«Для нас найважливіше, щоб він був щасливим»: історія 16-річного ніжинц

01 вересня 2026 р. 15:21

01 вересня 2026 р. 15:21

Ренат зростав у великій родині. Окрім нього, у сім’ї є троє старших братів, а нині мама вже має й півторарічного онука. Старшому синові — 30 років, двом іншим — 28 і 26. Один із братів зараз служить у війську.

Про це пише Ліга Сильних.

Після народження Рената старші сини стали для мами головною опорою. Вона розповідає, що виховували молодшого брата разом: старші багато допомагали в догляді за ним і підтримували її в непростий період.

«Я завжди кажу своїм старшим синам: “Дякую вам за Рената. Ви допомогли мені його виростити. Тепер уже ваша черга народжувати дітей, а я допомагатиму вам так само, як ви свого часу допомагали мені”», — каже мама Світлана.

«Це щоденна робота, але вона приносить свої плоди»

«Ренат повністю змінив моє життя. Я дуже сильно його люблю — навіть важко передати, наскільки».

На третій день після пологів лікарі висловили припущення щодо цього діагнозу, яке згодом підтвердилося. У пологовому будинку, згадує вона, медики поставилися до родини дуже тепло й уважно./

Новина стала для неї великим потрясінням. Майже місяць знадобився, щоб прийняти й осмислити те, що сталося. Їй було складно зрозуміти, чому після трьох старших дітей без синдрому Дауна саме четверта дитина народилася з таким діагнозом.

Згодом її ставлення повністю змінилося. Вона говорить, що Ренат перевернув її життя так, як вона ніколи не могла уявити, а сьогодні вже не уявляє свого життя без нього.

«Відтоді ми одразу почали займатися розвитком. Я робила йому масажі, допомагала тренуватися вдома. У результаті він пішов у рік і три місяці — майже як і більшість дітей, хоча дітки із синдромом Дауна нерідко починають ходити значно пізніше», — розповідає мама Світлана.

Зараз, коли старші діти вже дорослі, мама з Ренатом мають більше можливостей подорожувати вдвох. Вони часто вирушають у поїздки й із задоволенням відкривають нові місця.

Найбільше Ренат любить море. Він зовсім не боїться води, добре плаває і разом із мамою може запливати далеко, навіть за хвилі. За її словами, подорожувати з ним легко й цікаво.

Ренат дуже охайний і любить порядок. Він сам стежить за своїми речами: акуратно складає одяг, ставить взуття на місце, підтримує чистоту в кімнаті. За її словами, він настільки любить чистоту, що іноді може приймати душ навіть кілька разів на день.

Ще з дитинства Ренат любив допомагати. Під час відпочинку він із задоволенням брав участь у спільних справах — наприклад, допомагав збирати й розбирати намет. Йому подобається бути корисним і відчувати себе повноцінною частиною команди.

«Він дуже кмітливий, і я переконана: якщо з такими дітьми постійно займатися, результат обов’язково буде. Це щоденна робота, але вона приносить свої плоди».

Приблизно з 13 років мама почала привчати його самостійно пересуватися містом: спочатку на одну зупинку, потім дедалі далі. Так само крок за кроком він опановував і побутові навички. Родина навіть готувалася до того, щоб він сам ходив до магазину — місцеві продавчині вже знають Рената й за потреби готові допомогти.

Після початку повномасштабної війни родина стала обережнішою. Через повітряні тривоги мамі спокійніше, коли син поруч. Водночас вона намагається не дозволяти страху керувати їхнім життям, адже хоче, щоб Ренат зростав без постійного відчуття тривоги.

Зараз він уже багато чого робить самостійно: сам ходить до центру, повертається додому, відчиняє двері. Мама дуже пишається тим, якого рівня самостійності йому вдалося досягти.

«Якби була можливість, він танцював би постійно»

Фізична активність стала невід’ємною частиною життя Рената змалку. Мама свідомо приділяла цьому багато уваги, адже її син має схильність до набору ваги. Удома вони регулярно займалися фізичними вправами, а згодом Ренат почав відвідувати секцію боксу. Також він захоплюється футболом, хоча інтегруватися в команди однолітків було непросто. Щоб зміцнити м’язи, мама навчила Рената плавати. Згодом він також освоїв самокат і тепер із задоволенням катається, зокрема й на трюковому.

«Єдине, що поки не вдалося освоїти, — велосипед. Йому це просто не сподобалося, тому бажання вчитися не було. Можливо, з часом ще повернемося до цього».

Ренат брав участь у змаганнях Спеціальної Олімпіади, які ще до повномасштабної війни проводили в Києві для дітей із синдромом Дауна та іншими особливими освітніми потребами. На одному із забігів він подолав дистанцію 200 метрів і отримав медаль. Для родини ця нагорода стала символом його наполегливості та важливим особистим досягненням.

Потім була участь у міжнародному спортивному таборі, куди запросили лише десятьох дітей з України. Хоча Ренат не здобув призового місця, сама можливість представляти країну на такому заході була для нього та його родини дуже цінною. У таборі зібралися учасники з різних країн, а українські діти мали нагоду показати, що вони активні, спортивні й талановиті.

