«Життя без права здатися»: історія боротьби, служіння та надії

18 вересня 2026 р. 15:41

18 вересня 2026 р. 15:41


Інтерв’ю з автором книги Дмитром Шакалом

— Дмитре, «Життя без права здатися» — не перша ваша книга. З чого розпочався ваш шлях як письменника?

— Моєю першою книгою стала «Я сильніший, ніж мій діагноз». У ній я розповів про власне життя із синдромом Туретта, про труднощі, з якими стикався ще з дитинства, нерозуміння з боку людей і боротьбу за право залишатися собою.

Це була коротка, але дуже особиста історія. Для мене вона стала першим серйозним кроком у письменництві та можливістю відкрито сказати: діагноз може впливати на життя людини, але він не повинен повністю визначати її долю.

— Як читачі сприйняли вашу першу книгу?

— Після її виходу люди почали писати мені й говорити, що хотіли б дізнатися більше. Вони просили розповісти мою історію значно докладніше, тому що перша книга була невеликою за обсягом і переважно стосувалася життя із синдромом Туретта.

«Життя без права здатися»: історія боротьби, служіння та надії

Читачам було цікаво, що відбувалося далі: як я дорослішав, працював, пережив початок повномасштабної війни, залишив Україну, починав нове життя у Польщі, займався волонтерством, створив благодійний фонд, почав малювати картини та проводити виставки.

Саме люди підштовхнули мене до думки, що потрібно написати повнішу й набагато глибшу історію.

— Отже, прохання читачів стало одним із головних поштовхів до написання «Життя без права здатися»?

— Так. Люди просили мене не зупинятися на короткій розповіді, а написати розгорнуту історію свого життя. Я довго думав над цим, адже така книга вимагала значно більшої відвертості.

Потрібно було повернутися до подій і спогадів, про які не завжди легко говорити. Але я зрозумів: якщо читачі побачили цінність у моїй першій книзі, значить, цю розмову потрібно продовжувати.

Так народився задум книги «Життя без права здатися».

— Чим нова книга відрізняється від «Я сильніший, ніж мій діагноз»?

— «Я сильніший, ніж мій діагноз» стала моїм першим голосом — короткою й особистою розповіддю про боротьбу із синдромом Туретта.

А «Життя без права здатися» — це вже повна автобіографічна історія. Вона охоплює моє дитинство у Сновську, родину, шкільні роки, діагноз, дорослішання, роботу, початок повномасштабної війни, виїзд з України, життя у Польщі, волонтерство, створення благодійного фонду, мистецтво, виставки, письменництво та погіршення мого здоров’я.

Це книга не лише про діагноз. Це історія всього мого життєвого шляху — з перемогами, помилками, падіннями та новими спробами підвестися.

— Як виникла сама ідея написати настільки відверту автобіографічну книгу?

— Ця книга довго жила всередині мене. Я не прокинувся одного ранку з готовим рішенням написати автобіографію. Думка визрівала поступово — через пережиті випробування, війну, переїзд, волонтерство, проблеми зі здоров’ям і зустрічі з людьми, які також боролися за своє життя.

У певний момент я зрозумів: моя історія може стати для когось підтримкою. Тоді переді мною з’явилася порожня сторінка, і я почав писати.

— Чому ви спочатку вагалися?

— Я боявся, що книгу сприймуть як прохання пожаліти мене. А я ніколи не прагнув викликати жалість.

Моє життя справді було непростим, але я не вважаю себе жертвою. Тому від самого початку поставив перед собою завдання чесно розповісти про біль, страх, помилки та падіння, але не перетворити книгу на скаргу.

Мені хотілося, щоб читач побачив не лише випробування, а й вибір людини після кожного випробування.

— Що остаточно переконало вас почати писати?

— Я думав про людину, яка сьогодні перебуває на межі відчаю. Можливо, вона втратила здоров’я, роботу, дім, близьку людину або віру в себе.

