Криза в крамниці старожитностей. Що не так з економікою Євросоюзу

28 січня 2026 р. 17:02

28 січня 2026 р. 17:02

Європейський Союз залишається ключовим партнером України у протистоянні російській агресії та побудові майбутнього безпекової архітектури континенту. Прагнення ЄС до суттєвого нарощення оборонних спроможностей та розвитку власного військово-промислового комплексу — не лише відповідь на сучасні виклики, а й гарантія довгострокової стабільності для всієї Європи, зокрема й України. Однак амбітні плани мілітаризації потребують міцного економічного фундаменту. Тому тверезе розуміння реального стану європейської економіки, її структурних проблем та перспектив промислового відродження — це не просто аналітична вправа, а життєва необхідність для формування реалістичних очікувань від наших партнерів.

Спершу дамо слово Євростату

« На кінець третього кварталу 2025 року співвідношення валового державного боргу до ВВП у єврозоні (EA20) становило 88,5%, що більше ніж 88,2% на кінець другого кварталу 2025 року. У ЄС це співвідношення також збільшилося з 81,9 до 82,1%.

На кінець третього кварталу 2025 року державний борг складався з 84,2% боргових цінних паперів у єврозоні та 83,6% у ЄС, 13,3% позик у єврозоні та 13,9% у ЄС та 2,6% у вигляді «валюта та депозити» у єврозоні та 2,5% у ЄС».

Великі дані — великі висновки

Як бачимо, загальне боргове навантаження у ЄС є досить помірним. Це не показник США (близько 125% у співвідношенні «борг/ВВП) і тим паче не показник Японії (більш як 200%). Навіть з урахуванням того, що Німеччина за канцлерства Мерца зняла так звані «боргові гальма» (обмеження зростання боргу по відношенню до розміру валового продукту), боргове навантаження в цілому у країнах ЄС поки не вийшло за критичну позначку у 100% ВВП. Хоча показник вказаного вище індикатора у розмірі майже 84% валового продукту — суттєво більше базового індикатора боргового навантаження, встановленого для країн Євросоюзу Маастріхтськими критеріями участі (60%).

Нагадаємо, ці 60% — співвідношення «борг/ВВП», результат ділення максимально можливого дефіциту бюджету на річний темп зростання ВВП і помножений на 100. Але це, так би мовити, європейські стандарти. Фактично ж Європейська комісія прогнозує зростання ВВП ЄС за підсумками 2025 року в діапазоні від 1,1 до 1,4%. Це вкрай низькі темпи економічного зростання (майже втричі нижні за показники Китаю, хоча це порівняння є, певним чином, не релевантним). Дефіцит бюджету в середньому становить 3,2%. За таких показників співвідношення боргу до ВВП може зрости навіть до… 300%. Отже, треба терміново або скорочувати дефіцит бюджету, або збільшувати темпи зростання ВВП.

Але нас насамперед цікавить промислове виробництво, адже саме з ним пов’язані перспективи відновлення оборонно-промислового комплексу ЄС та перспективи його мілітаризації у контексті нинішніх геополітичних викликів.

Тут картина ще песимістичніша.

Промвиробництво минулого року загальмувалося до показників зростання у 0,2% у єврозоні та на 0,8% у ЄС. А влітку (серпень) навіть скорочувалося: на 1,1% у єврозоні та на 0,9% у ЄС.

Восени 2025 року зростало виробництво проміжних товарів — на 0,5%, енергетичних ресурсів (на 2,1%), товарів нетривалого користування (на 2,2%), але падав випуск засобів виробництва та товарів тривалого користування (ця група найбільше корелює з показниками розвитку ОПК — мінус 3%).

Найбільше річне зростання промвиробництва зафіксовано у Швеції (+14,7%), Данії (+9,5%) та Греції (+7,1%). Найбільше зниження — в Болгарії (-5,6%), Люксембурзі (-3,4%) та Литві (-2,3%).