«Мені дуже запам’ятався той період. До повномасштабної війни для дітей із синдромом Дауна та інших дітей з інвалідністю справді проводили багато різних заходів: спортивні табори, поїздки, конкурси, фестивалі. Зараз, на жаль, через війну таких ініціатив стало значно менше», — каже мама.

Також одного разу він потрапив до спортивного табору в Залізному Порту. Протягом десяти днів діти жили за насиченою спортивною програмою: ранкові підйоми, пробіжки вздовж моря, віджимання, тренування та різні змагання. У таборі були учасники з різних країн, і це стало для нього чудовою можливістю знайти нових друзів, розвиватися та отримати незабутні враження.

«У центрі “Віра” він також займається танцями. Їхня викладачка чудово працює з дітьми, і він із великим задоволенням відвідує заняття».

Разом із танцювальним колективом вони виступають у Ніжині на різних концертах. Раніше їздили й на конкурси до Чернігова. У колективі він єдиний хлопець, справжній соліст серед дівчат, і це йому дуже подобається. У них уже є три чудові танцювальні номери, які щоразу дуже тепло сприймає публіка.

«Танці — одна з його найбільших захоплень. Якби була можливість, він танцював би постійно. Він дуже любить сцену, любить оплески, із задоволенням вклоняється глядачам. А після виступу часто ще й вигукує зі сцени: «Мамо, я тебе люблю!» І це завжди викликає усмішки та щирі емоції в залі».

Нещодавно Ренат отримав від «Ліги Сильних» планшет. Він став для Рената не лише розвагою, а й корисним інструментом для навчання та дозвілля. За словами мами, він дуже швидко розібрався з новим гаджетом: сам знайшов потрібні функції, встановив ігри та застосунки й одразу почав активно ним користуватися.

Особливо зручним планшет виявився під час подорожей. Завдяки компактному розміру його легко брати із собою, тож у дорозі Ренат завжди має цікаве заняття. Мама Світлана висловила свою щиру вдячність «Лізі Сильних» та Благодійному фонду Intesa Sanpaolo, оскільки це спростило їхнє відвідування громадських місць.

«Так, із мовленням у нас ще є труднощі, але коли йдеться про техніку — тут він справжній майстер. Це дуже тішить».

«З дітьми потрібно розмовляти»

За словами мами, Ренату пощастило зі школою. Вчителі допомогли однокласникам зрозуміти його особливості сприйняття, тому він легко став частиною колективу й почувався серед дітей комфортно.

Найбільше Ренат спілкується зі своїми старшими братами, поруч із якими почувається спокійно й упевнено. Вони можуть кілька годин гуляти містом, зайти на піцу чи роли. Поки його немає вдома, мама зізнається, що їй бракує сина, а коли він повертається, вони завжди довго розмовляють про те, як минув день.

Часто кажуть, що з підлітками буває непросто. Але, зізнається мама, із Ренатом у неї майже ніколи не виникає таких труднощів. Вона переконана, що з ним завжди можна домовитися, якщо спокійно пояснювати й багато розмовляти.

«Я постійно щось йому пояснюю, розповідаю, обговорюю з ним різні ситуації. Інколи знайомі дивуються й кажуть, що їм не вистачило б на це терпіння. Але я не уявляю, як інакше. З дітьми потрібно розмовляти — і з тими, хто має синдром Дауна, і з тими, хто його не має. Усі вони потребують уваги, пояснень і щирого спілкування».

Щоразу, повертаючись, він голосно повідомляє всім: «Я вдома!». Мама каже, що він щиро радіє кожному поверненню, а його гарний настрій одразу наповнює дім.

За словами мами, Ренат дуже турботливий. Іноді він навіть не розповідає їй про неприємні ситуації чи сварки, щоб не засмучувати. Вона дізнається про них уже від інших батьків і вважає це проявом його уважності до близьких.

«Я завжди кажу, що це ознака розуму. Мені дуже подобається, що він не хоче зайвий раз мене засмучувати й намагається берегти мої переживання».

А ще Ренат дуже любить гуляти. Мама жартує, що якби дозволити йому, він проводив би на вулиці цілий день.

«Йому подобається увага, він із задоволенням позує»

Родина завжди намагалася не втрачати жодної можливості для розвитку Рената й брала участь у конкурсах, спортивних заходах та інших подіях для дітей із синдромом Дауна. Одним із таких став фотоконкурс у Чернігові, в якому Ренат взяв участь, коли йому було близько десяти років.

«Нас запросили взяти участь, ми майже в останній момент надіслали фотографію — і несподівано здобули перше місце. Це була велика радість для всієї родини», — пригадує мама Світлана.

Одного разу Ренат пройшов відбір до модельного агентства для людей із синдромом Дауна й увійшов до числа десятьох дітей з усієї України, яких запросили до участі в показах. Перший показ відбувся в одному з готелів на Хрещатику в Києві. Перед виходом на подіум із дітьми працювали викладачі, які навчали їх дефіле та сценічної майстерності..

