Тринадцять років поруч із дитинством. Історія Тетяни Кияшко

30 вересня 2026 р. 11:23

30 вересня 2026 р. 11:23

Напередодні Всеукраїнського дня дошкілля, який відзначали 27 вересня, «Наше слово» зустрілося з вихователькою старшої групи Менського закладу дошкільної освіти «Дитяча академія» Тетяною Кияшко. Говорили про дітей, професію, війну та людей, які щодня залишаються поруч із малечею.

Тринадцятий рік Тетяна Кияшко працює у «Дитячій академії». До садочка вона прийшла ще студенткою, навчаючись на п’ятому курсі Чернігівського педагогічного університету. Спочатку працювала тимчасово, під час перебування у декретній відпустці основного працівника, а згодом була переведена на постійно. За цей час її перші вихованці вже встигли закінчити школу.

За освітою пані Тетяна – вчитель початкових класів та англійської мови. Каже, що про педагогічну роботу спочатку навіть і не думала. Закінчуючи навчання в школі, вагалася з вибором професії. Спочатку спробувала вступати на журналістику, але якось одразу зрозуміла, що ця справа не для неї. І тоді на допомогу прийшла її мама – Віра Миколаївна.

– Моя мама також педагог, – каже Тетяна. – Вона тоді працювала також вихователькою. Правда в іншому садочку. От від неї і прозвучало тоді: «Давай спробуємо вступити в педагогічний». Спробувала і вступила до Чернігівського педагогічного університету.

Коли Тетяні Сергіївні запропонували роботу в «Дитячій академії», вона трошки розгубилася, бо не очікувала, що почне саме з найменших – у перший робочий день її поставили до ясельної групи.

– Було непросто, – пригадує Тетяна Кияшко. – Я ще зовсім молода, без жодного досвіду і раптом... Не розраховувала, що потраплю до такої малечі!

Загалом, у дошкільному закладі відтоді принцип роботи змінився мало: хтось постійно працює з найменшими у ясельній групі, а вихователі набираєть трирічних діток і потім ведуть їх аж до старшої групи. Як кажуть жартома самі, ростуть разом з малечею, поки не передадуть її до школи.

Сьогодні до звичних труднощів професії додалася війна. Повітряні тривоги особливо важко переживають найменші діти. Для дорослого зрозуміло, чому треба залишити групу й спуститися в укриття. Для дитини це може стати справжнім стресом.

Тетяна Кияшко розповідає, що саме через повітряні тривоги діткам, які тільки приходять до садочка, дуже непросто дається адаптація:

– Дитина починає звикати до виховательки, до нових друзів і вже навіть перестає плакати за мамою, але, коли починається тривога і треба спускатися в укриття, стресує.

На думку виховательки, кожна дитина по-своєму реагує на небезпеку:

– Ми, дорослі, це розуміємо, а діти цього не розуміють. Хтось переживає всередині, хтось виносить це назовні, проявляє емоціями. У когось можуть бути й такі істерики. Але ми намагаємося приголубити кожного.

За словами пані Тетяни, перебування в укритті протягом тривалого часу особливо складне для малечі. Старші діти можуть гратися, а молодшим важче провести там цілий день.

– Хочеться спокійно жити, спокійно грати на майданчику, спокійно провести заняття, щоб не бігати туди-сюди, – говорить вона. – І щоб діти пізнавали цей світ не в укритті, а назовні.

Користуючись нагодою, спустилися до укриття. Скажу чесно: був приємно вражений – чисто, затишно, комфортно. За словами виховательки-методистки «Дитячої академії» Ірини Данченко, укриття розраховане на одночасне перебування 165 осіб. Саме осіб, а не дітей, бо воно не лише для дітей, а й для персоналу. Тут облаштовані спальні місця та зони для проведення занять. Є санвузол, система вентиляції, автономні системи тепло- та електропостачання на випадок відключення електроенергії. В укритті є доступ до мережі Інтернет.

– Ми пишаємося своїм укриттям, бо поки що єдині в нашому місті маємо таке. Хоча, звісно, краще було б не використовувати його за призначенням, – говорить пані Ірина.

Робочий день вихователя не закінчується разом із дітьми. Тетяна Кияшко ще працює в школі, тож після садочка вирушає туди. А вдома чекає власна родина. Чи завжди після такого дня залишаються сили?

– Іноді ні. Тоді я приходжу додому і просто прошу своїх чоловіка і дитину: декілька годин мене нема.

Для неї, каже, своєрідним способом відновитися стає звичайна тиша й хатня робота без поспіху:

– Я просто йду на кухню, щось собі там приготувала, помила в тиші посуд, а потім воно потиху починає відпускати.

Втім, попри втому, професію Тетяна Сергіївна змінювати не хоче:

– Хоч і важко, але я розумію, що це моє. Це саме те, що мені подобається. Якби це було інакше, то я б уже на наступний рік щось шукала.

