«Не боявся ні майорів, ні генералів»: історія ветерана з Чернігівщини

Категорії

Світ Економіка Війна Технології Наука Авто Спорт Здоров'я Шоу-Бізнес Пізнавально Політика

Вінницькі Волинські Дніпровські Донецькі Житомирські Закарпатські Запорізькі Івано-Франківські Київські Кропивницькі Кримські Луганські Львівські Миколаївські Одеські Полтавські Рівненські Сумські Тернопільські Харківські Херсонські Хмельницькі Черкаські Чернігівські Чернівецькі

Погода

Київ

вологість:

тиск:

вітер:

Погода на 10 днів від sinoptik.ua

27 серпня 2026 р. 11:26

27 серпня 2026 р. 11:26

Дмитро Коваленко біля свого двору в Березні

Дмитро КОВАЛЕНКА з Березни Чернігівського району. Йому 48 років. Повернувся з війни. Біля двору автівка «Фольксваген Гольф». На задньому склі напис «ПСІХ».

— Чому у вас такий позивний? — запитую Дмитра.

— Тому що тільки таке ненормальне могло на БМП проїхати по мінному полю в Дебальцевому і повернутися, — сміється боєць. — Ми не знали, що воно заміноване.

2014 рік. Почалися дощі, — хрипло кашляє, — а в нас нічим було навіть накритися. Поїхали вимагати захист. Хоча б дощовики. Прибули в Дебальцеве. 22.00. Ресторан на перехресті. Підполковники, полковники лежать, телевізор дивляться. М’які куточки, квадратні столи. Ми зайшли, у стелі дірок набили. Видали нам хімзахисні плащі. Від дощу.

— Тому і псіх, бо не боявся ні майорів, ні генералів, а робив те, що йому треба, — пояснює Оксана, дружина, мати-героїня. — Інші плазують, а він міг і по морді дати.

«Чим я відрізняюся від того, у кого двоє дітей?»

Воював з 2014. Жили тоді в Городищі на Менщині. Пішов на війну, уже було п’ятеро нащадків.

— Сильно ідейний, — каже Оксана.

— Я і зараз дурний, — відгукується Дмитро.

— Як вас взяли, ви ж багатодітний? — запитую.

— А чим я відрізняюся від того, у кого двоє дітей? Поїхав у військкомат. У 2014 році. Сказали, що не візьмуть. Не проходжу. Їздив місяць, доки мені дали папірець. На медкомісію.

— Якусь болячку знайдуть, радів — хвороба є, а пишуть: «Здоровий», — у дверях кухні дружина. — Боявся й хотів, щоб пропустили.

— Пройшов медкомісію — і друга хвиля мобілізації закінчилася, — Дмитро виходить у коридор покурити. Курить найдешевші або тютюн. — У третю хвилю в першу відправку потрапив.

Став бійцем. Як і родичі.

— Є сімейна улюблена приколюха, — сміється. — Про виховання. З’їхалися всі наші: двоюрідні, хрещеники, племінниця. Вісім чоловіків на війні. Кажу: «Ну, по ходу, дід неправильно нас виховував». Погляд на правильність у кожного своя.

«Я елітна людина — на один хребець більше»

Інвалід війни. Третя група. Довічно. Пенсія близько 10 тисяч гривень. Купа хвороб. Списали у 2024 році. Побув удома — і знову пішов на контракт. Демобілізувався у 2026-му.

— Як би вам спину підлікувати? — дивлюся на дуже зігнуту спину.

— Масажі не можна, — пояснює. — Гріти не можна.

— Корсет носити боляче, — додає дружина.

— Навіть лежати боляче. Кажу Оксані, що я елітна людина, — жартує, — бо на один хребець більше. У мене 21 позвонок пошкоджений. Один навпіл розламаний. Внаслідок поранення.

З деревом не розминулися у 2023 році,— жартує. — Воно летіло від вибуху у своїх справах, я у своїх. Зустрілися, і дерево перемогло. Ми з ним удвох упали в Сіверський Донець. У річку. Умію плавати. Але в бронежилеті і всій викладці не попливеш. А ще коли чорна спина від удару, випливти важко. Витягли. Хто і вмів плавати, в амуніції це неможливо. І розщебнути її, скинути в воді неможливо.

Хребет підліковував у Чернігівській обласній лікарні. Купував ліки. Кололи «блокаду» (знеболювальні ін’єкції навколо нерва чи в суглоб). Від самої шиї до заду 18 уколів. Або й 22! Медсестра казала, що давно не бачила такого терплячого.

«Ти ще живий?..»

Порвані барабанні перетинки, особливо турбує праве вухо. Праве око майже не бачить, права рука слабкіша, на праву ногу накульгує. Шлунок, підшлункова барахлять.

— А так я повністю здоровий! — бере каву з рук дружини. На чашці напис «Тигр». — Уже в 2014 році кульгав. Руку тягав. Неврологічні патології від вибуху. Як інсульт. Лице було перекошене. Два з половиною роки, з перервами, реабілітувався в лікарні. Угадайте, в якій? — це до мене.

Не вгадую.

— У Халявині! В обласній психоневрологічній. Зараз не потрапиш. Місць не вистачає. Лікування було безплатне. Ліки теж. Але називали й ті, які можна було докупити. Дорожчі й ефективніші.

Хвороби замучили. Але вони, бувало, допомагали.

— У 2014 році списався — праве вухо не чує. Оксана лається, а я на друге вухо ляжу — на ліве — і все добре, — сміється. — Тиша навколо.