«Він дуже любить фотографуватися й почувається перед камерою абсолютно природно. Коли дізнається, що буде фотосесія для цієї статті, одразу зрадів: “О, клас!”. Йому подобається увага, він із задоволенням позує і робить це із щирим захопленням. Він ішов подіумом так упевнено й зосереджено, ніби робив це все життя».

Після дебюту Ренат ще тричі виходив на подіум, зокрема під час показу в київській «Мануфактурі». Загалом він узяв участь у чотирьох показах.

Особливо мамі запам’ятався один із них: поки деякі діти хвилювалися й боялися виходити на подіум через велику кількість фотографів, журналістів і глядачів, Ренат почувався впевнено й допомагав дівчаткам із синдромом Дауна подолати страх — брав їх за руку та виводив на сцену.

«Я тихенько запитала: “Сину, допоможеш?” І він без вагань погодився. Спочатку вивів одну з дівчаток-близнючок: узяв за руку, провів подіумом, поставив поруч із собою, сам красиво попозував, щоб вона почувалася впевненіше. Потім так само допоміг її сестрі. А далі до нас почали підходити інші батьки й просити: «Будь ласка, виведіть і нашу доньку». Так Ренат по черзі допоміг ще кільком дівчаткам, і вони змогли пройти подіум».

«Для нас найважливіше, щоб він був щасливим»: освіта і майбутня робота

Спочатку він навчався в школі за індивідуальною програмою. Зараз уже закінчив дев’ятий клас, але останні два роки був на домашньому навчанні.

«Ми дуже вдячні вчителям. Вони змогли створити таку атмосферу, що однокласники добре його прийняли й щиро з ним дружили. Для нас це було надзвичайно важливо. Він із задоволенням ходив до школи, грався з дітьми на перервах, бігав із ними, грав у футбол, займався на спортивному майданчику», — розповідає мама.

Мама Рената свідомо не змушувала його опановувати навички, які, на її думку, не матимуть практичного значення в майбутньому. Вона переконана, що навчання не повинно ставати джерелом стресу ні для дитини, ні для батьків, тому робила акцент на розвитку тих умінь, які допоможуть синові бути самостійним у повсякденному житті.

У старших класах через складність окремих предметів, зокрема хімії, Ренат перейшов на домашню форму навчання. Цього року він закінчив дев’ятий клас.

Ренат ще не визначився з майбутньою професією, адже йому лише 16 років. Водночас родина вже думає про можливості працевлаштування. Одним із варіантів може стати допомога в кав’ярні старшого брата в Києві, де він із задоволенням виконує прості доручення: допомагає переносити речі, носить стаканчики та підтримує порядок.

За словами мами, Ренат любить бути корисним. Він охоче бере на себе й домашні обов’язки: сам вигулює собаку, виносить сміття та із задоволенням допомагає рідним у повсякденних справах.

«Найбільше він мріє, щоб усі брати зібралися разом»

Однією з мрій Рената було побувати в нічному клубі. Під час відпочинку в Туреччині вона здійснилася: аніматори запросили їх на дискотеку. За словами мами, Ренат був у захваті від атмосфери, музики й танців.

Найбільше її вразило ставлення працівників закладу. Побачивши Рената, вони посадили його до VIP-ложі, обслуговували окремо, а охоронець стежив, щоб ніхто не заважав. Протягом усієї подорожі, каже мама, турки ставилися до нього з особливою теплотою: віталися, спілкувалися й дарували невеликі подарунки, що стало для родини приємною несподіванкою.

Зараз Ренат мріє про власний автомобіль і щиро вірить, що його можуть подарувати на день народження. Мамі доводиться пояснювати, що така покупка потребує значно більше коштів, ніж його відкладені кишенькові.

«Найбільше він мріє, щоб усі брати зібралися разом. Майже через день каже: “Хочу, щоб приїхали Кирило, Боря, Ілля. Поїхали всі разом у котедж”. Раніше ми часто кудись виїжджали всією родиною, і він дуже сумує за цими моментами. Брати фактично виросли разом із ним і багато допомагали його виховувати, тому зараз він дуже чекає кожної зустрічі з ними».

Висловлюємо подяку Благодійному фонду Intesa Sanpaolo за підтримку проєкту “Екстрене реагування для осіб з інвалідністю, постраждалих внаслідок конфлікту на півночі України”, що реалізується спільно з CBM Italia. Станом на липень 2026 року в межах цього проєкту 302 людини з інвалідністю отримали асистивні технології, в тому числі 57 планшет.

Як повідомляв MYNIZHYN , як правильно говорити з людьми з інвалідністю , про етику спілкування, як навчити дітей етичного спілкування з людьми з інвалідністю. Про це та інше розповіла гостя програми "Полудень" на "Українському Радіо Чернігів" психологиня, консультантка-терапевтка з військової та кризової психології Наталія Павленко.

Чернігівські