Я хотів, щоб вона прочитала мою історію і зрозуміла: навіть коли неможливо пройти всю дорогу, можна зробити хоча б один наступний крок. А якщо сьогодні немає сил навіть на цей крок, можна зупинитися, перепочити й не вважати це поразкою.

— Як писалася книга?

— Непросто. Мені довелося знову повертатися у власне дитинство, пригадувати лікарні, нерозуміння людей, насмішки, самотність, початок війни, дорогу з України та життя у новій країні.

Я згадував створення благодійного фонду, тисячі дзвінків і повідомлень, гуманітарну допомогу, мистецтво, виставки, проблеми зі здоров’ям, ходунки, падіння та спроби знову підвестися.

Деякі сторінки писалися швидко, тому що події досі залишаються живими у моїй пам’яті. Над іншими я довго сидів мовчки. Це було не просто написання тексту. Це була дуже чесна розмова із самим собою.

— Які сторінки було найважче писати?

— Найважче було писати про моменти, коли я почувався безсилим. Про синдром Туретта, погляди людей і дитяче бажання бути таким, як усі. Про самотність серед людей, які бачили спочатку мою особливість, а вже потім — мене.

Важко було знову повертатися до початку повномасштабної війни, вимушеного переїзду та невідомості. Непросто було розповідати й про погіршення здоров’я, падіння та момент, коли тіло фактично сказало мені: «Досить».

Писати про перемоги легко. Значно важче чесно зізнатися, що ти боявся, плакав, помилявся або не знав, як жити далі.

— Чому книга починається саме з дитинства у Сновську?

— Тому що без Сновська неможливо зрозуміти мене теперішнього. Там моє коріння, моя родина, знайомі вулиці, природа, річка, ліс, риболовля з батьком і перші життєві уроки.

Саме там народилися моя любов до людей, неприйняття несправедливості та вміння знаходити сили в тиші. Де б я не жив, Чернігівщина залишається зі мною.

Коріння не завжди видно, але саме воно тримає дерево під час найбільшої бурі.

— Велику частину книги ви присвятили синдрому Туретта. Чому для вас важливо говорити про це відкрито?

— Тому що багато людей досі бачать спочатку діагноз і лише потім — людину. Я хочу змінити такий погляд.

Синдром Туретта є частиною мого життя, але він не є всім моїм життям. Я не обирав цього діагнозу, однак можу обирати, як жити далі.

Хвороба може написати кілька сторінок твоєї біографії. Можливо, навіть декілька розділів. Але автором усього життя повинна залишатися сама людина.

— Що означає назва вашої першої книги — «Я сильніший, ніж мій діагноз»?

— Бути сильнішим за діагноз не означає обов’язково перемогти хворобу. Мій синдром нікуди не зник. Інші проблеми зі здоров’ям також не зникають після красивих мотиваційних слів.

Сила полягає в тому, щоб не дозволити діагнозу написати всю твою біографію. Людина завжди є більшою, ніж запис у її медичній картці.

— Чи можна сказати, що «Життя без права здатися» стало продовженням першої книги?

— Так, але це не просто продовження. Це значно глибше та повніше осмислення мого життя.

Перша книга відкрила двері, а друга дозволила пройти далі й показати те, що раніше залишилося за кадром. У ній я хотів не лише перелічити події, а й пояснити, що відчував, чого боявся, де помилявся і звідки брав сили рухатися вперед.

«Я сильніший, ніж мій діагноз» стала початком, а «Життя без права здатися» — великою та відвертою розмовою з читачем.

— Як повномасштабна війна змінила вашу історію?

— Війна змінила не лише мої плани — вона змінила мене. Після 24 лютого 2022 року я вже не міг жити так, наче чужий біль мене не стосується.

Війна змусила мене залишити Україну, починати життя у Польщі та шукати нові способи бути корисним. Вона стала страшною частиною моєї історії, але я не хочу дозволити їй написати останній розділ.

Останнє слово має залишитися за життям.

— Як допомога людям стала вашою місією?

— Усе починалося не з великої стратегії, офісу чи значних ресурсів. Спочатку були людські звернення, телефонні дзвінки та конкретні потреби.

