Три кордони, переселенці та говірка, що зникає: репортаж і

28 серпня 2026 р. 14:21

28 серпня 2026 р. 14:21

На другому поверсі Городнянського історико-краєзнавчого музею стоїть фрагмент огорожі – два ряди загострених дерев’яних колод. Це – горОдня. Такі конструкції, за місцевою версією, колись захищали місто. Саме від них походить його назва. І наголос, кажуть місцеві, потрібно ставити на другому “о”.

Пише pechera.info

Сьогодні такі укріплення – це історія. Але потреба захисту нікуди не зникла. Впродовж усього існування Городня часто перебувала на межі – географічній та історичній. Нині місто розташоване за майже 30 км від місця, де сходяться кордони України, Росії та Білорусі. Села громади підходять до них упритул. До 2014 року ця близькість означала спільні фестивалі у селі Сеньківка та заходи біля монументу “Дружба”. А 24 лютого 2022-го – стрімку окупацію громади.

Географія та історія створила в Городні давню традицію опору. Під час більшовицького перевороту тут були сильні протестні настрої. Згодом саме в цьому краї народився Левко Лук’яненко – один із борців за незалежність України. А 9 березня 2022 року, вже під час окупації, Городня знову потрапила в новини: місцеві жителі вийшли мирною ходою до пам’ятника Тарасу Шевченку в день його народження.

Я приїхала до Городнянської громади, аби побачити: як сьогодні живе місто на трикордонні, куди переселяються люди з територіально близьких до кордону сіл і чи бояться місцеві нового наступу з боку Росії та Білорусі. Враження – у репортажі.

Місто з унікальною говіркою, дерев’яною забудовою та історією

Центр Городні – це мікс із бетонної забудови часів СРСР та дерев’яних будинків кінця ХІХ – початку ХХ століття. Вони легко співіснують поруч. Тут зберігся батьківський будинок відомого хірурга Миколи Волковича. Він удосконалив хірургічний розріз, який використовували під час операцій щодо апендициту. Дім нині пустує, його фасад просить реставрації. На стіні – дві старі таблички. Заіржавіла вказує, що це пам’ятка історії часів УРСР, а інша, теж стара, коротко розповідає, чий він.

Щоб більше зрозуміти цей край, місцеві рекомендують відвідати Городнянський історико-краєзнавчий музей. Це двоповерхова будівля, де до своєї загибелі в 1903 році жив Павло Писарєв – найбагатша людина повіту, купець першої гільдії, меценат та міський голова Городні.

Всередині музею біля дверей на другому поверсі стоїть та сама “горОдня”. Це виглядає, ніби назва міста перетворилася на експонат. І в цьому є символізм: Городня часто жила на межі. У XVII столітті вона була прикордонним містечком Речі Посполитої, неподалік проходив кордон із Московським царством. Після 1654 року місто опинилося вже на північному кордоні Гетьманщини. Ну і зараз є небезпечне сусідство з двома недружніми країнами.

За дверима музею на другому поверсі – виставкові зали. Директорка Валентина Куковська демонструє їх наповнення. Крім експонатів, головною “родзинкою” музею вона називає підхід до відвідувачів. Тут можна не тільки дивитися на старовинні речі, а взаємодіяти з ними – чіпати руками. Діти “продають” товари у єврейській лавці, грають на старому піаніно W. Manthey Berlin у кімнаті Писарєва, крутять прядильне колесо у залі українського побуту, заходять у “камеру” Левка Лук’яненка… На дверях останньої – напис “3”. Їх зняли зі справжньої камери Городнянської в’язниці, де свого часу утримували Левка. Він народився неподалік, у Хрипівці, провів 27 років у радянських тюрмах, таборах та на засланні, писав текст Акта проголошення незалежності України. А в 2005 році йому присвоїли звання Героя України за його багаторічну політичну та громадську активність.

“Дітям потрібна тактильність, живі історії. Вони хочуть спробувати, як це – користуватися старими інструментами, а не просто слухати про них. Такий підхід дозволив залучити дітей до вивчення історії, влітку їх тут багато. Вони обожнюють розповіді про привидів – у цьому будинку вбито Писарєва та його племінницю. Тому існують легенди, що вони ходять тут уночі. Діти люблять такі легенди”, – з посмішкою розповідає Валентина, і в цей час старі трубчасті лампи починають потріскувати. Директорка звертає увагу, що саме цей звук додає дітям віри у такі історії.

Усі експонати до музею в різні часи приносили самі люди. Особливу цінність складають предмети побуту: рушники – вишивані та натикані вручну. Технологія виготовлення останніх не збереглася, кажуть музейники.

