"Щось рука поламалася": 81-річного чоловіка поранило разом з фабрикою. Він її колись будував

20 травня 2026 р. 11:37

20 травня 2026 р. 11:37

Віктор Мисниченко в лікарні, Корюківська громада

Корюківцю Віктору МИСНИЧЕНКУ зламав руку уламок російського дрона. Під час обстрілу фабрики «Слов’янські шпалери» під ранок 27 квітня.

Віктор Мисниченко спав у своїй кімнаті в квартирі, що отримав колись від фабрики. П’ятиповерхівка поряд, на тій же вулиці. Заховатися не встиг. Уламок залетів через балкон і пробив руку.

«Вікно розбите, двері розбиті… І в руку отакий шмат заліза врізався»

Чоловік у лікарні. Рука зафіксована апаратом Ілізарова. Бинт в одному місці просочився кров’ю.  Віктору Олександровичу не дуже зручно. Але почувається вже нормально, ходить.

— Живу навпроти фабрики. Трикімнатна квартира на другому поверсі.

Син з невісткою почули тривогу і прокинулися. У мене окрема кімната. Кричать: «Вставай!» Я тільки піднявся, а тут летить. Вікно розбите, двері розбиті… І в руку отакий шмат заліза врізався,

— показує долоню. — Добре, що у светрі був. Пішов за ними у коридор, ховатися. А уламок отак і застряг отут, — показує руку вище зап’ястка. — Кров пішла. Невістка «швидку» викликала. Крові всюди натекло, ой, — хитає головою, згадуючи пережите, дідусь.

«Швидка» приїхала, відвезли до лікарні. І от. Тепер «бриліантова рука», — жартує дідусь.

Перев’язки роблять щодня. А кров все одно сочиться. Глибока рана, — зітхає.

— Пальці шевеляться, — демонструє поранений. — Операцію зробили. Тепер треба чекати, коли загоїться, зростеться. Додому ще не відпускають.

— У Віктора Мисниченка відкритий вог­непальний осколковий перелом ліктьової кістки. Зараз скріплений стрижневим апаратом зовнішньої фіксації, — щойно повернувся з іншої операції Сергій ПИВОВАР, хірург корюківської лікарні. — Уламком травмувало м’які тканини й кістку. Складність у тому, що перелом не тільки осколковий, а ще й вогнепальний. Вогнепальні рани і переломи гояться довше і частіше нагноюються. Збільшується термін лікування. Орієнтовно місяців три потрібно на зростання. Загальний стан наразі задовільний.

Постраждалих було двоє.

«Діда розкулачили і вислали на Донбас»

— Фабрику я будував. Працював там. Орден заробив, — пишається дідусь.  — Родом з Донеччини. Брянка. Поряд Алчевськ, Кам’янка.

Моя мати родом з Полісся на Сосниччині. І дід з Полісся.  Чернуха Платон Семенович. Тут його всі старі люди знають. Він на ригації* сад висадив. Там і зараз одна яблунька лишилася.

З яблук сік видавлював і продавав. Було в нього шестеро дітей. Діда розкулачили і вислали на Донбас. Матері моїй було тоді чотири чи п’ять років. І її туди повезли. Я вже народився на Луганщині. Батько в шахті працював. Мати трьох синів народила. Старший у Німеччині служив. Молодший брат на вісім років менший. Треба було його на ноги ставити. І я теж у шахту пішов. Працював там спершу зарядчиком, потім кріпельником. Вісім років.

А тоді в шахті стався вибух. Багато людей загинуло. Прийшов на роботу — а там аварія. Шахту тимчасово закрили.

Поряд збагачувальна фабрика. Збагачували вугілля. Чоловік двоюрідної сестри був головним інженером, а згодом став директором фабрики. Мати до нього пішла. І в моїй трудовій книжці написано: «Перевод з шахти на фабрику за згодою двох керівників».

Вагітна дружина впала з корзиною

— Знайшов наречену, одружився. Вона з Корюківщини. Весілля гуляли в Лисичанську. Я там трудився на лисичанському склозаводі «Пролетарій». Дружина Віра працювала в конторі бухгалтером.

Поїхала в село картоплю копати. У Хотіївку. Була вагітна. З корзиною картоплі впала з ганку. І… викидень. Дуже тяжко переживала це.

Ми переїхали в Хотіївку. Вірі хотілося додому.

— Як приїхали, зразу пішов на фабрику. Щоб швидше квартиру отримати. Будував і фабрику, і від фабрики. Зводили будинки. Був і різноробом, і підсобним працівником. Потім стропальником.

Побудували антикорозійний цех. Оцей, що згорів  зараз. Нема там уже нічого, —  згадує чоловік. — Цех величезний, обладнання японське. Папір антикорозійний —  той, що ми виробляли, — у нього металеві запчастини загортали, щоб не іржавіли. Запчастини снарядів теж. Один робітник узяв шматок того паперу додому. Каже: «Обгорну косу, щоб не заржавіла». Обгорнув. А коза  шматочок з’їла і здохла. А тоді з’явилися прилади, що радіацію вимірюють. Як поміряли — страшне! Приїхали броньовані машини. Робітники в скафандрах позабирали те електро­обладнання. Товщиноміри. Спочатку свинцем їх обклали. Завантажили і вивезли.

— На вашому здоров’ї як позначилося?

