Казка про те, як фондовий Регулятор з'їв свій власний ринок

20 липня 2025 р. 17:02

20 липня 2025 р. 17:02

У столиці під вивіскою «Фондовий Ринок» стояли похмурі будівлі з вікнами без світла. Кожна мала табличку: «Комісія», «Депозитарій», «Біржа», «Наглядова Рада». Втім, за дверима не було нікого, крім архіваріусів. Вони щодень виконували одну-єдину місію — берегли інструкції, за якими вже давно ніхто не працював. Інвестори заходили туди зрідка, бо якщо заходили, то вийти могли не всі. Деякі лишалися там на роки, намагаючись з'ясувати, яка ж з інстанцій відповідає за втрату їхніх грошей і хто ж їм допоможе все повернути, якщо навколо одні архіваріуси.

У центрі міста височіли храми Реформ і Музей Інвестиційної Надії, де зберігався єдиний експонат — факсиміле якоїсь акції 1997 року.

У храмі Регуляції жив Регулятор. Його ніхто не обирав і не звільняв. Він не торгував, не інвестував, не ризикував. Його годувала стабільність, яку він охороняв із лютістю митника, що ніколи не виїжджав за кордон.

«Ми створюємо рамки, — казав він, запалюючи ліхтар над черговою постановою. — Якщо ринок не може в них увійти, значить, з ринком щось не так…».

На околицях мешкали дрібні фінансисти. Вони говорили між собою пошепки, щоб їх не звинуватили у створенні неконтрольованої ліквідності. А Регулятор уважно стежив за тим, щоб дрібні інвестори не порушували Інструкції з інструкції.

Іноді у столичну браму стукали міжнародні інвестори.

— А де ж тут власне ринок? — питали вони, не приховуючи подиву та розчарування.

— Який ринок? Ви, мабуть, маєте на увазі плани реформ? Ось вони — затверджені постановою №100500, перевидання 2019 року, — відповідали їм з іншого боку і просовували стоси різнокольорових паперів у щілину в брамі.

Усі шляхи у столиці вели до величезної вежі, яка ховалась у хмарі бюджетного диму. З вежі щоранку продавали ОВДП, вигукуючи:

— Купуй сьогодні і вже завтра отримаєш 18% прибутку без жодних податків!

Купували, звісно, всі. Банки, страхові, інвестиційні фірми, навіть ті, хто ще вчора щось говорив про ринкову економіку, вже сьогодні мовчки ставали у чергу. А що ще лишалося?..

Інколи хтось підходив до черги і вигукував:

— У мене теж є інструменти! Акції! Корпоративні облігації! ІНВЕСТПРОЄКТИ!!

А йому з тієї черги відповіли:

— Дякуємо. Але ваші інструменти — ризикові, а у держави дохідність — гарантована. Та ще й без оподаткування. І Регулятор усе дозволив.

Часом до цього бідолахи з інвестпроєктами підходили чиновники, щоб запитати, чому ж він не зростає? І самі ж відповідали: «Мабуть, щось не те з довірою... Треба ухвалити ще один план розвитку Фондового Ринку. Тепер уже на 2030 рік». О, так, це точно допоможе…

Та черв’як сумнівів, що плани розвитку допоможуть, точив чиновників. Тож на додачу замість уже застарілого Фондового Ринку вони вирішили збудувати великий «Базар Капіталів».

«Нарешті реальні реформи! — думали вони. — Чого їм ще треба для зростання!». Та й дійсно — побілені павільйони базару, електронне табло, як у кіно, навіть охорона з посвідченнями!

Звісно ж, за все це відповідав той самий Регулятор. «Ми забезпечуємо стабільність, прозорість, відповідність і рамки», — казав Регулятор, виступаючи перед пустими торговельними рядами «Базару Капіталів». Насправді й стабільність, і прозорість забезпечувати було неважко — продавців на базарі не було, адже зустріти на ньому покупців нікому не щастило. Зате точно можна було нарватися на перевірки, ліцензії, довідки і «заповніть ще раз бланк, бо кома стоїть не там, де треба за інструкцією».

Єдиним, хто на новому базарі стабільно торгував, був «Державний ларьок обіцянок» із ОВДП під вивіскою: «Гарантований прибуток без податків!». Купували і тут, бо вигідно і без ризику.