Комусь була потрібна їжа, комусь — ліки, комусь — допомога для військових або підтримка родини. Телефон майже не замовкав.

Поступово я зрозумів, що вже не можу відповідати лише за себе. Так волонтерство перетворилося на важливу частину мого життя, а згодом привело до створення благодійного фонду.

— Чи легко було створити власний благодійний фонд?

— Ні. За будь-якою доброю справою стоїть велика кількість роботи, якої люди зазвичай не бачать. Це документи, пошук партнерів, домовленості, логістика, відповідальність за отриману допомогу та необхідність звітувати.

Іноді здається, що ти вже не маєш сил, але телефон знову дзвонить і хтось говорить, що потребує допомоги. Тоді розумієш: можливо, саме твоя відповідь сьогодні змінить чиєсь життя.

— У книзі ви пишете не лише про благодійність, а й про картини. Яке місце посідає мистецтво у вашому житті?

— Малювання стало способом сказати те, що складно передати звичайними словами. Так з’явився мій творчий проєкт «Картини, намальовані війною».

Через кольори я передавав біль, тривогу, надію та любов до України. Мистецтво допомагало переживати те, що відбувалося всередині мене, а згодом мої картини почали торкатися сердець інших людей.

Тоді я зрозумів, що творчість також може бути служінням.

— Чи змінилися ви під час написання цієї книги?

— Так. Коли пишеш власну історію, починаєш бачити зв’язок між подіями, які раніше здавалися випадковими.

Я зрозумів, що багато складних періодів готували мене до майбутньої роботи. Самотність навчила мене слухати. Нерозуміння — не поспішати судити інших. Хвороба — цінувати маленькі перемоги. Війна — не залишатися байдужим. Волонтерство — відповідати не лише за себе.

Пишучи цю книгу, я не тільки розповідав свою історію. Я заново намагався її зрозуміти.

— Чому книга називається «Життя без права здатися»?

— Ці слова не означають, що людина зобов’язана бути сильною щодня. Вона має право втомитися, заплакати, змінити план, зупинитися, відпочити або попросити допомоги.

Для мене не здатися — це не відмовитися від самого себе.

Можна змінити професію, країну, темп, маршрут чи навіть мрію. Можна чесно сказати: «Сьогодні я більше не можу». А завтра спробувати ще раз.

— Ви називаєте себе героєм цієї історії?

— Ні. Я звичайна людина. Я боявся, помилявся, приймав неправильні рішення, довіряв не тим людям і не завжди знав, що робити.

У книжках герої красиво підводяться після падіння. У реальному житті іноді підводишся незграбно, тримаючись за те, що опинилося поруч. Немає музики, оплесків і камер.

Але саме такі маленькі перемоги є найчеснішими.

— У книзі ви відкрито говорите не лише про досягнення, а й про свої помилки. Чому це було важливо?

— Тому що я не хотів створювати пам’ятник самому собі. Я не ідеальний керівник фонду, письменник, художник, чоловік чи християнин. Я просто намагаюся сьогодні бути трохи кращим, ніж був учора.

Іноді це виходить. Іноді — ні. Тоді наступного ранку я пробую знову.

На мою думку, справжня свобода приходить тоді, коли людина перестає намагатися виглядати ідеальною.

— Яку головну мету має ця книга?

— Допомогти людині знову повірити у власну цінність.

Я хочу, щоб читач після останньої сторінки думав не лише про те, скільки всього мені довелося пережити, а й про власне життя: «Якщо він продовжив свій шлях, можливо, і я зможу зробити ще один крок».

Якщо ця книга допоможе хоча б одній людині не відмовитися від себе, значить, вона була написана недаремно.

— Для кого ви написали «Життя без права здатися»?

— Для людей, які зараз переживають важкий період. Для людей з інвалідністю та серйозними захворюваннями. Для українців, яких війна позбавила дому. Для військових, їхніх родин і волонтерів, які допомагають іншим, часто забуваючи про власну втому.

Також я писав її для тих, кого не розуміють, хто отримав чергову відмову, втратив опору або змушений починати життя заново.

