У прикордонному селі на Чернігівщині всього 14 жителів: майже в кожному дворі приймають лисички

07 жовтня 2026 р. 12:02

07 жовтня 2026 р. 12:02

Лідія Дорошенко важить лисички

Жителі Чижівки, Добрянська громада, у лісі. Збирають лисички. Здають по 100 гривень за кіло. У селі одна вулиця, 14 жителів. Приймальників у Чижівці більше, ніж грибників.

Лідія Дорошенко прийняла тонну

—  Ще трохи чавраю. Живу, — пояснює значення слова. — 50 років тут. Раніше село називалось Комарівка. А потім перейменували, — пояснює Лідія ДОРОШЕНКО. — Оце я так два роки ходжу, — пересувається по хаті зі стільцем. — Сини в Чернігові, кожні вихідні в мене. Магазину нема. Машина привозить продукти раз на тиждень. Пишу список, даю гроші, водій заносить у дім продукти. У селі зараз живе 17 чоловік. Валера Капелюш, Володя Становський, Алла Коноваленко з сином, — загинає покручені пальці на руках. — Славик Коноваленко з дружиною. Валентина Сердюк. Оце ж я, Лідія Дорошенко, Люба Ткаченко, Лариса Кир’ян, Шура Коваль. Микола Коваль з матір’ю… Жодної дитини.

А ще мені носять лисички. Приймаю. 100 гривень за кіло. Чорниці в цьому році приймали по 170-180. Найвища ціна — 200 гривень за кілограм. Хоча всюди по 120 беруть. Забирає заготівельник з Добрянки. Він і ціну ставить. Ціле літо гриби несуть. За цей сезон я тонну здала. У кінці травня, після Трійці, лисички пішли. Он ваги електронні стоять. Років п’ять їм. Приймальник їх привіз. Ось, ліхтарик важить 240 грамів, — вмикає в розетку ваги. — Цілий бінокль, — жартує. — У нашому селі всі приймають гриби. Хто кому хоче, до того й несе.

— Скільки платять заготівельники?

— 10 гривень за прийнятий кілограм.

Перші гроші отримала в доларах

Лариса КИР’ЯН теж приймає лисички. Каже, що нема 17 жителів. Нарахувала 14. Інші  — приїжджі.

— Хто ж тоді збирає, якщо майже всі приймають?

— Той, хто і приймає, — сміється жінка. — Гриби у нас ростуть за 500 метрів від будинку. Учора ходила, — розмовляємо 20 вересня. — П’ятилітрове відерце набрала. Морозити буду. У ліс беру відро, палицю, щоб розгрібати листя. Пішли, Жучку, — кличе пса. — Завжди зі мною ходить. Любить дівчат. Коли його обнімають, цілують, — відходить від теми. — Ось уже й ліс, — веде через сусідський двір. Під ногами маслюки. — То погані, — не звертає уваги жінка. — Дощ пройшов три дні тому.

— Як шукати грибне місце?

— У нас тут всюди таке місце. Дубняк. У сусідніх лісах не було грибів, а в цьому росли. Усе було застелене лисичками.

Он машина стоїть. Зараз глянемо, хто такі. Кажуть, у Городні багато грибів. І платять у них більше. Певно, власник інший.

— Тільки лисички?

— Білий, сироїжка. Маслючок скраю росте. Он, малесенькі прямо на дорозі. Це волнушки. Їх мочать. До нас з Добрянки, Яриловичів їдуть.

Гриби жінка приймає понад 20 років.

— Коли приймальників було мало, а збирачів багато, добре було. Перші гроші за гриби отримала в доларах. Років 25 тому. Уявляєте, 600 доларів отримала. Приїхали до мене, запропонували приймати гриби, — згадує, як починала. — Погодилася. Черга до мене стояла.

— Куди везуть лисички?

— До війни возили в Білорусь. Звідти здавали в Польщу.

— А зараз?

— Хто їх знає.

— Кажуть, по гриби треба зранку ходити.

— Бо ти перший. А я після обіду йду. Щоб ніхто не заважав. Іду за всіма, видивляюсь, що мені залишили. І завжди багато. Бо всі швиденько бігають. До Михайла (за новим стилем — 8 листопада) ходимо в ліс.

На молочку буде

— Два білих, трохи зеленок, — зустрічаємо в лісі Лідію ІВАШУТИЧ. — Два польські. А ще царські. Коли торкаєшся, синіють. Синюками їх ще називають. Подружка навчила збирати. До цього ногами збивала. З того часу і їх беру.

Лідія Івашутич з білими

Сироїжок трохи є. Я їх квашу. Добре мию. Часничку. Хто лавровий лист кладе. Я не люб­лю. Листя смородини, вишні — і під прес. Ставлю в погріб. Як починають закисати, перемиваю. Заливаю розсолом з огірків. І в холодильник. Вкусняшка. Позавчора печеню варила. Щось середнє між тушкованою картоплею і супом.