Ці показники красномовно свідчать про те, що, по-перше , досить високі ціни на енергоресурси корелюються з показником зростання сектора енергетики в ЄС (тобто зростає не обсяг, а вартість таких послуг). По-друге , промисловість ЄС тримається на світовій кон’юнктурі зростання вартості сировинних напівфабрикатів. По-третє , ЄС починає задовольняти свій внутрішній споживчий ринок власними товарами, поступово витісняючи товари з Китаю та США. І останній висновок — програми мілітаризації та розвитку оборонно-промислового комплексу в Європі так і не активовано.

Німецький двигун

Ядром економіки ЄС є валовий продукт Німеччини, який наближається до показника у 5 трлн дол. Це приблизно 4,3% світової економіки.

Економіка ж Німеччини тільки дивом не потрапляє у стан офіційно проголошеної рецесії. Річ у тому, що рецесія — це падіння ВВП два квартали поспіль і Німеччині щастить: її ВВП періодично вигулькує на поверхню і рецесія «скасовується». Але це не змінює суті: економіка Німеччини повільно, але невблаганно падає.

Ключова проблема — це втрата ринків збуту своєї продукції та енергетична криза.

Існує упередження, що економіка Німеччини ввійшла у рецесійну спіраль внаслідок втрати доступу до російських енергоресурсів. Певна частка істини в цьому твердженні є, але лише частка.

Набагато критичнішим у цьому аспекті є вплив «зеленого курсу», доведений до абсурду, коли Німеччина відмовилася від ядерної енергетики.

Німеччина на початок нульових на піках мала ядерну генерацію в обсязі 150 ТВт ⋅год . Перелом стався 2011 року, коли ядерна генерація в Німеччині та Китаї зрівнялася за параметрами. Зараз Китай генерує 450 ТВт ⋅год ядерної електроенергії, тобто втричі більше ніж Німеччина на піку. А ядерна генерація в Німеччині зійшла нанівець.

Тобто фактор російського природного газу став скоріше контрольним пострілом, але явно не першим і не смертельним. Бо економіка Франції в таких самих умовах зберегла доступність електроенергії за фактором та ціною для власної промисловості за рахунок саме атомної генерації.

Без потужної базової генерації країна не може бути індустріально розвиненою.

Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц робить невтішний висновок: «Бізнес-модель цієї країни зникла… Ми повинні серйозно попрацювати над тягарем бюрократії…. Ми повинні зосередити наші державні витрати на тому, щоб не платити людям, які не бажають працювати».

Це традиційний мікс реформ: скорочення кількості чиновників та державних соціальних виплат. Скорочення податків і збільшення витрат на оборону, що завантажить замовленнями німецький ВПК.

У геополітиці Мерц обіцяє зберегти партнерські відносини з Китаєм та активізувати «Веймарський трикутник» у складі Франції, Німеччини та Польщі.

Німеччині зараз потрібні ринки збуту, джерела кваліфікованої робочої сили, ліквідні активи для інвестування і сировинні платформи. Йдеться про комбінації різних варіантів поєднання цих факторів глобальної конкурентоздатності з акцентом на один або кілька пріоритетів.

Щодо центральноєвропейських країн ставка вже зроблена: вони розглядаються як об'єкти інвестування й частково як ринки збуту та джерела поповнення робочої сили, але перший фактор є ключовим.

Мерц каже про відновлення ядерної енергетики, але не робить кроків для її відновлення. Тобто співає реквієм, а не осанну.

Зате в Німеччині будуть переглянуті стандарти соціальної політки, передовсім у бік зниження виплат численним мігрантам з інших країн, які не можуть працевлаштуватися в Німеччині й сподіваються на соціальну допомогу.

Збільшення витрат на програми розвитку ВПК певним чином активізує промислове виробництво, але не суттєво.

Німеччина втрачає зовнішні ринки збуту, і цей процес уже не зупинити. А разом із втратою ринків збуту Берлін втратить і експортоорієнтовану модель економіки.

