«Плакав від радості, а трактор покотився з гори». Як житель Чернігівщини дочекався з полону сина

17 листопада 2026 р. 16:33

17 листопада 2026 р. 16:33


Микола Нишпор та його син Павло Нишпор у день обміну

Про день звільнення з полони сина 47-річний Микола НИШПОР згадує так:

— Був за кермом китайського мінітракторця, вивозив сміття. Аж раптом дзвінок на мобільний. Невідомий номер. Жіночка каже: «Вас турбують з «Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими». Ваш син повертається додому». Саме підіймався під гірку. На емоціях забув поставити на ручник. З трактора вискочив, упав на землю. Плакав від радості. Трактор покотився вниз і зупинився.

«З Коропа до Чернігова долетіли за годину і 10 хвилин»

23 жовтня з російських катівень повернувся 27-річний Павло Нишпор з Коропа. Був у полоні з 12 квітня 2022 року, понад чотири з половиною роки. В останньому обміні в Україну повернули 261 захисника і дев’ять цивільних.

— До Чернігова доїхали за годину і 10 хвилин. Долетіли. Хоча за правилами, коли їдемо, дорога займає близько дві з половиною години, — каже батько. — 140-150 кілометрів на годину мчали. Спішили побачити, боялися не встигнути.

— Очікували нашого рідненького вп’ятьох. Брат, Пашин батько, я з донькою та чоловіком. Та мати, Пашина бабуся, — радіє 37-річна Світлана ЛИСЕНКО, тітка, рідна сестра Миколи Нишпора. — Племінник весь час згадує, як ми його зустрічали в Чернігові. Емоції переповнюють. Те, що ми всі гуртом чекали його після обміну, Пашка не знав. І він нам не дзвонив, бо не пам’ятав наші номери.

Стаємо всі гуртом поблизу ганку лікарні, куди заходять хлопці. Людей ще більше підходить. Нас закривають. Бачу, автобуси заїжджають. Заглядаю в перший —  немає нашого Павлика.

— Тільки на сходинку автобуса став, почав виходити, у мене знову сльози покотилися. Нарешті ти вдома, мій синочку! — ледь стримується, щоб не заплакати знову, Микола Нишпор.

— Шукала його за бровами. Дивлюся, у чорному картузику наш Паша виходить. Подих перехоплює. Біжу до нього. Усіх людей дорогою розпихую. Кричу, верещу від радості. Батька військові за шкірки тримали, не пускали. Мій чоловік закричав: «Це батько! Пропустіть!» Пропустили, обійняв сина вперше після довгої розлуки. Нас убік відвели, дали поспілкувалися кілька хвилин.

— А я ж мала зростом. Мені перегородили дорогу. Попросила в жіночки-воєнної, що хочу внука обійняти. Перед Павликом хлопця теж зустрічала велика родина. То між ними, попід ногами пролазила до внука. Встигла після всіх обійняти, — тішиться 68-річна Лідія ШЕВЧЕНКО, бабуся. — Трогаю його. Одежа, а під нею самі кісточки. Може, 35 кілограмів вагою. Було 75 до полону.

— Та ні, мамо, — заперечує Світлана. —  Моя донька, Пашина племінниця, як побачила його, настрибнула. Ледь не повалила. Вона 47 кілограмів важить. І Паша зараз десь так само.

— Павлик зараз на реабілітації. Як телефоную, тепер кожного разу кажу йому, як сильно ми його любимо, як сумували тут. Як робили все можливе, аби повернути його додому, — каже бабуся. — Бо там їм постійно повторювали, що Україні і своїм близьким вони не потрібні.

«Нишпору тільки в розвідку йти»

— Тамара і Микола, невістка з сином, живуть у Сохачах, за вісім кілометрів від Коропа. Школу там закрили. Паша був єдиним школярем у селі. Забрали його до себе жити. Молодшому внуку, брату Паші, зараз 21 рік. Тоді залишився жити з батьками в Сохачах, — розповідає Лідія Павлівна. — У Коропі Паша пішов до школи. Став бігати, займатися футболом, волейболом, боксом, обзавівся друзями. Сам просився залишитися тут, у селищі: «Бабо й діду, можна я буду у вас жити? А до батьків буду їздити на вихідні й канікули». На змаганнях неодноразово виборював перші місця.

Облаштували Паші в нас кімнату. Уроки робив сам. Прийшов зі школи, поїв. І чула звідти: «Пух-пух». То гантелі тягав, то віджимався. Спорт не кидав, кубики преса на животі були.

Вчився у школі гарно. Соромно перед вчителями мені не було. Після закінчення вступив до Львова. До Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Сказав, що тільки туди буде вступати.  Стане тільки військовим.

— Чому обрав військовий виш?

— Коли був підлітком, по телевізору крутили телесеріал. Павлик його постійно передивлявся. Подобалася військова форма і військове життя. Ймовірно, це і вплинуло на його вибір.

— Пашу забрали до академії відразу. Мав гарні оцінки та фізично підготовлений. Спробуй з таким прізвищем не забрати, — сміється батько. — Нишпору тільки в розвідку йти. Зі Свєтою їздили до нього на присягу.

— Я за Пашку всього на 10 років старша. Ми росли разом. Він ніколи не називав мене тіткою чи на ви. Тільки на ти, — продовжує Світлана. — Я вела його до першого класу, а сама була одинадцятикласницею. Коли Паша вчився у Львові, мріяв повести мою доньку до першого класу. Щоб продовжити традицію. На жаль, тоді його не відпустили з навчання.

— Академію закінчив за пів року до повномасштабної війни, — продовжує бабуся. — Перевели спочатку до Миколаєва, а потім у Маріуполь. Був командиром роти 36-ї окремої бригади морської піхоти. Мав позивний Француз.

