Пастка нормальності. Чому вибори під час війни – не панацея для демократії та легітимності влади? Політологиня Наталія Кононенко про ціну та ризики електоральної паузи

21 грудня 2025 р. 15:52

21 грудня 2025 р. 15:52

Купуйте річну передплату на шість журналів Forbes Ukraine за 1259 грн замість 1799 грн . Якщо ви цінуєте якість, глибину та силу реального досвіду, ця передплата саме для вас. В період акції Christmas sale діє знижка 30% 🎁

Дві логіки війни та пастка «нормальності»

Україна живе в напрузі між двома способами осмислення війни. Перша – миротворча: війна як аномалія, яку потрібно якнайшвидше завершити, аби повернути передбачуваність, ринки, вибори й угоди. Друга – державотворча: війна як екзистенційне випробування, у якому ключовим є збереження керованості, суверенітету та інституційної цілісності.

Ці логіки народжені різними страхами. Миротворці бояться перетворення війни на хронічний режим, що роз’їдає економіку та демократію. Державотворці остерігаються передчасної нормалізації, яка відкриває вразливі вікна для ворога.

Насправді для України небезпечні обидва перекоси: і політична капітуляція, і воєнний (повоєнний) авторитаризм. Саме в цій напрузі й постає питання виборів – не як символу, а як управлінського рішення.

Демократія у стані війни без виборів: як тримається легітимність

У демократії вибори є ключовим джерелом легітимності, але не єдиним. Девід Бітем визначав її як поєднання легальності (законності), нормативної відповідності цінностям суспільства та суспільного визнання (як електорального, так і не електорального). Повномасштабна війна радикально змінила баланс цих компонентів в Україні.

Після лютого 2022 року політична система фактично функціонує у форматі «демократії у стані війни без виборів».

У перший рік повномасштабного вторгнення це супроводжувалося майже безумовною мобілізаційною підтримкою влади («мобілізаційна легітимація»). Починаючи з 2023 року, легітимність дедалі більше набуває прагматичного характеру: суспільство стає менш терпимим до управлінських збоїв, корупційних сигналів і непрозорих рішень. Дотримання демократії (наскільки це можливо в умовах війни) та розподілу влади стає, за таких обставин, умовою підтримки громадянами політичного керівництва країни.

Проблема такої трансформації легітимності полягає в тому, що посткомуністичні, екстрактивні та недореформовані інституції, з якими Україна увійшла у фазу повномасштабної війни, мають обмежену спроможність компенсувати відсутність виборів через не електоральні механізми підзвітності та залучення громадян – там, де це можливо, в умовах війни – до розробки політик.

Результатом такої інституційної слабкості є наступний процес: формальна конституційна легітимність влади зберігається, але політична довіра поступово тоншає.

Ціна електоральної паузи: від інерції до фрустрації

Тривале відкладення виборів за обмеженої інституційної спроможності створює кумулятивні ризики.

Перший – ерозія легітимності: не через сам факт відсутності виборів, а через слабкість компенсаторних механізмів відсутності виборів. Не переконлива боротьба з корупцією та вибіркова підзвітність підривають довіру значно швидше, ніж воєнні обмеження.

Другий ризик – дрейф у бік делегативної демократії . За Ґільєрмо О’Доннеллом , у такій моделі лідер отримує мандат (дуже високу довіру суспільства) втілювати «волю нації» поза нормативними інституційними обмеженнями. Для війни ця модель управління є до певної міри виправданою, але звикання до такого режиму ставить під сумнів відновлення демократії у повному обсязі та можливість повернення до повноцінної політичної відповідальності після її завершення.

Третій ризик – накопичення внутрішньої політичної фрустрації. Вибори виконують функцію каналізації невдоволення. За їх відсутності напруга суспільства не зникає, а шукає неконвенційні (вуличні) форми виходу.

Четвертий – зовнішній: електоральна пауза дедалі активніше використовується для політичного тиску й делегітимаційних наративів щодо України.

Вибори під час війни – не панацея

З усього сказаного вище не випливає, що проведення виборів за будь-яких умов автоматично розв’язує проблему легітимності. Навпаки, під час повномасштабної війни (в момент короткотермінової паузи між бойовими діями) електоральний процес може стати джерелом додаткової вразливості.

Ключовий ризик – дефектна, часткова легітимність. Формально вибори можуть відбутися, але без широкого суспільного визнання результатів, якщо мільйони громадян не зможуть проголосувати через окупацію, фронт або еміграцію. Така часткова легітимність є найгіршою з можливих: юридично коректна, але політично крихка.

До цього додаються ризики безпеки, радикалізації політичної поляризації та інституційного перевантаження.

Вибори взагалі – це адміністративний ресурс, фінанси, увага держави, судові спори, політичні оскарження. Вибори під час війни (чи в момент короткотермінової паузи між бойовими діями) означають конкуренцію з критично важливими державними функціями із вкрай обмеженою інституційною спроможністю: обороною, логістикою, соціальною підтримкою.

Нарешті, вибори (навіть, якщо обмежитися лише виборами президента) можуть запустити неконтрольований процес політичного оновлення , тектонічне переформатування центрів ухвалення рішень. У мирний час – це прекрасний механізм оздоровлення демократії. У війні – фактор дестабілізації та вікно можливостей для ворога.

В контексті запропонованих фокусів вибори під час війни – не моральний маркер демократії й не її заперечення. Це – інструмент управління ризиками.

Реальний вибір лежить не між «можна» і «не можна», а між керованим частковим відкладенням демократії із чіткими правилами та хаотичним поверненням до формальних демократичних ритуалів за відсутності державної спроможності.

[email protected]

Економіка