Відданий слову, вірний Україні. В пам’ять про Олександра Назаренка

03 вересня 2026 р. 13:21

03 вересня 2026 р. 13:21

• Малий
• Середній
• Великий

Є люди, про яких важко написати некролог. Не тому, що бракує слів. Навпаки – їх занадто багато. Не знаєш, за яке життя братися спочатку: за професійне, громадське, людське. Не знаєш, як розповісти про людину, яка для багатьох була водночас керівником, колегою, наставником, другом і просто Сашком. Він був саме таким. Був, бо 26 серпня не стало голови Чернігівської обласної організації Національної спілки журналістів України, заслуженого журналіста України, головного редактора менської газети «Наше слово» Олександра Васильовича Назаренка. І, мабуть, сьогодні найправильніше говорити про нього не в минулому часі. Бо він нікуди не зник із нашої пам’яті. Залишився в редакційних розмовах, у пожовклих газетних підшивках, у десятках і сотнях матеріалів, у людях, яких свого часу навчив не боятися слова. Залишився в історії «Нашого слова».

Олександр народився 1 січня 1970 року в Білошицькій Слободі – невеликому селі на Корюківщині, у простій селянській родині. Його батьки були колгоспниками. Поруч зростав старший брат Анатолій. А ще була бабуся Софія – людина, яка мала особливий вплив на малого Сашка. Поки батьки працювали, він ріс поруч із нею. Саме бабуся, мабуть, першою навчила його бачити красу й цінність того світу, в якому він жив. Рідного села, людей, природи. Навчила допитливості – тієї самої, яка згодом стане чи не головною рисою його професійного характеру.

Читати Сашко навчився сам у чотири роки. Писати тоді ще не дуже виходило. Зате книжки читав одну за одною. Сільська бібліотека стала для нього чи не другим домом. Він приходив туди так часто, що бібліотекарка Поліна Кирилівна жартома просила: «Сашко, приходь хоч через день, а то бібліотечний фонд скоро закінчиться». Важко сказати, чи могла вона тоді уявити, що цей маленький хлопчик, який так жадібно читає книжки, колись сам напише тисячі газетних рядків.

Перший журналістський досвід прийшов ще у школі. Сашко написав матеріал про колгоспні будні й надіслав його до корюківського «Маяка». Матеріал надрукували. Для хлопця – радість. Для батьків – тривога. Бо то були часи, коли журналістові треба було добре думати не тільки про те, що написати, а й про те, чого краще не писати. Особливо про колгоспне життя. Батьки боялися, щоб син не накликав на себе неприємностей.

А Сашко вже знайшов своє. Він ще не знав, скільки в цій професії буде безсонних ночей, суперечок, дедлайнів, телефонних дзвінків, образ, подяк, помилок, перемог і відповідальності. Але, схоже, вже тоді відчув: слово – його справа.

Після восьмого класу, у 1985 році, була невдала спроба вступити до Харківського поліграфічного технікуму. Не провчився й місяця – повернувся додому. Дев’ятий і десятий класи закінчив у Перелюбі.

В серпні 1987 року розпочалася трудова біографія Олександра Назаренка. Сталося це з легкої руки тодішньої редакторки корюківського «Маяка» Зої Шматок, яка повірила в нього. Пані Зою, яка допомогла йому влаштуватися до редакції семенівської районної газети «Краснає знамя», Олександр згодом називав своєю хрещеною мамою у професії.

Через дев’ять місяців він був призваний на службу до прикордонних військ: з 1988 по 1990 роки Олександр Назаренко служив на радянсько-іранському кордоні у Вірменії.

А після армії – знову журналістика. Працював і вчився одночасно на факультеті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. То були дев’яності – час, коли українська журналістика, як і сама країна, вчилася жити за новими правилами: «Краснає знамя» тоді встигло стати спочатку «Жизнью Сємьонавщіни», а потім – «Життям Семенівщини». Олександр там пройшов шлях від звичайного кореспондента, завідуючого відділом сільського господарства до відповідального секретаря.

А потім у його житті з’явилося «Наше слово». Другого вересня 2002 року він був призначений на посаду заступника редактора, а вже через три тижні – очолив менську районну газету, ставши її редактором.

