Марина Чубик із Мени допомагає безпритульним тваринам: «Головне – не бути байдужими»

26 жовтня 2026 р. 20:27

26 жовтня 2026 р. 20:27

Марина Чубик із Мени працює продавчинею, має двох синів, двох собак і кота. Але її турбота не обмежується власною родиною. Жінка переймається долею безпритульних тварин, шукає для них господарів і не може спокійно пройти повз тих, хто потребує людської допомоги

Марина любить ycix собак — своїx, чужих i безпритульних. Саме за тих, що залишилися без людської турботи, їй болить найбільше

На перший погляд, Марина Чубик – звичайна менська жінка. Робота, домашні клопоти, родина, щоденні турботи. Старший син, Данило, уже дорослий чоловік і нині захищає Україну. А молодший, Сашко, навчається у другому класі й тільки починає пізнавати великий світ. У кожного свій вік, свої обов'язки та життєві дороги. Але є те, що об'єднує всю родину, – любов до тварин.

Удома в Марини мирно уживаються двоє собак і кіт, яких вона свого часу підібрала з вулиці. Кожен має свій характер, звички й, напевно, власне уявлення про те, кому першому належить господарська увага. А господарям залишається встигати за всіма, дбати про своїх чотирилапих і стежити, щоб ніхто не залишився обділеним.

– Я не уявляю свого життя без тварин. Вони ж, як і люди, відчувають біль, голод, страх. Тільки сказати про це не можуть. А ми, люди, можемо допомогти – то чому ж не зробити цього, коли є така можливість? – каже Марина.

Для неї тварини – не просто домашні улюбленці. Вони стають частиною родини, прив'язуються до людей, звикають до їхніх голосів і кроків, зустрічають біля дверей, а іноді навіть без слів відчувають людський настрій. І хоч би скільки клопоту вони завдавали, без них оселя вже була б іншою.

– У нас удома двоє собак і кіт. У кожного свій характер, свої звички. Звісно, клопоту з ними вистачає, але без них уже й дім був би не той. Вони ж теж члени родини, – усміхається жінка.

Той, хто має вдома хоча б одного кота чи собаку, добре розуміє ці слова. Тварини швидко стають звичними супутниками життя. Їхні витівки часом смішать, їхні звички дивують, а їхня відданість нагадує про те, наскільки багато важить для живої істоти людська увага.

У молодшого Сашка є й інші захоплення, які додають домашньому життю особливого настрою. Хлопчик любить грати на бандурі та співати. Мистецтво гри на цьому українському народному інструменті він опановує в Менській школі мистецтв. І, схоже, вдома в нього вже є найвідданіші слухачі – троє пухнастих улюбленців. Вони стають першими слухачами юного музиканта. Поки Сашко перебирає струни бандури чи виводить пісенну мелодію, вони мають змогу насолоджуватися домашніми концертами. Хто знає, можливо, комусь із хвостатої компанії музика особливо до вподоби, а хтось просто цінує нагоду побути поруч із хлопчиком.

У цій родині любов до тварин природно поєднується з любов'ю до музики. А ще це одна з тих милих домашніх картин, які запам'ятовуються надовго: хлопчик із бандурою, пісня, що лунає в оселі, і чотирилапі друзі, які, самі того не знаючи, мають почесний статус перших слухачів.

Любов до тварин Марина прищеплювала синам змалечку. Адже дитина найкраще засвоює не повчання, а те, що бачить у повсякденному житті. Якщо дорослий не кривдить слабшого, допомагає тому, хто потрапив у біду, не проходить повз голодну тварину, то й дитина поступово вчиться так само ставитися до світу.

Сьогодні Данило вже дорослий і самостійний, до того ж виконує важливу й небезпечну місію – захищає Батьківщину. Сашко ще школяр, якому належить багато чого пізнати й навчитися. Проте материнський приклад і засвоєні в дитинстві цінності залишаються з людиною на все життя.

– Я завжди хотіла, щоб мої хлопці росли добрими й чуйними. Щоб не кривдили слабших, не проходили повз того, хто потребує допомоги. Мені здається, ставлення до тварин багато говорить про людину, – ділиться Марина.

Іноді достатньо просто не пройти повз того, хто потребує допомоги. Часто вона виявляється у звичайних речах: нагодувати, напоїти, прихистити, допомогти знайти господаря. У тому, щоб пояснити дитині: жива істота – не іграшка, яку можна покинути, коли вона набридне, а відповідальність, яку не можна перекладати на когось іншого. Можливо, саме з таких щоденних уроків і складається людяність. Не з великих промов про милосердя, а з маленьких вчинків, які поступово стають звичкою.

Даня не раз розповідав, як на фронтових дорогах доводилося допомагати безпритульним чотирилапим

Любов до тварин у Марини була давно. Спочатку це була звичайна прихильність до домашніх улюбленців, турбота про тих, хто жив поруч із нею та її родиною. Але згодом співчуття поширилося й на тих чотирилапих, які не мали власного дому та господарів.

Повноцінно займатися зооволонтерством Марина почала шість років тому. Відтоді допомога безпритульним тваринам стала невіддільною частиною її життя. Це вже не просто бажання погодувати голодного кота чи пожаліти покинутого собаку. Це пошук господарів, поширення оголошень, участь у зборах коштів на допомогу тваринам (придбання корму, ліків, власне лікування) і постійні спроби знайти вихід із ситуацій, у яких опиняються беззахисні чотирилапі.

