Доглянуть за пай: на Чернігівщині є притулок для літніх

11 серпня 2026 р. 13:21

11 серпня 2026 р. 13:21

Доглянуть за пай: на Чернігівщині є притулок для літніх

У селі Світанок ( Парафіївська громада) є свій притулок для літніх та немічних людей. Таких, хто жити сам уже не подужає. Але має пай. Доглянуть, допоможуть. А потім і поховають по-людськи. Не за пенсію, а за пай. Весь будинок і його мешканців утримує приватне сільгосппідприємство «Фортуна». Називають  «Дім ветеранів».

Відписуєш пай господарству і живеш на повному утриманні.

Будинок одноповерховий. Ганок з лавочками, у дворі квіти. Є городик. Росте полуниця. За будинком — черешня, малина.

Володі тут не сумно

Усього у світанківському будинку ветеранів шестеро мешканців. Два чоловіки і чотири жінки.

— Чого ж ви не сказали, я б дівчат  нарядила. Володю б причепурила, — дорікнула Надія КЛОЧКО, завідувачка. — Вирішили називати «Будинок ветеранів», — крокує коридором Надія Миколаївна. — Раніше був «Будинок престарілих». Ветеранів — красивіше звучить, — пояснює.

64-річний Володимир ПЕРЕПАДЯ дивиться телевізор у великій кімнаті відпочинку. Він в інвалідному візочку.

64-річний Володимир Перепадя

На широкому плазмовому екрані — кіно з елементами еротики. Телевізорів тут два. Щоб дивились кому що подобається.

— Наш Володя, — знайомить завідувачка. — Він не балакає. Але все розуміє і киває. Він тут шість років. Розмовляти перестав після інсульту. Дружина покинула.

— Не сумно тут?

Володимир реготнув, крякнув. Кивнув головою. Може, так, може, ні.

— Не питайте, марно, — не радить Надія Миколаївна.

— Да, — раптом каже Володя. І сміється.

Заміж ніколи було

Поряд кімнатка 86-річної Лідії ПИЛИПЕНКО. Бабуся не може вирішити, у хусточці їй краще чи без.

— Фотографувати будете? — перепитує і починає перебирати наряди. Врешті вирішили всі разом, що треба вдягти плаття.

— Ох ці дівчата, — жартома дорікнула бабусі Надія Миколаївна.

— Я сама все роблю, а ти ще й кричиш на мене, — відбиває Лідія Миколаївна.

— То хустку накидати на голову, красотка? — перепитує завідувачка.

Вирішили, нехай так.

Лідія Пилипенко з Южного. Це колишня назва Світанку.

— Я сама. Одинока, — заспокоївшись, сідає на ліжко Лідія Миколаївна. — Мати померла. Було в мене три брати. Усі там, на тому світі. Заміж не ходила. Ніколи було, будувалася. Хату, погріб, сарай поставила, — перераховує бабуся. — Працювала. У лісництві дрова возила, у питомніку дерева саджала. Посильною була. При сільраді, при конторі. Два гектари буряків у колгоспі обробляла. Піду на поле з конторськими дівчатами, прориваємо. Тутоньки приїхав голова, мене забрав, список вручив, куди що доставити чи переказати. А дівчата мої рядки дополювали, не залишали. Від колгоспу отримала пай. Надю! Я б таки оте друге плаття вдягла! — несподівано виринула зі спогадів бабуся.

Лідія Пилипенко

— Пенсія близько чотирьох тисяч гривень, — продовжує. — Приносять і віддають повністю. Можу купувати, що хочу.

— І в магазин ходите?

— Зараз уже ні. Погода погана, а я з ходунками. Раніше ходила.

Ходунки в кімнаті під стіною. У притулку Лідія Миколаївна пересувається без них. Навіть без палички може. Хоча з нею таки краще.

Лідія Миколаївна прибирає яскраву хусточку з ходунків. Показує, як ходить з ними.

— Думаю, хусткою запнутися краще, — непокоїться про зачіску Миколаївна. — От пов’язалася, красіво б було.

— Ви ще молодших переженете, — роблю комплімент.

— Усіх, хто тут, точно пережену, — радісно киває Миколаївна.

— Зовсім нікого не лишилося у вас?

— Валя є тутоньки. Племінниця. Моєї матері  могилу прибирає.  На день народження штани спортивні подарувала І халат в мене новий, красівий є, — згадує. От лучче б я білу кофту вдягла, — продовжує перейматися за свій вигляд.

І таки наполягла.

— Зараз усе зроблю, — Надія вже йде перевдягати бабусю в нове вбрання.

Узяли, бо більше нікуди

— Як до вас сюди потрапити? — ідемо з завідувачкою до інших дівчат.

— Хочете місце забронювати? — віджартовується Надія Миколаївна. — Треба мати пай.  Але є виключення, — заходимо до наступної кімнати.

91-річна Надія ГЛУХЕНЬКА з Костянтинівки Донецької області.

— Як тільки велика війна почалася, привезли її, бідненьку, — приміряє, чи запнути хусточку бабусі, завідувачка. — Жінка не бачить. Ні пенсії, ні паю нема. Узяли зі співчуття, бо діватись їй нікуди.

— Я до племінника сюди приїхала, — чує, що про неї говорять, Надія Миронівна. — Привезли мене, — виправляється. — Це син рідної сестри. Занадто норовливий він, — похнюпилась бабуся.

У геріатричний будинок обласного підпорядкування приймають тільки з пропискою з нашої області. У Надії Глухенької такої нема.

— А я тут недавно, — хоче розказати  про себе 88-річна Ніна БИЧОК, її сусідка по кімнаті. Вона з Лисогора. Це село поряд. У притулку два роки.

