«Монах – це найщасливіша людина»: історія монаха Януарія, який проходить послух у монастирі Ніжина (Відео)

31 березня 2026 р. 17:35

31 березня 2026 р. 17:35

За дверима монастиря – не втеча від світу, а пошук себе.

Ієромонах Януарій називає монаха мрійником – тим, хто прагне бути якнайближче до Бога.

Його шлях – від юнацьких пошуків і мистецтва до монашого життя, від Криму – до Чернігівщини, від сумнівів – до чіткого вибору. Це історія про віру, свободу і відповідальність за свою країну навіть у тиші молитви.

У цьому інтерв’ю – про щастя бути на своєму місці, про розрив із минулим і народження нової української церкви. І про те, чому монах – це не відмова від життя, а інший спосіб його прожити.

«Я не буду казати, що монах – це щось категоричне. Монах – це, мабуть, мрійник, який хоче бути найближче з Богом. Монах, мені здається, – це найщасливіша людина, якщо він дійсно на своєму місці. Я думаю, що я щаслива людина»,- Ієромонах Януарій

«Десь це почалося, мабуть, з юності. Ще в інституті вчився, іконописом займався. І десь уже перші були такі думки. Мистецтво і віра десь мене потрошку почали закохувати в таке аскетичне життя. А потім уже познайомився з друзями, монахами. І якось закохався в цей шлях. І відчув, що воно мені найближче. Перші спроби – коли вже пожив у монастирі. Це було в Бахчисараї в Криму. Нас було багато молодих хлопців мого віку, які гарячі були серцем у житті з Богом. І я відчув, що це якраз моє. Звісно, були якісь інші вподобання, були думки про сім’ю. Але людина проживає якесь одне життя, неможливо пройти і те, і те. Хочеться бути в чомусь досконалим. Це була спроба юнацька, мрійлива, але була чесна. У нас такі всі браття були гарячі. Ми жили в печерах, горіння було таке щире. Це були одні з найкращих років мого життя. Поступив я в братство, мені було 30 років. І після послуху, через 4 роки, в 34 роки я прийняв монаший постриг. І до 2014 року трудився в Свято-Успенському Бахчисарайському монастирі в Криму»,- Ієромонах Януарій

«Вважав, що це Україна, бо більшість братів була з України, і в мене не було відчуття, що я десь далеко від України. Всі друзі приїжджали з України. Ми трудилися, якраз відроджувався монастир. Було цікаво постійно, багато чого зробили, навіть по світу їздили. Це були творчі роки – і монаші, і мистецькі. Бо якраз визначалася стилістика, приїжджали художники. Це було для мене дуже цікаве життя. Багато приїжджало навіть із Донбасу. Ми освоювали мозаїку. Звісно, було сумно, коли поряд із духовним життям політика внесла свої корективи. Я думаю, це було логічно, що треба було залишати монастир. Бо братія, на жаль, була такою проросійською. Хоч усі були українці, але були вимоги голосувати – через послух настоятелів – за Януковича чи за Вітренко. Це було обов’язково. Тому братія підтримала анексію. І я вже не зміг там залишатися, бо це було абсолютно неприродно для людини, яка любить Україну. Якесь служіння можливе тільки в межах свого народу. Залишатися й імітувати щирість – це неправильно»,- Ієромонах Януарій

«Різниця між московською й українською церквою – це значною мірою політичний аспект. Політика – це не щось окремо, це наше сьогодення, наше сьогоднішнє життя. А те, що відбувається зараз у Московському патріархаті – це вони стали в позу. Дотримуються правил, що України не існує, мови не існує і так само церкви не існує. Вони кажуть, що вони поза політикою, але вони користуються політичною заангажованістю. Більшість єпископів, московських, які хотіли перейти до нас і бути присутніми на соборі, злякалися просто ФСБшного шантажу, ось і все. До Томосу я залишався в московському патріархаті на парафії. Займався іконописом, почав займатися науковою діяльністю, видавництвом. Бо не знав, як далі складеться, куди і як рухатися. Зробив таку паузу»,- Ієромонах Януарій

«Нове дихання — це був Томос. Для України це було справжнє відродження. Це почалося становлення нової церкви. Те, що в нас народилася церква, – це очевидний процес»,- Ієромонах Януарій

