Усі говорять про крах Китаю. Пекін чуткам не вірить

11 листопада 2025 р. 17:19

11 листопада 2025 р. 17:19

Максимальне загострення на фронті , яке спостерігається зараз, — це своєрідний фактор світоустрою «після 1 листопада». Цю дату ми умовно визначаємо як певний водорозділ сучасної світової історії.

Саміт країн АСЕАН у Малайзії, як і саміт членів АТЕС у Південній Кореї, що став не просто черговим ланчем, на якому світові лідери обмінюються думками щодо подальшого розвитку своїх геополітичних кластерів і світу в цілому. Непересічна зустріч між президентом США Дональдом Трампом і лідером КНР Сі Цзіньпіном.

Це фіксація світу станом на 31 жовтня та формування контурів світу «після 1 листопада». Хоча, як і в будь-якій лінії геополітичного розламу, ідеально рівними контури не будуть. Вони формуватимуться протягом четвертого кварталу 2025 року та всього 2026-го.

Адже ключові сторони протистояння — США та Китай — поки не домовились ані про сталий мир, ані про «сталу війну». Наразі укладено перемир'я на короткий термін, у який сторони активізуватимуть точки асиметричного протистояння.

Українській дипломатії з огляду на це конче треба позбутися статусу України як точки асиметричного протистояння Китаю та США . Україні треба вийти із трьох точок протистояння США та Китаю, під якими слід розуміти європейський напрямок агресії РФ, Близький Схід, Індо-Тихоокеанський регіон.

Те саме завдання зараз вирішують країни Близького Сходу, включаючи Ізраїль, Південна Корея, Індія, Японія, Іран та інші. Поки умовно успішно вирішує це завдання дипломатія Ізраїлю та країн Близького Сходу.

Що ж, вирішення цієї апорії і приведе Україну до миру. Тобто ключі від миру лежать у Пекіні та Вашингтоні. І, звісно, у Києві.

Україна першою опинилась у вирі Світ-системних війн Епохи неполярного світу, але це не означає, що війна у нас триватиме протягом усього циклу неполярного світу, який був започаткований 2020 року і триватиме приблизно до 2050-го.

Асиметричне протистояння між США та Китаєм розвиватиметься і в інших точках світу: в Африці, Азії, Латинській Америці, ЄС.

Україна в усьому контексті повторює приклад Фінляндії, яка вступила у війну з СРСР на тлі Другої світової війни, але це протистояння офіційно не стало частиною тієї великої війни.

Так і зараз війна РФ проти України розпочалася на тлі латентної фази Світ-системного протистояння між Китаєм і США в Епоху неполярного світу, хоча офіційно ані Китай, ані США цього не визнають.

Досягнення миру в цьому контексті подібне до відкривання сейфа, у якого є кілька власників і всі вони мають одночасно задіяти свої ключі для відмикання замку.

Поки Китай не задіє свого «ключа», досягнення сталого миру, а не тимчасової заморозки малоймовірне.

Претендент на титул світового гегемона

Китай і США зараз перебувають у стадії торговельних війн.

Зауважу, що взаємна торгівля Китаю та Заходу в історичній ретроспективі була здебільшого дефіцитною для останнього.

До певного часу США, які посіли місце Британії після Другої світової, терпіли це, тому що КНР частину своєї торговельної виручки спрямовувала на купівлю американських боргових цінних паперів — трежеріс (портфель держоблігацій США у власності Китаю в попередні роки досягнув 1,4 трлн дол.). Але Пекін уже кілька років як почав зменшувати свої вкладення в трежеріс, і зараз у його портфелі їх на 740 млрд дол. Натомість Китай почав купувати золото.

А Індія й раніше особливо не купувала американських боргових паперів, а вкладала свої резерви у жовтий метал. Ба більше, у Нью-Делі вирішили повернути індійське золото із місць закордонного зберігання (Лондон і Швейцарія у Банку міжнародних розрахунків). Індія вже повернула 65% свого золотого запасу на власну територію.

Тобто Азія починає вести із Заходом свою стару торговельну гру: ми вам товари, ви нам — золото (транзитом через виручку у резервних валютах, таких як долар, фунт та євро).

До певного часу торговельна модель між США та Китаєм, усталена у 70-х роках минулого століття, існувала як балансир геополітичного впливу СРСР, а також у рамках нееквівалентного торговельного обміну, коли Китай свій торговельний прибуток «зливав» в американський держборг.

Також зазначену систему камуфлювали «моделлю взаємовигідного співробітництва» і глобалізмом, у рамках якого Азія та Захід багатіли одночасно протягом останньої чверті ХХ століття — першої чверті ХХІ століття.

Однак зараз в умовах глобальної фрагментації, локалізації виробництва, протекціонізму, релокації та промислового решорингу всі слабкі місця торгівлі між Заходом та Азією оголилися.

Змусити Китай купувати «західні примуси» можна лише силою, тому що «китайські примуси» набагато дешевші і їх більше.

Нинішня торговельна війна США з Китаєм — це аналог «опіумних воєн» XIX століття, тільки зараз «веде» Китай, а замість опіуму іноді використовується фентаніл, вироблений у Мексиці, але з китайських хімічних речовин.

Тому що причина цього конфлікту аналогічна: на думку США, в Китаї осідає багато умовного світового золота, якого не виманити, навіть якщо в рамках торговельної угоди змусити Китай купувати більше американської сої та кукурудзи.

Успіх Китаю в цьому протистоянні буде з умовлений його здатністю запустити власний глобальний цикл нагромадження капіталу.