Так звичайна любов до домашніх улюбленців переросла в щось значно більше – особисту відповідальність за тих, кому нікому допомогти. І хоча Марина, як і раніше, має роботу, родину та щоденні клопоти, у її житті з'явилася ще одна справа, від якої вона вже не може просто відмахнутися.

Достатньо зазирнути на Маринину сторінку у Facebook , щоб побачити, чим живе її серце. У той час, коли стрічки багатьох користувачів рясніють особистими світлинами, сімейними подіями, відпочинком і дописами про власне життя, у Марини зовсім інший зміст публікацій. Тут – фотографії нещасних безпритульних тварин, оголошення про збори коштів на допомогу чотирилапим, пошуки господарів для покинутих котиків і песиків. За кожною такою світлиною – чиясь історія, а за кожним оголошенням – надія, що знайдеться людина, яка не пройде повз. Марина використовує соціальні мережі не лише для спілкування, а й як можливість привернути увагу до тих, хто сам про себе розповісти не може. Адже вчасно поширений допис іноді допомагає знайти новий дім, зібрати кошти на лікування або просто нагадати комусь, що поруч є жива істота, яка потребує допомоги.

Так її особиста сторінка стає своєрідним майданчиком допомоги безпритульним тваринам. І хоч далеко не кожна публікація завершується щасливою історією, Марина продовжує шукати тих, хто готовий відгукнутися. Бо за кожним покинутим котиком чи песиком для неї – не просто фотографія у стрічці, а жива істота, якій потрібен дім і людина, якій можна довіряти.

У Мені знають про Маринину любов до тварин. Знають і про те, як близько до серця вона бере долю безпритульних собак і котів. Здавалося б, у кожного вистачає власних проблем. Робота забирає час, домашніх справ не меншає, родина потребує уваги. А в умовах війни до щоденних клопотів додаються тривоги за близьких, особливо коли рідна людина перебуває на захисті країни. Та навіть серед власних турбот Марина знаходить місце для співчуття до тих, хто не має ні дому, ні господаря.

– Найважче дивитися на тварин, яких люди залишили напризволяще. Вони ж не винні, що опинилися на вулиці. Не можуть самі собі знайти господаря, купити їжу чи попросити про допомогу. І коли бачиш таку тварину, то не завжди виходить просто пройти повз, – говорить жінка.

Безпритульність не виникає сама собою. За нею часто стоїть людська безвідповідальність. Одних тварин залишили колишні господарі, інші народилися на вулиці й ніколи не знали домашнього затишку. Хтось шукає їжу біля магазинів і людських осель, хтось ховається від негоди, а хтось просто чекає, що до нього бодай хтось поставиться по-доброму. Тварини не обирають такого життя. Вони не розуміють, чому людина, якій довіряли, раптом залишила їх самих. Не знають, де знайти безпечне місце, коли надворі холодно, і до кого звернутися, коли занедужали. Тому допомога безпритульним тваринам – це не лише питання співчуття, а й відповідальності всього суспільства. Важливі й підтримка волонтерів, і відповідальне ставлення власників, і стерилізація, і пошук нових домівок для покинутих улюбленців.

Марина розуміє, що одній людині неможливо врятувати всіх. У кожного є свої можливості, обмеження й обов'язки. Та це не означає, що треба опустити руки й нічого не робити.

– Я розумію, що всіх тварин не врятуєш. У кожного з нас свої турботи, своя робота, своя родина. Але якщо кожен допоможе хоча б одній тварині, це вже буде немало. Головне – не бути байдужими, – переконана жінка.

І в цих словах – суть її ставлення до чотирилапих. Не обов'язково мати притулок, великі кошти чи можливість присвятити волонтерству весь свій час, щоб зробити щось корисне. Іноді достатньо нагодувати голодного собаку, залишити воду для кота, допомогти знайти господаря покинутому кошеняті або розповісти про тварину, яка шукає дім.

Звісно, одна добра справа не розв'яже проблеми безпритульності. Але вона може змінити долю конкретної тварини. А якщо таких вчинків ставатиме більше, то й навколишній світ поступово робитиметься добрішим.

Історія Марини Чубик – про звичайну жінку, для якої турбота про тих, хто потребує допомоги, стала невіддільною частиною життя. Це історія звичайної жінки, яка має роботу, родину, повсякденні турботи й власні тривоги. Жінки, для якої найбільшим скарбом є її сини – Данило й Сашко, дбає про своїх домашніх улюбленців, але не забуває й про тих, кому бракує найнеобхіднішого.

Її старший син захищає Україну, молодший росте, навчається грати на бандурі й співати, тішить домашніх улюбленців своїми музичними вправами. А вдома на Марину чекає її чотирилапа компанія, якій потрібні увага, їжа й турбота. І десь на менських вулицях є інші тварини – без імен, без теплого куточка, без людини, яка назвала б їх своїми.

Можливо, ми не завжди можемо змінити все навколо. Але можемо навчитися помічати тих, хто потребує допомоги, і не відвертатися від них. Бо справжня доброта починається не з великих обіцянок, а з простого людського вчинку – не пройти повз.

Чернігівські