— Наче ніяк, — знизує плечима Віктор Олександрович.

У цеху зробили склад. Він і горів зараз.

«У доньки останній дзвоник. А мати стрибнула»

— Дітей двоє, дочка і син. Син з невісткою живуть зі мною.

Він зараз теж з переломом. Ходить з милицями, операцію зробили. Упав з велосипеда, зламав ногу. Працював у шпалерному цеху. І я там трудився. Ще й на пенсії два роки працював.

Дружини не стало рано. Якраз був останній дзвоник. Дочка пішла нарядна… Випускний клас.

Дружина недавно повернулася з лікарні. Зранку мене направила на риболовлю. «Потім, — каже, — поїдемо в село, треба там допомогти».

Повертаюся. Мене сусіди зустрічають. Кажуть: «Померла твоя Віра».

Дружина хворіла. Було психічне захворювання. Того дня залізла на дах нашого п’ятиповерхового будинку і звідти впала вниз.

Донька зі школи повертається. А тут таке…

Так що довелося мені ще два роки на пенсії працювати. Доки донька Тетяна вчилася.

Закінчила школу з золотою медаллю. Вступила до інституту економіки та управління. Закінчила з червоним дипломом. Віддав заміж. Стала Новик. Жили в Чернігові. Поїхали на заробітки в Англію. Там з чоловіком працювали. Вирощували печериці на українському заводі. Директор — українець.  Житло і машину дали, щоб на роботу їздили.

Заробили на житло. Купили квартиру в Чернігові.

«Онука каже: «Війна закінчиться — приїду Чернігів відновлювати»

— Сваха родом з Дніпровського. Зять риболовлею займався. Два метри зростом, і сома такого ж спіймав. Фото показував. Там котеджі багаті: депутати, прокурори набудували собі. Поїдемо туди, — заливи, проливи. Наловимо риби, а місцеві: «Фу… То котові». Типу дрібна.

Почалася війна. Діти якраз у Дніпровському були. І там стріляти почали. Онучки маленькі, налякалися. Уночі схопляться і плачуть. Свашина дочка живе в Англії. Запросила: «Їдьте до мене».

То вони пробиралися через захід України. Через Польщу. В Ірландії одна сім’я їх прихистила. Доки чекали візу в Англію, жили, як на курорті. Такий будинок гарний, природа. Коли прийшов дозвіл, переїхали до Англії. Тепер у них там і робота, і житло. 16-річна Олександра, старша онука, вчиться в коледжі. На будівельному. Каже: «Війна закінчиться — приїду Чернігів відновлювати».

Менша, 10-річна Катя, — спортсменка, музикантка. Було, як до діда приїде, безпритульних собак та котів годує.

Онук Микита, синів, у Києві. Закінчив київський політех. І працює там.

З вікна палати видно фабрику. Велика площа вигоріла.

— Будинок навпроти прохідної, — сідає на ліжку дідусь.  — Кішки бідні так полякалися! Одна у ванну побігла, друга стрибнула в умивальник. Ми завжди кішок тримали. Ці — одна шотландка, одна киянка. Київський політех разом з онуком закінчувала. В общазі жили, — посміхається Віктор Олександрович.

— Усе скло —  на лоджії, двоє дверей на вході з балкона — вилетіло. Навіть покрівля з даху злетіла. Не в одних нас вікна попадали. Так гриміло — земля тряслася.

Раніше прильоти були. «Нову Пошту» розбили в нашому дворі. Школа мистецтв — метрів за 50 від нашого під’їзду. Теж розбомбили. У телевежі одну ногу відірвало. Але вона не впала. А до нас оце зараз один шматок долетів. І влучив.

Компенсацію поки що не дали. Ще вирішують, яка шкода. Ми вікна плівкою позаклеювали. Син з милицями, сват приїжджав допомагати.

52-річний Андрій МИСНИЧЕНКО, син, дає мені уламок. Важкий. З бурими слідами…

— Він сам відвалився, ми його не чіпали. Боялися, щоб гірше не зробити. Викликали «швидку». Я теж працював на фабриці шпалер. Потрапив під скорочення. Тепер на іншій фабриці. Зараз удома на лікарняному.

З дружиною почули вибухи десь далеко. Не один. Спохватилися. Коли тут упало, я до вікна — побачив дим. Я у спальню до батька — бужу. Він глухуватий, зразу не почув. Сиділи в коридорі, між трьома стінами. Виходить до нас, каже: «Щось рука поламалася». А через светр уламок стирчить у руці. І досі в його кімнаті лежить.

Коли «швидка» їхала, уже було видно  пожежу на фабриці.

Написав дві заяви на компенсацію. Обіцяли допомогу від благодійного фонду. Вони вже приходили, оцінювали пошкодження. І поліція була. І представники міської ради.

Андрій Мисниченко, син

Джерело : "Вісник Ч", авторка Олена ГОБАНОВА. Фото авторки

"Час Чернігівський" писав про таке:

• Після пожежі фабрика... набирає працівників. Обіцяють 26 тисяч зарплати
• У Корюківці вигорів склад шпалер: знищено тисячі квадратів продукції
• Атака на прикордонне місто: "шахеди" цілили по енергообʼєкту та фабриці

Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":

• Фейсбук
• Youtube
• Телеграм
• Instagram
• Tik-Tok

Схожі новини

Чернігівські