Чернігівська журналістка розповіла канадській колезі про життя та роботу під обстрілами

Категорії

Світ Економіка Війна Технології Наука Авто Спорт Здоров'я Шоу-Бізнес Пізнавально Політика

Вінницькі Волинські Дніпровські Донецькі Житомирські Закарпатські Запорізькі Івано-Франківські Київські Кропивницькі Кримські Луганські Львівські Миколаївські Одеські Полтавські Рівненські Сумські Тернопільські Харківські Херсонські Хмельницькі Черкаські Чернігівські Чернівецькі

Погода

Київ

вологість:

тиск:

вітер:

Погода на 10 днів від sinoptik.ua

Чернігівська журналістка розповіла канадській колезі про життя та роботу під обстрілами

10 листопада 2026 р. 17:13

10 листопада 2026 р. 17:13

Фото ілюстративне

Понад 400 кілометрів спільного кордону з Росією та Білоруссю, щоденні обстріли, тривоги, що можуть тривати понад дві доби, і журналісти, які попри все продовжують працювати на рідній землі.

На медійному конгресі у Львові журналістка «Вісника Ч» розповіла канадській колезі Рейчел Палфер, як живе, працює і тримається Чернігівщина.

— Нам пощастило двічі — поруч Росія, Білорусь. І це понад 400 кілометрів спільного кордону, — показую карту і Чернігівську область на ній Рейчел ПАЛФЕР, журналістці з Канади.

З Рейчел говоримо у Львові під час 15-го ювілейного конгресу Асоціації «Незалежних регіональних видавців України». «Вісник Ч» — один з майже 50 медіа-учасників конгресу. Загалом на конференцію з’їхалися 200 медійників зі всієї України. А також з Норвегії, Хорватії, Польщі. І потужна команда журналістів з Канади.

Такі зустрічі — це можливість ще раз нагадати, що війна триває. І розказати, як живеться і працюється прикордонній і прифронтовій Чернігівщині. Про евакуацію людей з прикордонних громад, десятки обстрілів щодня і що тривога може тривати понад дві доби.

Я відкриваю на телефоні мапу повітряних тривог. Уся область світиться жовтим. І так уже другу добу. Зі зведень читаю колезі: «Війська РФ 38 разів атакували Чернігівщину. Під обстрілами Новгород-Сіверська, Сновська, Семенівська громади».

Жінка ще раз дивиться на карту області, потім — на карту тривог, потім — на мене.

— Чому ви всі досі залишаєтеся жити і працювати в такому небезпечному місці? — її голос злегка тремтить, а очі стають вологими.

— Це розкіш — бути українцями в Україні, — відповідаю спонтанно. Ні до цього запитання, ні до інтерв’ю з канадкою я не готувалася. Як і ніхто з нас не готувався жити, працювати і робити журналістику під час війни.

З Рейчел ми говорили понад годину. Я розповідала, як працює і розвивається навіть під час війни «Вісник Ч». Про те, як щомісяця наїжджаємо понад чотири тисячі кілометрів однією з найбільших областей України, щоб розповідати і показувати наших людей та їхні історії. І як вдається випускати газету, коли світла немає понад добу.

Уже в середині жовтня Рейчел Палфер та Маркус Колга, канадські журналісти, у своїй статті про одну з найголовніших подій року, конгрес Асоціації «Незалежних регіональних видавців України», розкажуть історії прикордонних і прифронтових ЗМІ.

— У цій залі зараз близько 200 людей. 58 медіа з 43 міст України, 21 області. І разом ми говоримо щонайменше до 25 мільйонів читачів.

Я не хочу сьогодні говорити, що ми незламні. Мені здається, ми всі втомилися від цього слова, бо ми виснажені, — з такими словами звернулася під час конференції Оксана БРОВКО, директорка Асоціації «Незалежних регіональних видавців України». — Хтось дуже сильно, хтось так, що вже навіть не говорить про це. У когось загинув друг. У когось зруйнований будинок. Хтось роками живе поруч з фронтом.

Ми втомлені — і це правда. Але навіть коли сил майже немає, ми все одно можемо щось зробити для людини поруч. У цьому і є роль незалежного медіа.

Під час головної панелі конгресу учасники-представники медіа з прифронтових регіонів говорили про роботу, з якою українські редакції мають справу вже зараз: доступ до інформації, розслідування в регіонах, репортажі з прифронтових громад, безпеку журналістів, власний контент, спільноти і ділилися досвідом підготовки до зими.

Журналісти з Сумщини «На межі» розповіли, що закупили дрова, аби опалювати редакцію. А колеги з Дніпропетровщини — що пережили руйнування редакції.

— Щоб продовжувати робити цю роботу, нам потрібна допомога і надійні партнери поруч. За останні роки такими партнерами для українських медіа стали люди й організації з різних країн. Сьогодні тут з нами колеги з Норвегії, Фінляндії, Канади, Польщі, Хорватії, з країн, що підтримують українські незалежні регіональні медіа. Дякую вам за те, що ви були поруч і тоді, у 2022-му, і зараз. Я щаслива, що сьогодні ви всі не просто напис «партнер» на екрані, а серед нас. Дякую, що колись почула від вас: «Ми будемо поруч», — підсумувала Оксана Бровко.

Під час інтерв’ю «Вісника Ч» канадська журналістка Рейчел говорила мало. Але говорили її очі. Широко розкриті, коли вона чула про наш розвиток. Дуже вологі, коли говорили про те, як ми готуємо історії у прифронтових громадах. Наповнені слізьми під час розповідей про те, як усім нам вдається вивозити цю війну.

І коли я згадую очі Рейчел, то знову усвідомлюю: ми маємо просту, але одночасно велику розкіш бути українцями в Україні під час війни.

Зліва направо: Марина Забіян (Осіпова), журналістка "Вісника Ч", та Оксана Бровко, директорка Асоціації "Незалежних регіональних видавців України"