Світ обирає нову економічну філософію. То що ж таке Лондонський консенсус?

19 грудня 2025 р. 13:03

19 грудня 2025 р. 13:03

«Довге двадцяте століття» у метаісторичному, а не у календарному контексті завершується у 20-х роках нинішнього століття, тобто прямо зараз, у тому числі це стосується перезавантаження цілої низки консенсусів розвитку, зокрема й у економічній царині.

Один із нових форматів — Лондонський консенсус .

Однак розпочнемо наш аналіз із минулих консенсусів. Це допоможе зрозуміти загальний трек розвитку світової економіки як частини глобальної світ-системи.

Вашингтонський і Пекінський консенсуси

Один із найбільш мейнстримних консенсусів минулого — Вашингтонський. Ця модель стала наріжним каменем нинішньої системи глобального нееквівалентного обміну, в рамках якої розвинені країни купували в країн, що розвиваються, їхні природні ресурси за власні фіатні незабезпечені резервні валюти.

Умовно кажучи, азійські чи африканські розвиткові країни продавали свої природні ресурси за долари і потім ті ж самі долари центральні банки цих країн вкладали в доларові фінансові інструменти, наприклад, у казначейські облігації США.

Звісно, така модель нееквівалентного глобального обміну базувалася на перевазі західних розвинених країн у технологіях, нагромадженні капіталу, військовій силі та системах глобального менеджменту, зокрема у формі таких структур, як Міжнародний валютний фонд, Світовий банк тощо.

Усі перелічені вище чинники світової могутності загортаються в обгортку ідеології на «експорт».

Ідеологія має бути універсалістською, тобто адаптованою до її застосування в будь-якому куточку світу: від фавел Латинської Америки та «бандустанів» Африки.

З погляду такого універсалізму, зараз у світі є лише дві базові робочі універсалістські ідеології, готові для експорту до третіх країн, — це Вашингтонський і Пекінський консенсуси.

Вашингтонський , розроблений англійцем Джоном Вільямсоном, включає:

• жорстку фіскальну дисципліну (мінімальний дефіцит, а краще профіцит бюджету);
• розширення системи оподаткування економічних агентів;
• підтримку реальної ставки кредитування на позитивному рівні (коли номінальна ставка центрального банку вища за інфляцію);
• вільний обмінний курс національної валюти, лібералізацію зовнішньої торгівлі та зниження ставок імпортних мит, бажано до нуля;
• приватизацію державних підприємств;
• дерегулювання економіки.

Теоретичною базою для формування універсалістських економічних моделей США для країн третього світу стали Чиказька школа економіки та Мілтон Фрідман з його знаменитою фразою: «У суспільства цілей немає, цілі мають індивідуальності». Цей економічний тетчеризм, як показує практика, максимально доречний у суспільствах англосаксонського світу з історичними традиціями сильної індивідуальної конкуренції. Але такі підходи не завжди приводять до позитивних результатів: у Великій Британії на зміну тетчеризму прийшов «Новий курс» Тоні Блера, у США — прогресивний соціалізм демократів.

В Україні, де населення підтримує ідею сильної соціальної держави, Вашингтонський консенсус призвів до консервації високого рівня бідності (адже її першопричини полягали в іншому — у сировинній моделі розвитку) і збагачення монопольних фінансово-промислових груп, витіснення держави зі сфери медицини, освіти та науки та до прогресуючої маргіналізації значної частини суспільства, передусім патерналістськи налаштованої.

Для США модель Вашингтонського консенсусу — це засіб покриття внутрішніх фінансових та економічних дефіцитів, що пов'язані з гіперемісією долара як світової валюти.

На відміну від Вашингтонського, Пекінський консенсус спирається на такі принципи:

• поступові реформи (на противагу шоковій терапії);
• ставка на креативність та інновації, а не на сировинну спеціалізацію;
• економічне зростання з допомогою експорту;
• державний капіталізм (на противагу радикальній ринковій економіці);
• авторитаризм (на противагу демократії).

Під авторитаризмом мається на увазі сильна політична влада національних еліт із збереженням економічних, соціальних і духовних свобод пересічних громадян. Пекінський консенсус — це і є універсальна ідея Китаю, з тією лише відмінністю, що англосаксонську ідеологію просувають Атлантична та Британська ради, а китайську — Інститут Конфуція.

Вашингтонський консенсус зазвичай призводить до деіндустріалізації країн, що розвиваються , бо вони стають ринком збуту імпортних товарів, вироблених транснаціональними корпораціями на виробничих потужностях країн Пекінського консенсусу.

Пекінський консенсус — це індустріалізація та створення інновацій за підтримки держави , це експортоорієнтована модель, акцентована на динамічному зростанні.

До речі, економісти Браян Джонсон і Бретт Шефер провели дослідження на статистичній базі 89 держав, де активно застосовувався Вашингтонський консенсус. У 48 країнах ситуація не змінилася, а у 32 країнах — погіршилася.

