Не просто прикраса: у чому особливість ніжинських дукачів

28 серпня 2026 р. 09:55

28 серпня 2026 р. 09:55

Дукач – одна з найвпізнаваніших традиційних жіночих прикрас України, особливого поширення він набув на Лівобережжі, де став важливою частиною жіночого вбрання та сформував численні локальні різновиди.

За невеликою підвіскою ховається цілий світ української історії: родинні традиції, уявлення про красу, достаток, жіночу долю та оберегову силу прикрас. Особливе місце серед них посідають ніжинські дукачі, які вирізнялися не лише розміром і декоративністю, а й технікою виготовлення та своєрідним художнім оформленням.

Журналісти MYNIZHYN дослідили, якими були дукачі, хто їх носив, як вони змінювалися з часом і що особливого мав саме ніжинський варіант цієї прикраси.

Популярними, а часто й обов’язковими у вбранні українського жіноцтва були нагрудні прикраси – дукачі, які виготовлялися з монет, медалей західноєвропейського та російського виробництва або з їхніх повторів. Дукач на червоній нитці був центральною парадною прикрасою як у костюмі заможних господинь, так і «простих» жінок. Шляхта, заможні жінки та дівчата носили дукачі на ланцюжках, тоді як сільські жінки й дівчата підвішували їх у центрі разка червоного коралового намиста, перенизаного срібними або мідними пустотілими намистинками – «рифами» чи «пугвицями», які спеціально для такого вжитку виготовляли золотарі. В одному нагрудному наборі могло бути навіть два дукачі: кожен звисав з окремої низки, підкреслюючи вісь симетрії овальних ліній намиста.

З часом вигляд дукачів змінювався. У XIX–XX століттях відбувається спрощення та узагальнення сюжетів, адже професійне золотарство поступово витіснялося фабричним виробництвом, а його традиції переймали й розвивали сільські майстри. Водночас дукач не втрачав своєї популярності – навпаки, майстри створювали все нові форми, поєднуючи традиційні мотиви з доступнішими матеріалами та техніками.

За конструкцією дукачі можна умовно поділити на три основні типи. Найпростішими були прикраси, що складалися лише з круглої медалевидної підвіски з вушком. Це дукачі без поліхромного декору, де обрамлення найчастіше відливалося разом із медальйоном. Такі прикраси носили на червоній стрічці, і особливо поширеними вони були на півночі Чернігівщини.

До другої групи належали дукачі, у яких кругла підвіска доповнювалася декоративним елементом у вигляді розетки, коронки, сердечка, голівки херувима, хрестика тощо, припаяного до вушка. Декоративні деталі виконувалися в невисокому рельєфі та прикрашалися простим ритованим орнаментом – штриховою сіткою, променями, зірочками. У центр розеток, як правило, вставляли гранчасте скло, завдяки чому прикраса отримувала додаткову гру світла.

Третій тип – найбільш складний і декоративний. До круглої підвіски за допомогою ланцюжків або вушка рухомо прикріплювалася ажурна орнаментальна брошка – «бант» овальної, трикутної або круглої форми з хвилястими обрисами. Таку деталь також називали решіткою, «мотилем» або пряжкою. Саме ці дукачі вирізнялися особливою монументальністю та величністю. Їх прикрашали різнобарвними вставками, завдяки чому вони ставали справжнім центром жіночого нагрудного вбрання.

Саме до третього типу належить ніжинський дукач, однак він має низку особливостей, які вирізняють його серед інших прикрас. На відміну від багатьох дукачів, які виготовлялися на основі справжніх монет, ніжинський варіант не карбували з монети, а відливали за спеціально виготовленою формою. Окремі деталі прикраси ретельно опрацьовувалися майстром, завдяки чому вона мала надзвичайно виразний та привабливий вигляд.

Цікавим є й зображення на самому медальйоні. З одного боку розміщено жіночий образ – імператрицю (царицю) з короною на голові, а з іншого – сцену Благовіщення. Таке поєднання світського та релігійного образів робить прикрасу особливо цікавою для дослідження. Вона була не просто декоративним предметом, а несла певний символічний зміст, поєднуючи уявлення про статус, красу, віру та жіночність.

Ще одна особливість ніжинського дукача – його досить великий розмір. Саме це робило прикрасу помітною на жіночому вбранні та, ймовірно, додавало їй престижності. Окремої уваги заслуговує бант: він виготовлявся з металевої смужки, сформованої у чотири петлі з двома невеликими гілочками. Бант прикрашався одним–трьома кольоровими скельцями, найчастіше – трьома. Кольори вставок могли відрізнятися, тому навіть зовні подібні дукачі не були абсолютно однаковими.