Наприклад, італійський економіст Джованні Аррігі виокремлював два цикли розвитку світ-системи:

1) територіалізм — просторове розширення з метою контролю над територіями, населенням і природними ресурсами. У цій моделі капітал використовується для захоплення територій, ресурсів і населення, тобто головна мета — це ресурси та території, а засіб — капітал;

2) капіталізм, т ут відбувається інверсія цілей та інструментів. Головна мета — це нагромадження капіталу, а контроль над територіями та ресурсами — лише засіб, інструмент для досягнення головної мети. На цьому етапі відбувається трансформація традиційної формули капіталу.

На прикладі взаємодії США та України цю формулу можна прокоментувати в такий спосіб. Купівля українських земель американськими пенсійними фондами (якщо таке відбудеться після війни) або створення «фонду інвестування» для контролю над рідкісноземом, титаном і графітом — це не мета, а лише один із інструментів з нагромадження Америкою капіталу. Досить невелика частина цього нагромадження, але водночас і один із фрагментів загального пазлу.

До речі, на відміну від США, РФ перебуває у фазі територіалізму, а не нагромадження капіталу. Росія використовує величезні масиви свого капіталу для захоплення територій, причому не використовує окупованих територій для нового нагромадження капіталу.

Простір для Росії стає метою, а капітал — засобом досягнення цієї мети.

У США з точністю до навпаки. Але саме це й унеможливлює пряме зіткнення США та РФ і початок війни між ними. Мета США — нагромадження капіталу. А це робить фактор просторового контролю дуже гнучким, по суті, домінування тут забезпечується у форматі «економічної влади». Якби США перебували у фазі територіалізму, як Німеччина у Другій світовій, зіткнення з РФ стало б неминучим. Але й якби РФ перебувала у стадії нагромадження капіталу, зіткнення її з Америкою отримало б вищу ймовірність.

Однак на сьогодні США і РФ перебувають на різних фазах світ-системного розвитку, і, виходячи з цієї максими, пряме зіткнення між ними малоймовірне.

Нагромадження капіталу та контроль над критично важливими ресурсами — от що цікавить США. Це допускає дуже гнучку та рухливу просторову зону контролю, яка може періодично змінюватися.

Територіалізм РФ — це опора на жорсткі просторові контури контролю.

Проте з цієї ж причини зіткнення Китаю і США практично неминуче (мова про протистояння, а не про повномасштабну війну). Бо Китай якраз почав фазу нагромадження капіталу, паралельно розвиваючи і контроль над критично важливими ресурсами.

Свого часу Генуезькій республіці знадобилося 220 років для завершення циклу нагромадження капіталу, Нідерландам — 180, Британії — 130, США — 100 років (оцінки Джованні Аррігі). Як бачимо, швидкість циклів нагромадження капіталу поступово збільшується.

За різними оцінками, Китай приступив до свого циклу нагромадження капіталу 2000 року і завершить його до 2050-го. Далі або посяде місце одного із світових гегемонів і світових центрів нагромадження капіталу, або зійде з історичної сцени. Як колись цей статус втратили Генуя чи Нідерланди. Адже статус світового гегемона — це завжди центр світового нагромадження капіталу, а не кількість ядерних боєголовок.

Хоча в сучасному світі ядерна зброя також є частиною загального рівняння у вигляді «необхідно», але явно не у форматі «достатньо». А от великий капітал — це і «необхідно», і «достатньо» водночас.

Отже, не варто шукати відповідь на питання щодо потенціалу Китаю у показниках ВВП чи темпах його зростання.

Британія за показником валового продукту незабаром «залишить чат» топ-10 країн, і темпи зростання економіки там мізерні. Але Лондон із часів свого імперського минулого зберіг надважливу його частину — статус центру нагромадження капіталу. Лондонське Сіті важить іноді більше, аніж темпи зростання ВВП на 5%+.

Китай уже входить у найвищу геополітичну лігу країн, яким доступний нееквівалентний глобальний торговельний обмін реальних матеріальних ресурсів на фіатні національні незабезпечені валюти.

Важлива складова цього обміну — це коли твої партнери свій торговельний профіт вкладають у твої боргові цінні папери. Яскравий приклад тут — США. Забезпечується це двома видами домінування: технологічною і військовою перевагою та запуском глобальних симулякрів — власного культурного коду.

Китай уже на шляху до цього статусу — РФ продає йому свою нафту та інші природні ресурси за юань і вкладає свою резерви в юаневі облігації. На підході Африка та деякі азійські країни. Для цього Китаю доведеться піти на жертву — відкрити для таких геополітичних сателітів свій внутрішній ринок збуту, як це зробили ті ж США. Для того, аби випускати облігації в юанях і продавати їх своїм домініонам для розміщення ними своїх резервів.

У цьому контексті майбутнє Піднебесної формується за двома напрямами: чи зможе Китай завершити формування в Євразії Глобального євразійського острову або Монгольської імперії 2.0 із центром у Пекіні та чи зможе він скласти США конкуренцію у галузі технологій ШІ.

Отже, Україна перебуває фактично в геополітичних умовах ХІІІ століття, опинившись у черговий раз на шляху нового «Євразійського припливу» (хоча і в декораціях ХХІ століття). І умовна «битва на Калці» йде приблизно у тій самій локації, втім, її результат зараз, на відміну від битви 1223 року, ще не вирішений. Повторення метаісторичних і метагеографічних трендів не означає аналогічного повторення реальних подій у фізично-матеріальній історії. Тому що сучасні люди змінюють циклічні тренди, іноді на 180 градусів.

Тож чекаємо свого Данила Галицького, політика із західною «короною», який зможе поїхати в Орду. Хоча цього разу доведеться їхати не у Сарай-Бату, а в Пекін.

Економіка