«Побачила, як у небі літає цегла, шифер і щось палаюче»: очевидиця – про дронову атаку на Мену

14 травня 2026 р. 14:14

14 травня 2026 р. 14:14

Ми вже розповідали, що 12 травня місто Мена зазнало дронової атаки. Спершу це відбувалося з пів другої ночі і тривало майже до ранку. Друга атака вже була після 15-ї години.

Під ударом опинилася критична інфраструктура, є руйнування, пошкоджене житло мешканців.

На щастя, люди фізично не постраждали. Але страху натерпілися неабиякого. Зокрема, Марина Москальчук, очільниця відділу соціального захисту населення та охорони здоров’я Менської міської ради, згадує той день із жахом, бо ледь залишилася жива.

Вона якраз прийшла до будинків, які були пошкоджені в Мені під час попередньої атаки, аби подивитися, що зроблене і чим іще можна допомогти людям. А також з’ясувати, чи є людям хоча б де ночувати.

« Окрім того, планували ще в одному будинку забити клейонкою вікна, які повилітали внаслідок шахедної атаки. Адже там проживає старенька людина з інвалідністю, якій немає кому допомогти. А ніч насувалася », – в коментарі для «ЧЕЛАЙН» зазначила Марина Москальчук.

Між тим, у той час була повітряна тривога, але хотілося впоратися з роботою якнайшвидше.

Марина Москальчук приїхала туди велосипедом, бо на роботу так добирається і взагалі любить велопрогулянки. Каже, що розуміла, що в той час усі мали бути в укритті, але ж хотілося зробити добру справу і поїхати додому, щоб спокійно відпочивати, знаючи, що в бабусі закриті вікна.

« Але раптом люди почали кричати, що знову небезпека і шахед над містом заходить на друге коло. Поруч опинився сусід із найбільш пошкодженого будинку, який мене і врятував. Ім’я його Ігор. Він схопив мене за руку і закричав: «Тікаємо!». І тільки ми встигли забігти у двір від вулиці та впасти на землю, як пролунав жахливий вибух шахеда. Бічним зором я побачила, як усе сколихнулося – будинок, трава, земля. У той момент я ніби оглухла і нічого не чула. У вухах ніби вакуум якийсь утворився.

І тоді цей чоловік підхопив мене та сказав: «Під стінку давай», бо ми ж впали в дворі, коли шахед уже падав. Від місця прильоту це було за 10 чи 15 метрів. Тож я, лежачи, вперлася в стінку будинку, а Ігор накрив мене собою. Поки ми перебігали ці два метри під стінку ліворуч, я побачила, як у небі літає цегла, шифер, щось палаюче. І все це падало, довкола був пил і дим – суміш усього, що можна.

Коли вже ми підвелися, Ігор спитав, чи я ціла. Я відповіла, що так», – згадуєМарина Москальчук.

Від стресу та переляку жінка навіть не спитала свого рятівника, чи все з ним гаразд, але насправді вона щиро йому вдячна за врятоване життя.

« Сумка в мене відлетіла вбік, телефон узагалі знайшла пізніше. Коли я вийшла з того подвір’я, за два метри від мене був будинок повністю зруйнований і він почав горіти.

Я взялася шукати свій велосипед. На велосипеді був пакет, то я побачила, що він лежить і тліє, а велосипеда немає. Я поглянула ліворуч і побачила, що шматок шахеда лежить на моєму велосипеді. Я скинула той уламок і забрала велосипед. У нього було скривлене колесо, я його ледь тягнула.

Я відійшла від того місця, напевне, метрів 10 і подумала, що, мабуть, потрібна швидка, можливо, когось із людей поранено.

Також я почала шукати свій телефон, бо його ніде не було. І тим часом усі перегукнулися, що живі, і я знайшла свій телефон в іншому кутку двору », – розповіла очевидиця.

Брудна, налякана, але жива Марина Москальчук повернулася додому. Всю небезпеку виниклої ситуації та можливі сумні наслідки жінка усвідомлює, але й покинути людей напризволяще в біді не змогла.

Того ж дня очільниця відділу соцзахисту населення повернулася на те саме місце, побачила, що «Менакомунпослуга» добре попрацювала. Вибиті вікна в усіх будинках були закриті. І також були опитані люди, чи потрібна їм ще якась допомога.

« Сьогодні зранку, поки не було тривоги,  провели останнє обстеження там. Ще раз там усі пообнімалися, що всі живі й цілі.

Нині хочу сказати всім: якщо хтось потрапить у подібну ситуацію, перше правило – це лягти. Не треба бігти, коли чуєш, що шахед падає й у вухах уже дзвенить. Бо коли я підвелася тоді, то побачила, що все довкола було діряве і пом’яте. А нас не зачепило, бо ми лежали долі », – зауважила пані Марина.

Зрозуміло, що стрес від пережитого ще не минув, але, на щастя, життя триває.

Ірина Осташко

Головне фото з Мережі

Чернігівські