І так кімната за кімнатою відвідувач дізнається історію цього краю. Тут можна спокійно провести кілька годин, вивчаючи минулу та сучасну Городню. Остання проходить через призму війни. На стінах – портрети загиблих захисників громади з 2014 року. У кімнаті – чимало артефактів. Серед них – прапори, гільзи, особисті речі.

“Сюди приходять батьки та рідні загиблих. Тато одного захисника заходить щоразу, як проїжджає повз. Він нічого не говорить, просто стоїть біля портрета сина, дивиться на нього. А потім іде далі у справах”, – ділиться спостереженнями Валентина.

Портрети захисників є і в самому місті біля Меморіалу загиблим в часи АТО/ООС. Видно, що це місце відвідують люди: тут багато квітів, прапорців, символічних речей.

Також щоранку Городня долучається до хвилини мовчання. Працівники культури виносять гучномовець, виходять самі. Зупиняються перехожі, автомобілі. Ще кілька років тому тут було багато унікального місцевого діалекту. Але 19 серпня за весь час перебування у Городні я почула його лише від селян громади, що приїхали у справах. У місті здебільшого лунала українська і подекуди російська мови.

“Городнянську говірку досліджували. Виявилося, на нашій місцевості люди майже ніколи не виїжджали. Тобто, тут завжди було корінне населення. Через це у нас збереглася своя мова. Ми вже так не розмовляємо. Той діалект можна почути хіба від старших людей та в селах”, – підтверджує Ірина Крумкач – краєзнавиця, яка нині працює в інформаційному відділу Городнянської міської ради.

Громада за кошти місцевого бюджету купує будинки для переселенців

У центрі Городні є типові для колишніх райцентрів адмінбудівлі радянського періоду. Але працівники міської ради працюють не в них. Їхні кабінети у колоритній дерев’яній будівлі – це також спадок Павла Писарєва. Будучи міським головою, він працював на цьому місці. Нинішній мер Андрій Богдан теж тут, він очолює місто з 2002 року. У 2020-му його переобрали вшосте поспіль. Відтак після адмінреформи він очолив одну з найбільших громад Чернігівщини: до її складу входить 61 населений пункт, що розмістився на майже 1,2 тисячі квадратних кілометрів.

В Україні про Андрія Богдана заговорили після 9 березня 2022 року, коли під час окупації Городні він повів людей на мирну ходу до пам’ятника Тарасу Шевченку. Каже, до війни так робили щороку. Вирішили, що окупація – не привід скасовувати традицію. Тоді ця акція стала важливою для містян, які жили в ізоляції під контролем російських військових.

За час окупації російські військові кілька разів затримували мера, намагаючись схилити його до співпраці. Богдан відмовився, наполягаючи, що міська влада працюватиме під українським прапором. Йому з командою вдалося налагодити випікання хліба, забезпечити людей продуктами, ліками та готівкою. Російську гуманітарну допомогу, за його словами, не приймали ні влада, ні мешканці.

Голова Городнянської міської ради Андрій Богдан. Фото Наталії Найдюк

Тепер, говорить Богдан, один із найбільших викликів – зберегти в громаді людей:

“Ми прикордоння, тут обстріли. Маємо великі виклики з переселенням людей. Потрібно зберегти їх у громаді, адже сьогодні йде боротьба за людей. Це розвиток, це школи… Із 2022 року ми втратили 10% населення, це разом із природними втратами. У нас було 22 тисяч мешканців, зараз – близько 20 тисяч. Із них 12,5 тисяч – у місті. Хтось виїхав, але чимало й приїхало”.

У громаді повністю виселені Сеньківка, Берилівка та Гасичівка, каже мер. Поступово на виселення йдуть Мощенка та Лемешівка.

“У Мощенці днями знову розбили магазин, тому динаміка така, що люди активно звідти виїжджають. Лемешівка знаходиться на білоруському кордоні, але по діагоналі до Росії кілометрів десять. Тому там теж небезпечно. Виселення людей – це завжди складне питання. Але сім’ї з дітьми ніби визначилися”, – говорить голова громади.

Переселенці зі сходу були тут з 2014 року. Зараз більшість – із прикордонних сіл Городнянської та сусідніх громад. Люди не хочуть залишати свою землю, бо тут усе знайоме і будь-якої миті можна навідатися додому, якщо є куди. Тому ВПО шукають житло в умовно безпечних селах на південь від Городні.