Погано чув телевізор. Звук робив майже максимальний. А зараз це змінилося. Звук, навіть тихий, почав ранити хворе вухо. Стає боляче. Терпить. Терпів і на службі.

— Було, що в учебці прийшов по таблетку, — знову закурює. — Щось боліло. Медсестра мені: «О, ви всі тут такі «хворі». Я кинув стос медичних довідок на стіл. Вона прочитала, піднімає очі: «Ти ще живий?..»

«Токар, кухар, охоронець, пилорамник, електрокарник...»

Має з десяток цивільних спеціальностей.

— Токар, кухар, дипломований охоронець, пилорамник, електрокарник, фахівець з хімчистки салонів авто, вчився на приватного підприємця, вчуся на 3D-дизайнера художньої графіки. Здоров’я нема, спина болить, багато чого робити не можу. А заробляти треба. Столярувати люблю, — каже.

— Якось з софи зробив крісло, — підтверджує дружина. — Шафу непотрібну в кухонну шафку з поличками переробив. У Березні хату купили сім років тому. А то жили в інших селах. Тож доводилося й столярувати, і куховарити.

— За кухаря дружина вдячна, — Оксана про себе. — Були часи, коли продуктів мало, грошей мало. Видумую, видумую, а тоді кажу: «Дімо, зроби мені з нічого щось». Готував.

— Ми навіть знамениті тістечка «Вокзальні» випікали в печі, — хвалиться кухар.

— Дієтичні страви, мабуть, також готуєте , — припускаю. — У вас хворий шлунок.

— Не їсть, — журиться жінка. — Нічого не йде. Ліки не допомагають. Мезини-панкреатини — усе без толку. Нема апетиту.

— Особливо якщо голова болить, тоді така нудота.., — киває рукою чоловік.

«Хлопці після війни не знають, що вдома робити»

Підлікувався, побув удома і не витримав. Знову уклав контракт.

— Останній раз було 13 заборон, — розказує боєць про комісію. — А пропускали, якщо дев’ять. Я приїжджаю щасливий, що домовився.

— Хлопці після війни не знають, що вдома робити, — каже Оксана. — Мучився. То почне одне, то друге. Вони не бачать себе в мирному житті. Там знали, що потрібні. Те, що від них залежить, усе роблять. Ставлення в мирному житті зовсім інше до військових. Не те, що потрібне їм — після того, що бачили.

Дмитро навіть завгоспом побув у Березнянській громаді. Та, кажуть, не зійшлися характерами з начальством.

— Дуже правильний, — розуміє позицію Дмитра Оксана. — Не прогинається. А таких ніхто не любить.

Правильним, каже Дмитро, був і на війні. І теж його за це не любили.

Возив військовим їжу, пальне, набої. Раз у місяць їздив до начальства проходити звірку.

— А якось у мене не вистачило вісім тонн солярки, — згадує. — Знайшов. У частині. Її просто не вказали, приховали.

Автівка Дмитра Коваленка

Бачив Драпатого

Воюючи з 2014 року, бачив багатьох. Зокрема, Михайла Драпатого, нині генерал-майора, Головнокомандувача ЗСУ.

— Людина приїжджала подивитися, як солдати служать. Це багато про що говорить, — хвалить Драпатого. — Росіяни його бояться. Це другий Залужний. Тільки жорсткіший. Залужний — розумний стратег європейського плану. А це стратег європейський, а нерви українські.

Драпатий став відомим з 2014 року. З моменту, як прорвався на БМП (бойовій машині піхоти) через барикаду в Маріуполі.

У самого Дмитра нерви теж українські. Хоча, каже, народився у Феодосії. У старому роддомі поряд з галереєю Айвазовського. У роду були українці, греки, поляки, росіяни, румуни. І запальний, і врівноважений, коли треба.

— У штабі, де генерал командує, ходив вимагати потрібне. А в мене кепками кидали, — розповідає Дмитро. — Добивався. Але й собі не давав спуску. Треба — піду і буду робити. Один, удвох, натовпом, але буду.

«У сепарській машині знайшов капці «колорадські», їх і носив»

Згадує 2014 рік.

— Приїхали в учебку, у Десну (Козелеччина). З Менського військкомату 10 чоловік. Відновлювали її, уже воюючи. Десна була розкрадена Януковичем. Для сина він, кажуть, хотів. Щоб приїжджав на мотоциклах кататися. Ліжок у частинах не було. Спали долі. Поки стали стягувати з напівзруйнованих казарм, зі складів ліжка, матраци.

— Про Десну були некультурні приказки.

— Знаю. Я ж там служив. То ще радянські. Зараз Десна красива. Матраців вистачає. Подушки з квіточками. А тоді була скручена куртка під головою.

Ми бронежилетів не бачили. Жодного. Не було форми: голі, босі. Зелена балаклава і спортивні штани — це моя форма тоді. Не було що взути. Я в розбитій сепарській машині знайшов капці оранжево-чорні, «колорадські», їх і носив. Це коли тривали бої за Дебальцеве.

— Як врятувалися з дебальцевського котла?

— Я вже поранений був. Сильна контузія. Мене вивезли до того, як усі виходили. Був у лікарні.

— З дружиною вдавалося поспілкуватися?

— Телефонів нормальних було мало. А мій ще й розкатало гусеницями. Але все ж знаходив можливість.

— Зв’язувалися не так часто, — сумно підтверджує дружина. — Говорить, говорить — а тут вибух. Зв’язок пропадає. Стоїш, серце завмирає — так чекаєш те «алло». Чекаєш, пронесло чи не пронесло. Кілька секунд вічністю здаються.

Джерело : "Вісник Ч", авторка Тамара КРАВЧЕНКО.