Водночас банти дукачів загалом були надзвичайно різноманітними за формою. На Полтавщині та Харківщині їх виготовляли у вигляді кошика з квітами та листям, композиція якого вписувалася в овал. По периметру розміщувалися квіточки-розетки. Решітки-кошики з Полтавщини відрізнялися від тих, які виготовляли в Лебедині, що нині належить до Сумської області. Лебединські кошики були більш ажурними й легшими, а вигини гілочок – граціознішими. Це свідчить про неабияку майстерність золотарів: один і той самий мотив вони могли трактувати по-різному, щоразу надаючи йому нового декоративного звучання.

Мотив кошика з квітами – так званого «вазона» – був широко поширений в українській орнаментиці. Використовували й інші композиції решіток: стрічкові переплетення поєднували з коронами, сердечками, розетками та іншими декоративними елементами. Тож бант був не другорядною деталлю, а важливою частиною дукача, яка значною мірою визначала його характер і художню виразність.

Не менш цікавою є історія носіння дукачів. Вони могли супроводжувати жінку на різних етапах життя – від дитинства до заміжжя. Маленька дівчинка могла отримати дукач від хрещених батьків як подарунок на хрестини або першу річницю. Така прикраса сприймалася не лише як оздоба, а й як своєрідний оберіг. Для дівчини шлюбного віку дукач ставав важливою частиною святкового вбрання та міг входити до складу весільних прикрас. Заміжні жінки також носили дукачі, хоча в деяких регіонах після одруження прикрасу могли відкладати для доньки чи онуки. Таким чином, прикраса ставала частиною родинної пам’яті та могла передаватися від покоління до покоління.

Очевидно, що значення дукачів у традиційному побуті, любов і особливий пієтет українських жінок до них зумовлювалися не лише їхніми естетичними якостями. Важливою була й ідейна, символічна сторона прикраси. Наприклад, значна кількість дукачів із зображенням святої Параскеви П’ятниці свідчить про особливе ставлення до цього образу. Культ святої був поширений у східнослов’янській традиції, де її шанували, зокрема, як покровительку шлюбів. До неї зверталися дівчата, просячи про щасливе заміжжя та добру долю. Тому зображення святої на прикрасі могло мати для її власниці не лише релігійне, а й особисте значення.

Ще в перші десятиліття ХХ століття дукачі в обрамленні та з ажурними решітками залишалися святковими, урочистими прикрасами, невід’ємною частиною традиційного набору жіночих оздоб. Поряд із ними з кінця XIX століття почали поширюватися штамповані мідні бляшки фабричного виробництва. На них можна було зустріти написи російською мовою на кшталт «модный наряд для женщин и девиц». Такі вироби були розраховані на людей із найскромнішими матеріальними можливостями й в умовах зубожіння українського селянства отримали значне поширення.

На ці фабричні бляшки також поширилася назва «дукач», хоча за якістю та художнім виконанням вони суттєво поступалися справжнім виробам золотарської роботи. На Київщині на початку ХХ століття з таких бляшок, наприклад, робили намисто, нанизуючи по шість–десять штук на чорну гарусну тасьму. Проте дрібні фабричні дукачі через спрощені форми, сухість механічно відтисненого зображення та написи не могли зрівнятися зі справжніми дукачами ручної роботи, які вражали величчю та багатством орнаментального вирішення. Згодом такі бляшки досить швидко вийшли з ужитку.

Дукачі з фондів НКМ. ім. І. Спаського

Та виникає закономірне питання: куди ж поділися справжні дукачі золотарського виробництва? Частину відповіді дає трагічна історія ХХ століття. У роки Голодоморів радянська влада розгорнула мережу Торгсінів – магазинів, де населення могло обмінювати валюту та цінності на продукти й товари. Для багатьох українських родин це стало останньою можливістю отримати їжу. Люди здавали золото, срібло, прикраси та родинні реліквії, які до цього передавалися поколіннями. Серед таких речей могли опинитися й дукачі – прикраси, які ще зовсім недавно були символами жіночої краси, родинного достатку та пам’яті, а в часи голоду перетворилися на останню можливість врятувати життя своє та своїх близьких.

Дукач – це значно більше, ніж стара жіноча прикраса. У ньому переплелися мистецтво українських золотарів, родинна традиція, релігійні уявлення, жіноча доля та історія цілої епохи. А ніжинський дукач особливо цінний тим, що в його формі, техніці виготовлення та зображеннях збереглися риси локальної традиції.

Вас може зацікавити: Найцінніші знахідки та найбільші загадки Ніжинщини. Розмова з археологом Іваном Кедуном

Чернігівські