Ніна Бичок

— Дай, жильотку вдягну, — теж намагається причепуритися Ніна.  — Заміж у 57-му вийшла, — продовжує вже в жилетці. — Трудилася в колгоспі. Чоловіка вже нема. Є дочка.

Перевдягнена в білу кофту Лідія теж заходить у кімнату до колежанок. Стоїть біля дверей, готова до фотосесії.  Слухає.

— Я вже прибралася. Ви мене в моїй хаті сфотографуйте, — просить. Її хата — то її кімната.

— Сідай. Бо ми заміж не вийдемо, — просять жінки.

— А ще й кавалери є?

— Канєшно!

Найстаршій — 97

97-річна Ольга БОРОДІЙ лежить на ліжку в окремій кімнаті. Уже не ходить і не бачить. Але зі слухом усе нормально.

— Що таке? — прислухається. — П’яних нема?

— Усе в порядку, Олю, — заспокоює Надія бабусю.

— Ольга Іванівна — найстаріша жителька нашого села, — розказує вже мені. — А в нас живе вже років 12.

— Більше, — поправляє Іванівна. — Син помер від хвороби. І чоловік уже. У селі є племінники.

Котлети, морозиво і …скибочки з топленим салом

Простора світла кімната — кухня. Їдальня поруч. У навісних кухонних шафах  олія, чай. Посуд. І чарки є.

— Аякже, — посміхається Надія. — А як свято яке? А дні народження? Ювілеї. Усе святкуємо. Столи накриваємо. Як удома.

Готова їжа зберігається в холодильнику. Неготова — у морозилці. М’ясо, котлети.

— Отримали м’ясо — зразу перемелюємо на фарш. Готуємо, ліпимо заготовки на кожен день, — закриває морозилку Надія. Зараз буду варити молочну кашу на вечерю.

На столі на блюді свіжі абрикоси. Були на обідньому столі.

— А як хто між обідом і вечерею перекусити захоче?

— Захоче —  прийде і візьме. Або мене попросить, — знизує плечима Надія. — Ольга Іванівна каже: «Наче б я їла щось». Молоко є, печиво. Є й десерти. Морозиво.

Ліда одне время любила скибочки топленим салом намазані. Усяке буває.

— А як цукерок захочуть?

— Купуємо, — киває Надія.

Горіли обидві ноги

55-річний Віктор СОБКО без ноги. Вона згоріла чотири роки тому. Довелося ампутувати.

— Я сам з Закарпаття, — розказує. — Тут уже 31 рік. Приїхав з бригадою на буряки. А наступного року  вже з дружиною, щоб жити. Зайшли до голови колгоспу, Миколи Кащенка. Дав хату в Пролетарці. У 1996-му дочка народилася. А коли розійшовся з дружиною, забрав з Закарпаття матір і перевіз сюди. І брата.

Було мені 52 роки, як у цей будинок потрапив. Мати померла, я запив, — чесно зізнається чоловік. — У 2021 році горів. Горіли обидві ноги. Я не пам’ятаю цього.  У лікарні лежав місяць. Нема матері, нема ноги. Я на милицях, інвалід. Уже і брат покійний, згорів. Тут у мене двоюрідний. Але він мене не забрав, а здав у будинок престарілих. Дочці 6 жовтня 30 років буде, — пам’ятає Собко. — Живе в Польщі. Де дружина — не знаю.

— Коли приїхав до нас, глянула, подумала: невже ж не відкачаємо? — згадує, як приймала в серпні 2022 року нового мешканця Надія. — Дуже слабкий був. Аж нічого, виходили. Це тепер він герой.

Ще й за пам’ятниками доглядають

— Будинок ветеранів відкрився у 2008 році, — згадує Надія Клочко. — 20 років майже. Ко­йок 12. Найбільше одночасно жило 11 мешканців.

Персоналу троє: завідувачка і ще дві працівниці. Чергують подобово. На зміні одна працівниця.

— Кожна з трьох на зміні робить усе, — розводить руками Надія Клочко. — Я тут сапую, готую, прибираю, мию. Цілу добу — удень і вночі — буду робити, що треба.

— Слухаються? Не тікають?

— Не тікають. Одна тільки була з примхами. Але вже втомилась.

Є кімната огляду.

— Спочатку будинок ве­те­ранів обслуговував фельд­шер сільської амбулаторії. Тепер фельдшерка Наталія Загорулько (працює медсестрою в будинку ветеранів і в школі). Її білий медичний халат висить на вішаку.

Є ванна кімната. Бойлер.  Топка — в окремому приміщенні у дворі.

— Раніше топили газом, — показує газовий котел Надія. — Зараз він уже й не нужен. Топимо дровами.

Ховають людей коштом підприємства.

— Пам’ятники стоять. Прибираємо, доглядаємо.

За моєї пам’яті тут перебувало 38 людей.

— Що, Лідок? — гукає вглиб коридору. — Ще фотографуватися?

— Хватить, — сміється, заходить до їдальні Лідія.

* * *

Мешканці відписують пай за заповітом. Кажуть, були і казуси. Коли літня людина померла, родичі схаменулися: «Де пай?» А все, пай залишений тому, хто доглядав.

Джерело : "Вісник Ч", авторка Олена ГОБАНОВА. Фото авторки

"Час Чернігівський" писав про таке:

• Чи доступний чернігівський ЦНАП для людей з інвалідністю: як і хто оцінював установу
• Взяли на роботу 10 людей з інвалідністю: яку компенсацію за це отримав бізнес
• Люди з інвалідністю у Чернігові хочуть виробляти тротуарну плитку, але нема збуту і зацікавленості влади

Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":

• Фейсбук
• Youtube
• Телеграм
• Instagram
• Tik-Tok

Схожі новини

Чернігівські