А взагалі ця громада – одна з небагатьох, що з 2022 року за власний кошт купує будинки в селах і надає їх переселенцям у безоплатне користування.

“За цей час ми викупили майже 20 хат. Ремонт там роблять за рахунок благодійних фондів та волонтерів. Ще близько шести будинків чекають свого оформлення. Справа в тому, що в державі скоротили кількість експертів, які займаються оцінкою майна. Тому ми змушені чекати. Також спостерігаємо тенденцію до подорожчання нерухомості. Раніше хату можна було купити за тисячу-півтори доларів, сьогодні менше трьох не купиш”, – каже мер Андрій Богдан.

Також у місті є місця тимчасового проживання переселенців – вісім кімнат у гуртожитку. Наразі вони практично заповнені. Крім прикордоння, там живуть люди з Херсонщини та Запоріжжя. Під подібний формат житла планують переобладнати обласний ліцей із цілодобовим перебуванням.

Квіти та затишок у гуртожитку для переселенців

Колоритна вуличка з дерев’яною забудовою підходить до вкритої пластиком одноповерхівки. Навколо – огорожа. Тут знаходиться гуртожиток для ВПО. За парканом рясно квітнуть квіти, а в затінку відпочивають коти-”підлітки”. На вірьовках – сохне білизна. На столі – сохне м’ята та стоїть свіжа малина у літровій банці. У цьому дворі є щось дуже особисте. Це виглядає так, ніби люди намагаються відтворити тут свій дім.

Наталія Солодова приїхала в Городню із міста Берислав на Херсонщині. Її чоловік – лікар-уролог. У 2025-му йому запропонували тут роботу та безкоштовне житло.

“Ми виїхали ще в 2022 році. Орендували житло за власні кошти у різних містах. І це були не найкращі умови. Приїхали сюди. Я зайшла в кімнату, а тут – казка: порядок, гарні меблі, привітні люди. Ми дуже задоволені. Звісно, додому хочеться, але там небезпечно. Тому звикаємо жити тут”, – каже жінка.

По сусідству мешкає Любов Лебедь із Таврійська, що біля Нової Каховки. Вона вже на пенсії, тому займається хатніми справами та доглядає за спільним котом на кличку Персик.

19 серпня за старим юліанським календарем віряни святкують Яблучний Спас. Тому пані Люба пече пиріжки з яблуками “Чемпіон” та маком на спільній кухні. Жінка радо ділиться технологією та пригощає першою випічкою. Паралельно розказує, що народилася в Городні. Дуже багато років прожила на півдні України. Війна змусила повернутися додому. Жінка з донькою приїхали в Городню у 2022 році, коли російські військові окупували Таврійськ. Каже, взяли лише дві сумки – одна з речами, друга – з ліками та їжею. Спочатку жили у родичів, а за два роки отримали кімнату в гуртожитку.

“Коли ми сюди заселилися, тут були тільки ліжка та шафа. Згодом волонтери почали робити ремонт. Зараз це цілком комфортне житло. Єдине – тут стоять електроплити, тому під час відключень електроенергії були складнощі з приготуванням їжі. Нам видали газові балончики, але вони дуже чадять. В усьому іншому тут жити комфортно”, – говорить жінка. І додає, що час від часу зідзвонюється зі знайомими з Таврійська. Від них дізналася, що окупанти займають залишені людьми квартири. Жінка не знає, чи зможе колись повернутися додому.

Безпека – поняття  індивідуальне та відносне

У Городні не всі однаково почуваються в безпеці. В обідню перерву молодий чоловік на ім’я Сергій п’є каву з друзями на лавочці біля адмінбудівлі.

Він налаштований позитивно. Каже, попри обстріли все у місті чудово. Хвалить мера. А на питання про найцікавіші місця в Городні – розповідає про місцеві заклади харчування і зауважує, що деякі з них мають власне шеф-меню.

А 77-річна Людмила Тарасенко помічає в місті інші настрої. Жінка родом із Горлівки, з 1969 року живе в Городні. У квітні цього року неподалік її будинку впав російський безпілотник: у неї вибило вікна, пошкодило дах. Жінка досі приводить дім до ладу за кошти програми єВідновлення і так згадує події лютого 2022 року:

“Це було непередбачувано та страшно. Танки біля вікон гриміли. Зараз нас також обстрілюють. Поки я не планую виїжджати, а далі – побачимо, що буде. Раніше люди мали якусь надію. Здавалося, ще трохи – і все буде добре, війна закінчиться. А зараз усі тухнуть, настрою немає. Люди загалом змінилися, навіть зовнішньо”.