Кожна людина несе свій хрест. Іноді ми навіть не здогадуємося, яка боротьба відбувається за усмішкою іншої людини.

— Якої реакції читачів ви не хотіли б отримати?

— Я не хотів би, щоб після прочитання людина сказала лише: «Бідний Дмитро, скільки всього він пережив».

Тоді я відчув би, що не зміг передати головного.

Ця книга не про жалість. Вона про вибір. Ми не завжди обираємо те, що з нами відбувається, але після кожного випробування в нас залишається вибір наступного кроку.

— Що ви вважаєте найбільшою перемогою у своєму житті?

— Найбільша перемога — це не нагороди, виставки, книги чи посади. Для мене найбільша перемога полягає в тому, щоб не дозволити труднощам змінити моє серце.

Не озлобитися. Не втратити здатність співчувати. Не пройти повз чужий біль лише тому, що самому важко.

Великі перемоги добре виглядають на фотографіях. Але життя переважно тримається на маленьких: підвестися з ліжка, взяти ходунки, відповісти на повідомлення, виконати обіцяне і не відмовитися від майбутнього після чергового складного дня.

— Якою ви хочете бачити Україну після війни?

— Мирною, відбудованою, сильною і доступною для всіх.

Україною, де діти краще знають звук шкільного дзвоника, ніж сигнал повітряної тривоги. Де ветеранів не залишають наодинці з їхніми проблемами. Де людина з інвалідністю не повинна щодня доводити своє право бути повноцінною частиною суспільства.

Я хочу побачити Чернігівщину без війни. Пройти знайомими дорогами, зайти до лісу, почути птахів і більше не прислухатися з тривогою до неба.

— Яке місце у вашій історії посідає Польща?

— Польща стала країною, у якій мені довелося починати життя заново. Тут я працював, навчався, малював, проводив виставки та зустрічав людей, які підтримували мене й Україну.

Можна бути вдячним країні, яка дала тобі прихисток, і водночас усім серцем сумувати за домом. Я навчився жити з цими двома почуттями.

— «Життя без права здатися» — це завершена історія?

— Ні. Це завершення першого тому, але не завершення мого життя.

Поки людина живе, її історія продовжується. Попереду ще є дороги, якими я не пройшов, картини, яких не намалював, книги, яких не написав, люди, яких не зустрів, і проєкти, яких поки немає навіть на папері.

Тому наприкінці цієї книги стоїть не крапка, а три крапки.

— Чи плануєте ви писати нові книги?

— Так. Ця книга не буде останньою. Що довше я живу, то сильніше переконуюся: кожна людина складається з багатьох томів, просто більшість із них ніколи не друкують.

Я хочу продовжувати писати, говорити про важливі речі та залишати після себе не гучне ім’я, а щось добре й корисне для людей.

— І наостанок: що ви хотіли б сказати людині, яка сьогодні майже втратила сили?

— Не вимагайте від себе пройти сьогодні всю дорогу.

Пройдіть наступний метр. Якщо метр здається надто великою відстанню — зробіть один крок. Якщо навіть крок сьогодні неможливий — залиштеся на місці, відпочиньте і не називайте це поразкою.

Іноді просто пережити ще один день — це вже перемога.

Не порівнюйте свою дорогу з чужою. Ми всі починаємо з різних місць, маємо різні можливості та проходимо різні випробування.

Ваш крок не повинен бути великим, щоб мати значення. Головне, щоб він був вашим.

Не відмовляйтеся від себе. Поки ваша історія триває, у ній залишається місце для надії.

Для замовлення книги:

https://zamovlennia-knyhy.detektor2022.chatgpt.site

https://rozetka.com.ua/ua/620109791/p620109791

Або написати автору в телеграм для замовлення: @chat_bot_Dmytro_Shakal

«Життя без права здатися»: історія боротьби, служіння та надії

«Життя без права здатися»: історія боротьби, служіння та надії

Джерело: cheline.com.ua

Завантажуєм курси валют від minfin.com.ua