Про службу нічого не розповідав, дзвонив мало. І за характером він справжній військовий. Скритний. Війна застала Пашу на Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча. Тоді йому було всього 22 роки.

«Бабо, скільки у вас з дідом пенсія? Як ви виживаєте?»

На початку квітня 2022 року завод Ілліча та «Азовсталь» у Маріуполі опинилися в повному оточенні. Через брак боєприпасів, води, їжі, велику кількість поранених та постійні авіаудари й артобстріли тримати оборону стало неможливо. 12 квітня наші військові були змушені здатися в полон.

— 10 квітня Пашка мені написав останнє повідомлення: «У мене все добре». І зв’язок з ним обірвався, — каже Світлана. — Перші пів року були найважчі, племінник вважався безвісти зниклим…

Десь через рік ми дізналися про побратима Олега. Воювали разом. Олег був тяжко поранений. Паша його врятував. Разом потрапили в полон. Цей Олег сказав своїй матері, а та передала нам, що Паша в полоні. Він сам просив, щоб вони розшукали батьків.

Десь через пів року кацапи в інтернеті виклали фото з Павликом.  Потім через побратимів, які звільнялися з полону, ми дізнавалися потроху все. Паша вижив 29 липня 2022 року після теракту в Оленівці, бо був у сусідньому бараку (тоді загинули щонайменше 53 українські захисники, ще понад 130 дістали поранення. —  Авт.).

— Як далі його доля склалася?

— Спочатку нам казали, що він у Курську. Як далі його етапували, ще не знаємо. Про сам полон Паша просить не питати.

Додому їхав з Мордовії. Побратими, які поверталися, казали, там було найважче. Листів писали йому багато. Але Павлик отримав тільки два.

— Сьогодні дзвонив і розповів, що гуляє у дворику лікарні, — тішиться бабуся. — Доки карантин, хлопці в медичних масках ходять. То я і кажу, щоб хоч на вулиці її знімав і дихав на повні груди. А Паша і пригадав, як там, у Росії, їх випускали на свіже повітря раз на тиждень на дві хвилини. Уперед ідеш — дубинками забивають. Повертаєшся — так само. А потім попросив більше про це не згадувати. Болять йому такі спогади.

— Що просив з дому привезти, коли поїдете до Паші?

— Побратими, які сиділи з ним в одній камері, казали, що там він бабусині пиріжки часто згадував. Пам’ятаю, як перед війною йому висилала пиріжки. І шкарпетки, які зв’язала.

Зараз просить фруктів. А ми днями кабанчика закололи. Ковбас наробили. Будемо салом та м’ясом потроху відгодовувати нашого козака!

— У лікарні смачно і ситно готують. Скидає мені фото меню, щоб ми не хвилювалися, — посміхається Світлана.

— Павлик був у шоку від нинішніх цін. Запитував, як нам грошей вистачає на все. Цікавився: «Скільки, бабо, у  тебе з дідом пенсія? Подивився в інтернеті, що і скільки коштує. Як ви виживаєте?» — переказує бабуся. — Відповіла: «Була 3700 гривень. З нервами заробила собі болячок чимало, онкологію виявили… Добавили трохи пенсії. Тепер 4500 гривень».

— Ще й мої п’ять тисяч гривень. То отак і виживаємо. Син і донька допомагають, вони в нас працьовиті, — приєднується 67-річний Микола ШЕВЧЕНКО, дідусь.

Шукають рідних

— Нам дзвонило чимало колишніх полонених, які були в одній камері чи колонії разом з нашим Павлом, — ділиться Світлана. — Хлопці між собою домовлялися: кого першого міняють, той шукає рідних. Дзвонить їм, якщо запам’ятає номер телефону. Або розшукують через соціальні мережі.

Телефонів наших Паша не пам’ятав. Хлопцям казав, що, скоріше за все, бабусі не буде в соцмережах. То вони шукали всюди мене за прізвищем та ім’ям. Один казав, що вишукував так мене три тижні. Попросив у мене номер телефону бабусі та батьків. Поговорив з усіма.

— Перший, хто мені подзвонив, розповів, що був Паші за батька. Він так його і називав. За віком йому якраз годився в батьки, — схвильована Лідія Павлівна. — Другий дзвонив, казав, що в нього було 11 братів і сестра. Паша йому став 12-м братом. Розповідав, що росіяни вночі піднімали і не давали спати. Так вони один на одного схилялися, коли сил не було стояти.

Один хлопчина знайшов мене через Пашиного однокласника. Тарас потрапив у полон в один день з нашим Павликом. Був теж у Мордовії. Перед останнім боєм хлопці встигли сфотографуватися. Тарасу вдалося зберегти це фото і вислати його нам.

— Дівчина була в Паші?

— Була з Коропа. Не дочекалася. Ми її не засуджуємо, — каже Світлана. — Це молодість. Жінки чоловіків кидають, а тут дівчина.

— На другий день після обміну вона йому написала. Попросила вибачення,  — додала бабуся.

* * *

Окрім Павла Нишпора, з початку повномасштабної війни з Коропської громади з російського полону повернулися лише три військові. Це 28-річний Максим Гавриленко з села Черешеньки, 28-річний Ігор Балдуй з села Атюша та 30-річний Олександр Зуй з Коропа.

Максим пробув три з половиною роки, інші — понад чотири роки. Усіх обміняли в цьому році.

Джерело : "Вісник Ч", авторка Ольга САМСОНЕНКО. Фото авторки та з інтернету

"Час Чернігівський" писав про таке:

Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":

Схожі новини

«Плакав від радості, а трактор покотився з гори». Як житель Чернігівщини дочекався з полону сина

Джерело: cntime.cn.ua

Завантажуєм курси валют від minfin.com.ua