Пристріляв понад тисячу автоматів: історія війни інструктора 117-ї бригади з Чернігівщини

24 вересня 2026 р. 11:54

24 вересня 2026 р. 11:54

Ще кілька років тому він працював електрозварювальником і встановлював броньовані двері та сейфи, а сьогодні навчає військовослужбовців і професійно пристрілює зброю. Інструктор 117-ї окремої важкої механізованої бригади з позивним «Кемел», родом із Чернігівщини, за останні пів року пристріляв понад тисячу автоматів. До війська він пішов добровольцем уже 25 лютого 2022 року, а нині передає свій досвід бійцям, які готуються до виконання бойових завдань.

Вашій увазі – розповідь про шлях війни воїна з позивним «Кемел».

«Сам я родом із Чернігівщини. На посаді інструктора вже понад рік. Раніше працював електрозварювальником, встановлював броньовані двері, сейфи. Я й не думав, що у 50 років, після 22 років стажу зварювальника, у мене буде ще такий зір, що зможу професійно пристрілювати зброю. За останні пів року лише у нашій бригаді пристріляв понад тисячу автоматів. Хлопці задоволені. Повертаються з бойових, очима шукають мене на полігоні: «Налагодь, будь ласка, цей новий автомат!». Якістю моєї роботи вони задоволені. До цього з військового досвіду в мене була лише строкова служба, яку завершив у 1995 році. Отримав звання старшого сержанта – так ним і залишився. Строкова служба дала багато корисного, передусім дисципліну. Коли приходять цивільні люди, які раніше не служили, їм трохи важче призвичаїтися до військового статуту.

24 лютого 2022 року я ще намагався їхати на роботу, а коли зрозумів, що відбувається в країні, то вже 25-го, наступного дня, пішов добровольцем. Тоді біля військкоматів ще стояли черги. Мені сказали: «Ми вам перетелефонуємо. Вся зброя поїхала на Київ». І так я приходив тричі. Лише з третього разу мене таки забрали.

Ми всі були добровольцями. Із 2022 року таких нас уже мало залишилося. Тоді це був 30-й окремий стрілецький батальйон. Ми були під Сумами. Майже рік цей підрозділ проіснував. Після його розформування почали створювати 117-ту бригаду. Так я там і опинився.

Нас тоді розподілили по різних підрозділах, не обов’язково до тих рот і взводів, куди ми хотіли. Певний час я перебував у резерві – не могли визначитися, до якого підрозділу мене направити. Командир хотів залишити мене при собі. А потім надійшло розпорядження із Сухопутних військ – відправити по п’ять сержантів на курси інструкторів. Я закінчив ці курси і відтоді навчаю військовослужбовців.

Згодом ми були на Запоріжжі. Військові знання сьогодні повністю відрізняються від тих, що були раніше. Саме тому курс БЗВП мають проходити всі, адже змінюється озброєння, з’являються нові його види, змінюється сама тактика війни. Взяти хоча б ті самі дрони – у 2022 році їх у такій кількості не було. Кожен рік війни вносить свої корективи. І підготовка змінюється відповідно до поточних потреб.

Людина повинна бути і членом команди, і орієнтуватися в медицині, щоб у разі необхідності надати допомогу. Тактичну медицину повинні знати всі. Взагалі всі заняття, які ми проводимо, взаємопов’язані. Немає нічого зайвого. Немає такого: це може знадобитися, а це – ні. Потрібно все. Комусь десь більше, комусь – менше.

Той, хто хоче розібратися, сам витрачатиме свій час, щоб удосконалити себе в тому чи іншому напрямі. Це залежить від кожного. Силою змусити людину це робити неможливо.

Майже всі добре відгукуються про наш підрозділ. У нас досвідчені хлопці. На жаль, не у всіх навчальних центрах навчають так, як потрібно. Не знаю, від чого це конкретно залежить, але, коли хлопці приходять до нас на навчання, дуже багато хто говорить, що за три дні ми даємо їм значно більше, ніж вони отримали за півтора місяця на курсах БЗВП.

Людину після БЗВП не відправляють одразу виконувати бойові завдання. Ми намагаємося максимально підготувати цих людей – настільки, наскільки дозволяє виділений нам час.

Діти пишаються мною, що я служу. Батьків, на жаль, у мене вже немає. У 2023 році я поховав і батька, і матір. Але свого часу вони з розумінням поставилися до того, що я пішов до Збройних сил.

Щодо друзів і колег, то так добровільно, як я, напевно, майже ніхто не пішов служити. Є декілька хлопців, але це одиниці. Решта – або через «бусік», або досі ховаються за спідницями.

Люди відрізняються насамперед мотивацією. Якщо людина чотири роки ховалася, а тепер її «бусіком привезли», то вона ж не вмотивована – це логічно. Мотивацією для людини, вірогідно, може бути й більша зарплата.

Досвідчених інструкторів у нас мало. Якщо всіх відправити на «нуль», як це робить ворог, то просто нікому буде навчати інших. Деякі хлопці, яких ми готуємо і які потім їдуть на «нуль», кажуть: «Хлопці, ви потрібні тут. Ви викладаєте так, що якщо вас не стане, то хто тоді буде вчити?».

Людина сама повинна хотіти вчитися. Це найголовніше. В інструкторській ланці, попри те, що всі різного віку, ми знаходимо спільну мову. Різниці не відчувається – ми одна команда, робимо одну справу. Завжди жартуємо, підтримуємо один одного.

Коли плануємо навчання з новими людьми, враховуємо те, що група здебільшого приїжджає зі своїм командиром. Запитуємо у командира: «У чому ваші люди слабші? Що саме треба підтягнути?».

Наприклад, одній групі потрібно більше розповісти про зв’язок, іншій – зробити акцент на медицині. Старший інструктор визначає, що саме потрібно викладати конкретній групі. Командири працюють зі своїм особовим складом і розуміють, кому та що потрібно підтягнути. Так і має бути».

Відділення комунікацій 117 ОВМБр

Чернігівські