Лондонський консенсус 2.0

Перш ніж перейти до теми Лондонського консенсусу , треба сказати, що концепція з подібною назвою вже була. Мова про «Післявоєнний консенсус» (після завершення Другої світової війни), який отримав назву «Лондонський». Тому нинішній консенсус правильно називати «Лондонський консенсус 2.0».

Попередній Лондонський консенсус був пов'язаний із «полівінням» британської політики: суспільство зазнало вкрай важких втрат під час війни і вимагало у політичних еліт солідаризму. Крім того, це було і відповіддю на політичне посилення у Європі впливу СРСР.

Отже, Лондонський консенсус — це концепція держави загального доброту. Серед інструментів слід назвати націоналізацію ключових активів (тоді було переведено в державну власність майже 20% економіки Британії, включаючи стратегічні галузі), посилення ролі профспілок, підвищення податків «на багатих», загальнодоступну медичну та освітню системи. Це була суміш кейнсіанства, державного макрорегулювання та «вбудованого лібералізму» на мікрорівні.

Тобто цю програму можна назвати надією післявоєнного суспільства на соціальну справедливість.

Післявоєнний Лондонський консенсус розсипався із посиленням лібертаріанських і монетарних ідей.

Лондонський консенсус 2.0 — новий концепт ХХІ століття. Це своєрідна інтелектуальна відповідь на фрагментацію світової економіки, розпад класичного глобалізму та жорсткий протекціонізм окремих країн.

Концепт розроблений 50 провідними економістами світу та експертами Лондонської школи економіки та політичних наук (LSE). Його поява викликана тим, що попередній мейнстрим, що базувався на жорсткій бюджетній економії (теорія «нульового дефіциту») і фіскальній консолідації, не дав належного результату. І вже не дасть.

Отже, експерти LSE написали 17 розділів, які описують новий формат економічного розвитку. Сформулюємо основні їхні тези.

Перша теза : прибуток і капіталізація бізнесу вже не є мірилом соціального успіху. Натомість «почуття власної гідності, повага, соціальний статус і суспільне визнання також мають велике значення. Вони важливі за своєю суттю і не можуть бути списані з рахунків матеріалістичною концепцією благополуччя».

Друга : поведінкова економіка ХХІ століття вже не може вимірюватися класичним інструментарієм минулого століття — показником ВВП і рівнем безробіття.

«Нова економіка добробуту» — це також і якісні показники життя та піклування про майбутні покоління. Це ідеї прем'єр-міністра Нової Зеландії Джасінди Ардерн у форматі «бюджету благополуччя» або Уельсу — «закон про благополуччя майбутніх поколінь».

Третя : ключове завдання політичних еліт — це боротьба з будь-якими проявами нестабільності.

«Розробники політик повинні визначити боротьбу з усіма видами нестабільності як ключове завдання своїх зусиль».

Четверта теза : інфляція більше не самоціль. Ця теза матиме ключовий вплив на політику центробанків світу. Ні, вони і надалі таргетуватимуть інфляцію, але не робитимуть цього як самоцілі, що підпорядковує всі інші аспекти буття людини. Боротьба з епідеміями, підтримка хворих, інвалідів та інших незахищених верств населення, цілі зростання економіки важитимуть більше.

Ринок більше не буде піклуватися про знедолених (а він і не робив цього). Держава повертається у соціальну систему і візьме на себе цю роль.

І, нарешті, Лондонський консенсус 2.0 — це без перебільшення цивілізаційний антропологічний розлам між консервативною Америкою та трансгуманістичною Європою .

Перша робить ставку на «маскулінну» індустріалізацію, повертається до «брудної енергетики» та планує скорочення соціальних видатків і, відповідно, зниження податків.

Європа ставить на «карб-екологію», якість життя та соціальну гармонію. І це дійсно різні світи.

Що обрати Україні?

Що стосується України, то нам доведеться подумати про «Український консенсус».

Після війни суспільство потребуватиме соціальної справедливості та сильної підтримки держави. Бо багато знедолених і понівечених війною людей опиняться сам на сам із своїми проблемами.

Постане питання націоналізації ключових активів, особливо олігархів, які не змогли захистити їх від війни та переклали це на плечі звичайних українців в одностроях.

Економіка потребуватиме захисту внутрішнього ринку та пошуку нових, зовнішніх. На нас чекають нова індустріалізація та відбудова енергетичного потенціалу. Треба підвищувати складність економіки і переходити від сировинних циклів до зростання доданої вартості в технологічних ланцюжках.

Однак буде потреба і у вбудованому «ліберальному модулі» для підприємців на мікрорівні.

Тобто сильна держава на макрорівні та усунення адміністративного впливу на мікрорівні.

І елементи нового Лондонського консенсусу 2.0, зокрема, що не все вирішує показник ВВП . Самовідчуття людини, її задоволення від життя та впевненість у завтрашньому дні важать більше. Людина народжуватиме дітей у безпечному і цікавому світі, а не внаслідок зростання валового продукту, хоча, звісно, ці поняття певною мірою пов’язані між собою. Питання у пріоритетах.

Економіка