Учора збирала лисички, сьогодні трохи. Прийду здавати. Щоб на молочне були гроші. Але спершу треба перебрати, щоб чистенькі.

Лисички збирала і здавала з травня. Заробила 11 тисяч гривень. І всі вже витратила. Антену на будинок встановила. Щоб зв’язок був. Заплатила хлопцям, щоб дрова попиляли.

У нас є місця для перепочинку. Сідаємо, водичку п’ємо.

— Буває, ходиш і нічого не знаходиш. А є люди, яким гриби в кошик стрибають.

— Є таке. Іде, а його веде до того гриба.

— Заговори якісь є?

— У дитинстві казали: «Грибок, грибок, покажи свій лобок», — сміється. — І знаходились. Але ж вони тоді й так були.

— На який день після дощу можна йти по гриби?

— Покійна мати казала: «Як пройшов добрий дощ, на сьомий день іди по гриби». Треба, щоб грибниця розмокла.

Ми в ліс з дитинства ходимо. Раніше білі кошулями носили. Як ще малою була, здавала їх по 50 копійок за кілограм. Грошей хотіла заробити. Хотілося гарно вдягнутися.

У кращі часи в нас 70 дворів було. Школа, бібліотека, клуб. Зараз тільки згадуємо.

Приїжджаєш до батьків, ідеш з маршрутки вулицею, усюди аромат пирогів з яблуками. Картопляники з яблуками готували. Добре потовкти варену картоплю, щоб грудочок не було. Додати борошно. Вимісити, щоб за руки не бралося. Розкатати, — ділиться рецептом, — порізати на маленькі шматочки. Розкатати ще, усередину яблука з цукром. І смажити на пательні. Раніше на противнях у печах пекли.

— Блукали?

— Було. Зайшла в ліс — грибів море. І понесло мене в бік Гути. Вийшла аж на трасі в Нових Яриловичах. Сім кілометрів пройшла. Як лісом ходиш, не рахуєш того кілометражу. А як просто йдеш, томишся, скоріше б прийти.

Лідія Борисівна перебрала лисички, понесла здавати до Лариси Кир’ян. Перед тим як важити гриби, приймальниця перевіряє, чи правильно показують ваги. Кладе кілограмову гирю.

— Два кілограми 930 грамів.

— До трьох трохи не добрала. Але в ліс уже не піду. Находилася. На молочне заробила і добре.

«А ми гроші не готуємо»

Родина Степанових приїжджає в Чижівку на літо.

— Ми з тих, хто не здає, а купує лисички, — сміється Геннадій СТЕПАНОВ. — Беремо в тих же заготівельників. За такою ціною, як і приймають. Запитували в місцевих: «Як готуєте гриби?» «А ми гроші не готуємо». Бо лисички тут — це валюта. Довелося в інтернеті дивитися рецепт. У кого з місцевих спитай, ніколи грибів у лісі нема, — сміється. — Підемо, два відра назбираємо. Збираємо в задоволення. Ні з ким не змагаємось.

Це батьківщина дружини Світлани. Пропонувала переїхати жити. Ходити в ліс, збирати гриби та ягоди. Це важка праця.

Рядовок, зеленок, доки тут не побачив, не знав. Дружина навчила збирати. В Одесі сироїжки і синюхи ростуть. На березах — гливи. Дружина казала, не бери. А ми з матір’ю зірвали. Вони такі смачні. Тут грибів з берези не їдять, — сміється. — Купуємо небагато. Щоб в Одесі друзів, кумів пригостити. Собі трохи на зиму.

Займаюсь вантажними перевезеннями. Купив картоплю, повезу в Одесу на базар. Сюди частенько приїжджаємо відпочивати. 700 кілометрів до Одеси. Дружина моря не любить.

— Яка ціна картоплі в Одесі?

— 12-15 гривень. Минулу ходку брав по 6,50. Зараз ціна піднялася — дев’ять гривень. У Добрянці по 12 продають. Якщо братиму гуртом, трохи скинуть.

Джерело : "Вісник Ч", авторка Юлії СЕМЕНЕЦЬ

"Час Чернігівський" писав про таке:

• Чоловік пішов по гриби і зник. Рідні зверталися до ворожки
• «Якщо не лінуватися, щодня можна щось знайти». Алла Камка з села Маховики вважає, що гриби в лісі є завжди, крім зими
• На Чернігівщині гриби є, але не всюди

Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":

• Фейсбук
• Youtube
• Телеграм
• Instagram
• Tik-Tok

Схожі новини

Чернігівські