«Сам Ніжин… Оскільки я в Крутах служив, це під Ніжином, я кожного разу, коли приїжджав на службу, проходив повз цей храм Іоана Богослова, він у центрі. І це були архіви. І завжди була мрія туди потрапити, хоча б подивитися, що там. Я ніколи не думав, що так доля складеться, що буду сам його відроджувати. Спочатку це було з отцем Олегом, а потім уже долучилася братія. І ми його вже як свій храм, такий монастирський, вирішили відбудовувати, реставрувати. І до сьогодні ми з братством робимо те, що можемо, трудимося, продовжуємо мріяти і радіємо, що в нас є нове українське монашество. Хоч ми вийшли всі з московського патріархату, але все найкраще звідти взяли і маємо надію щось збудувати. Якщо щось погане бачили, то вже маємо досвід і поганого, і хорошого – і пробуємо сформувати нове монашество. Зараз я від братства призначений скитоначальником. Займаюся іконописом. Служимо в храмі Іоана Богослова і будуємо в нас братський скит, монарший, у лісі. А інші зобов’язання вже так, по любові. Це наша братська хатина. У нас тут є кілька келій, є наша молільня, де ми служимо, церквушка наша»,- Ієромонах Януарій

«Ось тут наша капличка, ми тут звершуємо наші чернечі правила, опівнічну та інші молитвослів’я, спільну Ісусову молитву творимо, молитви за весь світ, за перемогу України, за здоров’я, мужність і силу наших воїнів. Також молимося за спокій усіх спочилих воїнів, які загинули, захищаючи державу нашу»,- Ієромонах Петро

«Монах не дистанціюється повністю – в нього є бажання, він чимось горить. Якщо ми їмо щось солодке, ми не можемо одночасно їсти солоне. Так само і тут: якщо обираєш якийсь шлях, природно, що щось інше відпадає. Тому я не сказав би, що монах від чогось відрікається. Він до чогось прив’язується – і тоді все інше відходить. Я навіть закохувався, будучи монахом. Людина завжди залишається людиною, вона не може бути сухою. Щоб зробити якийсь крок, ти спочатку відходиш і на відстані аналізуєш: це потрібно чи ні. У цьому випадку я відчув, що це були радше захоплення. Неможливо відмовитися. Просто ти робиш дистанцію. Тих, у кого ти закохувався, ти все одно любиш, носиш у серці. Це неможливо викинути. Як і друзів – усіх носиш у серці. Звісно, якби було два життя, можливо, мені було б цікаво прожити й інше. Але треба довершити те, що робиш.

Тут моя майстерня. Щодня тут проходить найважливіше для мене служіння.Основним моїм служінням я вважаю іконопис.Вранці встаєш щасливий, працюєш. Усе Слава Богу. Завершую вже ікону для нашої каплички, молільні нашої в лісі. Вона майже завершена, залишилось лакування. Готуються зараз кіоти до неї. Це буде наша монастирська втіха – Матір Божа,- Ієромонах Януарій

«Чим пишаюся? Тим, що долучений до творення церкви. Живу в історичний час. Маю гарне братство, бачу натхненних людей. Україна зараз переживає свій ренесанс, у тому числі й у церковному житті. Бачу дуже сильних, відданих людей. І взагалі українці дуже завзяті. Я перебуваю в найкращому суспільстві – навіть не лише українському, а людському. І це не моя заслуга. Я просто зміг це побачити. У цьому я щасливий. У нас є велика мрія. Ми зараз будуємо скит у лісі. Є гарне місце, всі умови для розвитку монашого життя. Уже третій рік триває будівництво. Цього року плануємо освячення каплиці, будується братський корпус. І є надія, що там сформується невелика монаша спільнота. І ця братська радість – ділити все, що Господь пошле. Радіти природі, тиші, спільній молитві.

Людині насправді не потрібно багато для щастя. Собаки, коти… Ще хочу завести коня. Оце такі мої маленькі радості. Монах, мені здається, – це найщасливіша людина, якщо він дійсно на своєму місці. Я думаю, що я щаслива людина»,- Ієромонах Януарій

Оператор: Ангеліна Лабута
Журналіст: Таліна Тарасенко

Чернігівські