І це вже була не просто робота. З часом «Наше слово» стало для нього чимось значно більшим. Газета росла разом із ним. Він вимагав від неї більшого. І від себе вимагав більшого. Хотів, щоб районне видання не почувалося другорядним. Щоб газета з невеликого міста могла бути цікавою, професійною, сучасною. Щоб її читали не тому, що «так заведено», а тому, що їй довіряють. Йому це вдалося. У 2012 році «Наше слово» визнали найкращою районною газетою України. Для багатьох це було просто професійне визнання. Для Назаренка – підтвердження того, що районна журналістика може бути сильною. Що не обов’язково працювати у столиці, аби робити велику справу. Що маленька газета може мати великий голос.

І цей голос чули. Олександр став однією з найпомітніших постатей регіональної журналістики Чернігівщини. Заслужений журналіст України, голова Чернігівської обласної організації НСЖУ, член правління Національної спілки журналістів України, керівник громадської організації «Асоціація регіональних засобів масової інформації», співзасновник Сусіди.City.

Але посади – це лише рядки в біографії. Справжній Назаренко був не в них. Він був у редакції. У його голосі, коли з кимось сперечався через заголовок. У його звичці кілька разів перевіряти факт, який інший уже давно вважав очевидним. У його вимогливості до тексту. У його невдоволенні, коли журналіст дозволяв собі написати те, чого не міг підтвердити.

Олександр не любив безпідставних звинувачень. Не терпів недбалості. Розумів просту річ: за кожним прізвищем у газеті стоїть жива людина. І необережне слово може боляче вдарити. Тому й учив. Багатьох. Можливо, іноді занадто прискіпливо. Можливо, іноді різко. Але завжди – з бажанням зробити людину сильнішою.

Він узагалі був людиною характеру. З ним можна було сперечатися. На нього можна було образитися. Можна було навіть якийсь час не розмовляти. Але коли виникала справжня проблема – знали: Сашко не підведе. Саме таким його пам’ятають колеги. Не ідеальним. Не завжди зручним. Але справжнім. І надійним. Мабуть, тому так важко сьогодні усвідомити, що його більше немає.

Олександра Назаренка мобілізували до Збройних Сил України 13 жовтня 2025 року. Він служив у 119-й окремій бригаді територіальної оборони, мав звання головного сержанта, був начальником групи забезпечення цивільно-військового співробітництва. Колеги просили його берегти себе.

Можливо, він і сам розумів, що війна не залишає людині права на необережність. Але залишатися осторонь не зміг. Бо все його життя було про відповідальність. Спочатку – за слово. За газету. За людей. А потім – за країну.

В середу, 26 серпня 2026 року, Олександр Назаренко перебував на позиціях у районі Новодмитрівки Красносільської громади на Сумщині, виконуючи завдання, пов’язане із захистом Батьківщини. Йому раптово стало зле. Олександра екстрено евакуювали, але врятувати його не вдалося.

Йому було 56.

За даними Інституту масової інформації, Олександр Назаренко став 135-м медійником, який загинув унаслідок російської агресії проти України.

Для статистики – число. Для нас – Сашко. Людина, з якою сперечалися про тексти. Людина, яка могла насварити за помилку. Людина, яка могла допомогти, коли було важко. Людина, яка знала, якою має бути газета. І яка залишила по собі газету.

Можна було б довго перелічувати його заслуги. Посади, нагороди, професійні відзнаки, проєкти, конкурси, конференції, тренінги. Можна було б написати велику біографію – від першої книжки, прочитаної в сільській бібліотеці, до останнього військового завдання. Але, можливо, найкраще про нього сьогодні скаже одна фотографія. Його фотографія на першій шпальті «Нашого слова». Газети, якій він віддав чверть століття. Газети, яку ростив, захищав, сварив, любив і якою по-справжньому жив.

Колись маленький Сашко щодня приходив до сільської бібліотеки по книжки, і Поліна Кирилівна жартувала, що він скоро прочитає весь фонд. Потім він почав писати сам. Спочатку – про колгоспні будні. Потім – про людей, села, проблеми, радощі й біди Менщини. Потім – про Україну. А останніми місяцями свого життя захищав її вже не пером.

Сьогодні його велике фото – на першій шпальті «Нашого слова». І це не просто пам’ять. Це повернення додому. Туди, де починався його професійний шлях. Туди, де він залишив частину себе. Туди, де його завжди чекатимуть.

Сашко знову на першій шпальті. Цього разу – назавжди.

Чернігівські