Неподалік біля мікроавтобуса стоять Володимир, Олексій та Сергій. Чоловіки, пригадуючи окупацію 2022 року, зауважують: автомобільний міст у напрямку села Політрудня українські військові підірвали у перший день вторгнення. Це зробили, аби запобігти швидкому просуванню колон російської техніки у напрямку Чернігова. Але через це місцеві виїхати не змогли, опинилися в ізоляції. Залишали місто лише люди, які знали стежки у лісах та мали відповідний транспорт для цього.

До повномасштабної війни громада мала тісні родинні та дружні зв’язки з росіянами й білорусами. Тепер, кажуть чоловіки, у більшості людей їх не залишилося.

Із їх трьох місцевою говіркою розмовляє лише Володимир – він із Пекурівки. Двоє інших говорять українською.

Частково місцевий діалект використовує й Катерина Скоринок. Вона торгує сливами, яблуками та грушами зі свого саду. Пані Катерина – односельчанка Володимира. Жінка родом із Львівщини, але багато років тому вийшла заміж у Пекурівку. Вона згадує непросте подружнє життя, дітей і теперішні труднощі.

Каже, має борги за газ: після пожежі змушена опалювати ним будинок узимку. Пенсія – лише чотири тисячі гривень. На життя не вистачає, тому їздить до Городні продавати те, що виростила у саду та на городі.

“Коли вони (безпілотники. – Авт.) пролітають над селом, то хата ходором ходить. На “птічнік” недавно три штуки бахнуло. Селяни кажуть, що бояться повторного наступу. Але в нас уже й багато переселенців живе. Хтозна, як воно буде”, – говорить пані Катерина.

ВПО обирають село Левка Лук’яненка

Пекурівка – не єдине село, що прийняло переселенців. У Хрипівці біля Городні живе майже 70 ВПО. Це село, де народився Левко Лук’яненко. Але воно приваблює людей не фактом його народження, а газом, централізованим водопостачанням та близькістю до центру громади. Про борця за незалежність тут нагадують лише невелика вулиця, що носить його ім’я, зарослі на місці, де колись стояла його батьківська хата, та куточок у бібліотеці.

Куточок Левка Лук’яненка в місцевій бібліотеці. Фото Наталії Найдюк

Староста Хрипівки Олександр Ткаченко. Фото Наталії Найдюк

“Левко був принциповою людиною. У нас була дуже погана дорога від центральної траси до села. Я багато разів їздив в автодор. Вони показували мені стопку схожих звернень від інших сіл. Порекомендували, щоб Левко як Герой України написав листа. Тоді б наша дорога могла стати пріоритетною. Але Левко відмовився, сказав: усе має бути по закону”, – ділиться спогадами староста Олександр Ткаченко.

Зараз у нього геть інші турботи – треба прийняти та розселити переселенців. Нині вони у Хрипівці живуть у 26 будинках. Вісім із них куплені громадою як тимчасове житло для ВПО.

Із облаштуванням на новому місці, каже староста, дуже допомагають фонди: дають душові кабіни, газові колонки, лінолеум тощо. Комусь допомагають із ремонтом даху, заміною старих вікон та дверей.

У 2025-му в Хрипівку переїхало подружжя Людмила та Віктор Воробей. Вони з Гірська, що у сусідній Сновській громаді, за 6 км від кордону. Родина ще не придбала будинок, поки власниця дозволила пожити.

“Ми ремонтували тут усе, наводили лад. Пів року своїм автомобілем та причепом перевозили речі, меблі з Гірська. Вдома неможливо було залишатися. Там і Градами гатили, і дронами. Усяке було. Вже пів села згоріло”, – з сумом зауважує пані Людмила.

У цей час у дворі голосно гавкає собака Каштан – забагато чужих людей прийшло. Він теж переселенець із Гірська. Господарі кажуть, від вибухів став глуховатим. Зараз тварина дуже боїться обстрілів.

Будинок, де живе подружжя, виглядає гарним, дерев’яним мереживом прикрашена навіть літня кухня. Просторий двір потопає у квітах, що висадила пані Людмила. У тазу з водою по черзі купаються качки. На задньому дворі – велика теплиця, її подарував фонд. На городі ростуть огірки та помідори усіх можливих кольорів.

Усе виглядає, наче сільська серпнева ідилія. Лише на душі, кажуть люди, болить за рідне село. Адже коли селяни виїжджають, туди заходять мародери, посилюються обстріли. А далі на село чекають цілковиті руїни…

Чернігівські