Тетяна зізнається, що її мама добре знала, наскільки непростою є педагогічна робота:

– Я якось кажу їй: «Мама, чому ти мені нічого не казала, що воно так буде?» А вона: «Ти знала, куди ти йдеш. Ти все бачила».

Найкращий доказ того, що роки роботи не минають непомітно, – колишні вихованці, які вже стали дорослими. Перший випуск Тетяни Кияшко цього року закінчив одинадцятий клас. Інші її колишні вихованці нині дев’ятикласники.

– Уже такі дорослі діти, вищі за мене, – говорить вона. – От ідеш вулицею, вони вітаються, зупиняються, обнімаються, спілкуються, пригадують якісь моменти: «А пам’ятаєте, як я..?». Іноді буває не так просто когось з них впізнати. Лише згодом уже в голові починаєш прокручувати стрічку пам’яті і поступово пригадуєш. Дійсно, не впізнаєш дітей, але так приємно, що вони тебе впізнають.

У старших колег пані Тетяни дехто з їхніх колишніх вихованців вже приводить до садочка власних дітей, а подекуди – й онуків.

Тетяна Кияшко дуже добре відгукується як про своїх колег-вихователів, так і загалом про колектив «Дитячої академії». Каже, що, попри різний вік і досвід, вони підтримують одне одного.

– Я вважаю, що в нас дружній колектив. Ми підтримуємо один одного – і методично, і морально, і фізично. Десь когось підмінити – це не проблема. Намагаємося триматися разом. Тому що ми, як кажуть, в одному казані варимося.

Окремою перевагою «Дитячої академії» вихователька називає її розташування. Поруч парк, стадіон, дитячий майданчик. Тож заняття можна проводити не лише в приміщенні. Зі старшими дітьми ходять до парку, займаються спортом – на стадіон. Є можливість організовувати екскурсії до центру міста, бібліотеки, музею, кінотеатру, відвідувати вистави. Звичайно, з дотриманням безпекових застережень

Війна позначилася і на відвідуваності садочка. Проте нині дітей стає більше. Зокрема, у «Дитячій академії» багато дітей із родин внутрішньо переміщених осіб. Збільшується кількість дітей і в ясельних, і в старших групах.

Тетяна Кияшко помічає зміну батьківського ставлення. Якщо в перші роки повномасштабної війни багато родин воліли залишати дітей удома, тепер дедалі більше розуміють потребу дошкільної освіти та спілкування з однолітками.

– Дітям потрібна соціалізація, дітям потрібні діти, дітям потрібне спілкування, розвиток, – каже вона. – Ти ж не навчиш свою дитину вдома, не зможеш приділити їй стільки часу, як тут. У садочку дитина не лише займається. Вона вчиться самообслуговуванню, спілкуванню, математики, музики, мовлення. Комунікація відбувається протягом усього дня – на заняттях, під час прогулянок, ранкових зустрічей, у звичайних щоденних ситуаціях.

На думку виховательки, різницю між дітьми, які відвідували садок, і тими, хто тривалий час залишався вдома, добре видно вже у першому класі:

– Хай який час би не був, але треба підтримувати розвиток дитини, намагатися його вдосконалювати. Чи це буде в приміщенні, чи в укритті, чи на вулиці, на природі – режимний процес повинен іти.

Напередодні професійного свята Тетяна Кияшко бажає колегам передусім терпіння, миру та гідної оплати праці. Останнє для неї – не лише питання грошей. Вихователька вважає, що працівників дошкільної освіти мають повноцінно враховувати як педагогів, адже вони так само здобувають професійну освіту, працюють із дітьми та несуть відповідальність за їхній розвиток.

– Сьогодні, коли анонсують підвищення зарплат освітянам, у багатьох складається враження, що йдеться про всіх працівників закладів освіти, – говорить Тетяна Кияшко. – Насправді це не зовсім так, адже працівників дошкільних та позашкільних закладів таке підвищення не стосується. Можливо, з часом, після систематичних нагадувань про те, що ми також освітяни, що в нас є сім’ї, діти і ми так само відчуваємо на собі зростання цін, про нас теж згадають.

Для виховательки це питання не лише матеріальне. На її думку, належна оцінка праці педагогів дошкілля важлива і для ставлення суспільства до їхньої професії та щоденної роботи.

Але головним її побажанням залишається мир. Бо Тетяна Кияшко, як і кожен вихователь, хоче для своїх дітей простого дитинства – без сирен, поспіху до укриття та тривоги в очах. Щоб світ пізнавали не між сигналами повітряної тривоги, а через гру, спілкування, книжку, прогулянку і звичайне дитяче «а пам’ятаєте, як я ..?».

Чернігівські