Аж ось одного сонячного ранку на «Базарі Капіталів» з’явився молодий Емітент — компанія, не велика, не мала, але з амбітними планами розвиватися, виробляти, експортувати, створювати робочі місця.

— Ми готові випустити облігації! Нам не потрібні субсидії і дотації. Нам потрібен капітал! — вигукнув Емітент.

Протираючи заспані очі, Регулятор буркнув: «Дуже добре. У нас є все необхідне. Тільки дотримайтеся процедури».

Спершу Емітенту дали список документів із 47 позицій. Із зірочками, коментарями та кількома примітками:

• «Це тимчасово не працює. Але краще подайте»;
• «Ця форма не актуальна. Але іноді її вимагають»;
• «Довідка не обов’язкова. Але без неї вам однаково нічого не дозволять».

Потім випитували, чи не є він пов’язаною особою сам із собою? Чи немає в нього боргів, які ще не доведені? Чи не має він, бува, стратегічного наміру отримати прибуток без погодження з планом національного відновлення ? Ну й усякі такі дрібниці.

Через два місяці документи повернули: «Виправте пункт 11.1. Бо відомості про кінцевих бенефіціарів не відповідають формату, який ми учора поміняли».

Ще через три місяці: «Треба переформовувати усе — тепер діє «нова норма про залучення ринкових інструментів в умовах обмеженого інвестиційного попиту ». Документів уже стало 58. І усе має бути з нотаріальним засвідченням і п’ятьма дублікатами у друкованому вигляді.

Нарешті ще через місяць готова відповідь: «Проспект не затверджено. Але ми бажаємо вам успіху. І не забудьте обов’язково подати звіт про наміри згідно з новою формою F-13 (з пояснювальною запискою)».

Зрештою трохи посивілий молодий Емітент глибоко вдихнув і пішов шукати вакансії в бюджетному секторі.

А трохи втомлений від трудів Регулятор нарешті гучно видихнув — легше обслуговувати порожнечу без змісту, аніж дозволити змісту з’явитися без дозволу. З посмішкою він згадав, як колись сам був молодим романтиком, вірив у лібералізацію і з захватом читав кейси з Польщі та Тайваню. Як гаряче доповідав на конференціях про широкі шляхи до капіталів, про ринкову екосистему, яка має підтримуватися й обережно формуватися, але в жодному разі не змінюватися. Були часи!

Утім, і тоді ніхто його не питав, де ж інвестиції? Зате щодень цікавилися:

— Чи є контроль?

— Чи є звітність?

— Чи все відповідає по формі?

Регулятор бадьоро звітував: «Усе відповідає! Вдосконалюємо! Контролюємо!». І дійсно, згодом форма стала бездоганною: понад 300 постанов; десятки регламентів, форм і критеріїв; електронна реєстрація реєстрацій; стратегія ринку «2030+». А головне — донори засипають грантами і хвалять, поплескуючи по плечах.

Раптом Регулятор здригнувся від неочікуваної думки, яка спливла з глибин підсвідомості: «Ринку немає. Він зник. Його замінили держоблігації, гранти, урядові гарантії та пряма бюджетна взаємодія. Ринок перетворився на покинуте помешкання, де все прибрано, але ніхто не живе. Може, варто сказати людям правду, що я регулюю не ринок, а пустоту?».

Несподівано знову закалатало серце Регулятора від уже забутих реформаторських відчуттів, а перед очима постало марево, ніби він відпустив усі свої постанови, і вони як птахи полетіли над фондовою біржою, де юрмляться компанії, які реєструються за добу, без довідки про довідку, і щотижня проводять справжні IPO. Здалося, що може бути прозорість без примусу. Що існує довіра не з декларацій, а з практики і репутації. Що відкритість можлива не тому, що хтось змусив, а тому що інвестор її вимагає. Що держави майже не видно, бо вона не тягне капіталу на себе, а лише подає «цеглини» бізнесу, щоб сам будував. І нема жодної політичної протекції — всі рівні у виграші. А у поразці ніхто йому не кричить: «Регулюй більше!», бо він уже не шлагбаум, а модератор, який з усмішкою йде ринком, а навколо вітають, питають поради, запрошують до діалогу, діляться планами. Він уже не марить контролем і владою, він мріє про покращення аналітики, про навчання інвесторів, про підтримку нових гравців… Він не випускає постанов, бо він запускає інструменти.

І Регулятор подумав: «Можливо, я ще встиг би збудувати щось таке…».

Можливо…

Економіка