чернігівського ПТУ.

– Мій чоловік, батько Тараса, був плотником, працював прорабом у плотницькій бригаді, – пригадує Надія Білик. – Мабуть, ці навички передалися і синові, бо мені здається, що у нього теж непогано виходила ця справа. Тому спочатку він відучився на плотника, але потім освоїв ще й професією кухаря. Коли син у 2000-му році закінчив училище, то так і залишився в Чернігові. Працював барменом. На той час моя дочка Оксана жила в Славутичі, то Тарас вирішив поїхати туди. В Славутичі він також працював на різних роботах – і барменом, і на будівництві...

Десь в 2011 році влаштувався на завод, де виготовляли світильники. Два роки працював там. Якось його з іншими, такими ж працівниками, послали у відрядження у росію, до рязані. Хоч і з невеликим бажанням, але Тарас поїхав туди. Недовго витримав – невдовзі повернувся. Казав, що там такий бруд, бардак. І загалом майже всі хлопці, що їздили туди тоді, повтікали додому.

У той час зводили захисне укриття над Чорнобильською АЕС, і в 2013 році Тарас влаштувався туди верхолазом. Йому доводилося працювати на 120-метровій висоті.

– Чотири роки там працював. На вихідні постійно поривався до нас, – розповідає мама. – Роботящий, добросердечний, товариський. Усім, хто просив щось допомогти, допомагав: чи кому ремонт зробити, чи корів пасти – нікому не відмовляв. Працьовитий був, як батько.

«Не забував сина ніколи»

В Славутичі Тарас познайомився з жінкою, з якою потім вони проживали цивільним шлюбом. У них народився син Владислав. Але сімейне життя у Тараса з Ніною не склалося, розійшлися. Вже потім розмовах з мамою Тарас не раз шкодував, що так сталося, винуватив себе, що не зміг зберегти сім’ю. Ніна ж невдовзі знайшла свою долю, а він так і залишався один. Однак сина Тарас не забував і завжди підтримував його.

З сином

Нині Влад уже дорослий. Закінчує навчатися на програміста в університеті культури в Києві. Збирається ще вступати до магістратури. І хоч Владислав носить мамине прізвище, він підтримує стосунки з ріднею по татовій лінії. Надія Михайлівна намагається раз на тиждень обов’язково йому зателефонувати, щоб бути в курсі його справ.

– Дуже переживаю за нього, бо ж в Києві зараз так небезпечно від обстрілів, – каже пані Надія.

Хоч і рідше, але так само спілкується Надія Михайлівна і з Ніною, незважаючи на те, що у неї вже інша сім’я.

Доброволець

Тарас часто приїжджав зі Славутича до рідного Садового, щоб допомогти мамі, яка після смерті батька мешкала сама.

– Тоді вже роздавали повістки, – говорить Надія Михайлівна. – Звісно, як і більшість, Тарас намагався спочатку уникнути, але потім якось каже: «Мабуть, я піду до армії, мамо. Піду воювати. Якщо судилося померти, то краще героєм».

До лав ЗСУ Тарас Білик долучився добровольцем з 5 листопада 2023 року. Ще під час проходження базової загальновійськової підготовки його зібраність та відповідальне ставлення до служби помітили, тому це стало одним із чинників під час формувалася групи для навчання за кордоном. Тарас тоді побував у Франції.

– Він ніколи не бував за кордоном, тому йому було все цікавим там, – розповідає пані Надія. – До Польщі вони їхали автобусом, а звідти летіли літаком до Німеччини. А там уже дісталися і Франції, де в Альпах розташовувався гарнізон, у якому проходили навчання наші хлопці і дівчата. Потім він при нагоді часто згадував ту поїздку, бо йому все сподобалось і він був під гарними враженнями.

Поїхав на Схід і вже не вернувся

Після Франції Тарас Білик служив прикордонником на Сновщині на посаді номера обслуги кулеметного відділення взводу вогневої підтримки роти вогневої підтримки.

– Щотижня бував вдома, – говорить пані Надія. – Завжди приїжджав з друзями. Їх мав дуже багато. Крім того, що з ним служило багато хлопців з Менщини, були і з інших куточків України.

Десь у лютому 2024 року, коли Тарас навідався додому, то він, наче щось відчуваючи, попрощався з усіма в селі і сказав Надії Михайлівні: «Їду на Схід, мамо, і вже не вернуся. Мій буде перший прапор на кладовищі. Прощай, мамо»

Напередодні Великодня (у 2024 році він був 5 травня) пані Надія востаннє чула голос сина:

– Він подзвонив мені і сказав: «Мамо, познайомся з моєю дівчиною. Ми скоро розпишемся». Її звали Іриною. Вона теж була військовослужбовицею, готувала хлопцям їсти. Я встигла дізнатися, що Іра раніше теж перебувала в шлюбі, але чоловік загинув. Має двох дітей. Але і з Тарасом їй не пощастило…

Це вже згодом Надія Михайлівна довідалася від синових побратимів усі деталі його останніх хвилин життя.

– FPV-дрон довго кружляв над позицією і змусив хлопців сховатися до бліндажа, – переповідає вона ту страшну історію. – Їх було шестеро. Від попередніх скидів було пошкоджено балку перекриття у тому сховищі. Коли здалося, що дрон відлетів, Тарас вийшов назовні, аби ту балку поправити. Саме тоді і пролунав вибух.

Пані Надія не може стримати сліз, хоч не вперше розповідає це все. Вона каже, що кожного разу в розмовах з сином просила його, щоб він був обережним. Не переставала молитися і за сина, і за тих, хто з ним поряд. Не допомогло! Тоді загинули всі шестеро.

Двічі приїжджали представники ТЦКтаСП до двору Надії Білик зі сповіщенням про Тараса. Першого разу сказали, що він зник безвісти.

– Я одразу сказала, що не вірю цьому, – розповідає пані Надія. – Мене підтримали Тарасові побратими.

Коли майже через десять днів труну з тілом Тараса занесли до батьківської хати, то як не пручався розпорядник, а мати настояла, щоб востаннє торкнутися синової щоки. Тараса Білика поховали 25 травня 2024 року на сільському кладовищі в рідному селі.

Український прапор на його могилі, так, як і передбачав Герой, став першим на кладовищі Садового. Через рік з’явився другий. Вже на могилі його друга дитинства – однокласника Сергія Тюпи.

«Хочу побачити живого сина»

– Я тепер залишилася сама. Вже 5-й рік пішов, як від ковіду помер чоловік. Ще міг би жити! Потім з Тарасом отаке. Рік мені не снився мій синочок, – плаче Надія. – Донька у Славутичі, далеко. Кличе до себе, але я не хочу до міста їхати. Тут, у селі, я всіх людей знаю. Вийду на вулицю, посиджу на лавці. Не хочу їхати до міста. Та й тут тепер мої найдорожчі могилки: встановила обом своїм хлопцям гарні пам'ятники з ангелами. Коли надумаюсь, то попрошу кого, щоб мене підвезли машиною до кладовища, побуду там, посиджу поряд з чоловіком та сином і додому повертаюсь. Більше не хочу нікуди їхати.

Побратими Тараса передали телефон матері. Там аж 152 відео – і ще з мирного життя, і зі служби, і з Франції. Всі хлопці на них ще живі, життєрадісні. Розмовляють, жартують, сміються…

– Я, буває, ввімкну, подивлюся, а потім кричу на всю хату, плачу – хочу побачити живого сина. І ті відео, і фотографії боюся втратити – бережу в пам'ять про синочка, – журиться Надія Михайлівна.

Чернігівські