Тож основний акцент буде зроблено на розвитку внутрішнього ринку через систему державних замовлень у ВПК та шляхом інвестицій у критичну інфраструктуру. Втім ключовий момент — у Німеччині немає геополітичної моделі розвитку як базису, а отже, постійно виникатимуть проблеми з похідними від геополітики моделями економічного розвитку.

Один із ключових антикризових елементів — це зняття «боргового гальма» та залучення близько 400 млрд євро нових боргів (до 10% ВВП) у нові проєкти розвитку ВПК та інфраструктури . На один політичний цикл цього імпульсу вистачить. Але базово Німеччина втратила драйв зростання та розвитку, досягла високих стандартів розвитку, і на цих запасах міцності може балансувати десятки років, але більше не хоче динамічно зростати й бути економічним драйвером.

Криза ідентичності

Кризу рейнської моделі капіталізму та кінець епохи «великої нормальності» загалом можна констатувати в масштабах всього Європейського мегакластера.

Після Другої світової війни саме модель «рейнського капіталізму» привела і Німеччину, і Скандинавію до нинішнього піку розвитку. Системоутворюючий елемент цієї моделі — наявність консенсусу між державою, бізнесом та найманими працівниками щодо перерозподілу національного продукту.

Саме наявністю / відсутністю цього консенсусу й пояснювалося насамперед багатство / бідність різних країн та рівень тіньової економіки в них. Але не буває вічних моделей розвитку. Насамперед через старіння населення, пропорційне збільшенню соціальних витрат держави та зниженню загальної ефективності економіки, включаючи й критичне падіння показника граничної віддачі капіталу. Мігранти не можуть у короткостроковій перспективі замінити громадян країни, а їхня інклюзія у європейське суспільство — тривалий і складний процес.

Як написав Хосе Ортега-і-Гассет у «Повстанні мас» про суть нового європейства: «Ми відчуваємо, що раптово стали самотніми, що мертві померли всерйоз, назавжди і більше не можуть допомогти нам. Сліди духовної традиції стерлися. Усі приклади, зразки, марні. Усі проблеми, чи то в мистецтві, науці чи політиці, ми повинні вирішувати лише в сьогоденні, без участі минулого».

Європа втратила те, що завжди було її силою, — традицію, на відміну від того ж Китаю, де традиція продовжує жити.

Іспанський філософ пише: «Світ сьогодні глибоко деморалізований, і один із симптомів цього — розбещений бунт мас... з Європою відбувається щось дивне і нездорове. Європейські заповіді втратили силу, а інших поки що не видно. ...Вперше спіткнувшись об національні кордони, європеєць відчуває, наскільки його економічні, політичні, інтелектуальні запити — тобто його життєві можливості, життєвий розмах — непорівнянні з тим колективним тілом, у якому він нудьгує. Ті спільноти, що досі іменувалися націями, приблизно століття тому досягли свого апогею. З ними нічого більше робити, крім одного — подолати їх».

У цих умовах ЄС може постулювати нову індустріалізацію і навіть повернення у століття «вугілля й сталі», от тільки це повернення відбувається і без вугілля, і без сталі.

ЄС треба скорочувати соціальні витрати, мінімізувати рівень бюрократії та знижувати планку базових податків. Але як це зробити без великого соціального шоку? Як це зробити не втративши влади на першому етапі реформ? Як це зробити за відсутності нової ідеології зростання?

Європа сьогодні — це велика «крамниця старожитностей».

Збільшення військових витрат у ЄС в умовах деіндустріалізації лише посилить цю кризу, оскільки таке механічне нарощування нічого не змінює без структурної перебудови економіки.

США, навпаки, намагаються врятувати єдність культури та цивілізації у межах свого національного проєкту розвитку. Д.Трамп намагається запустити нову модель «трампономіки», яка загалом нагадує модель «рейганоміки» 80-х років минулого століття.

Поки можна констатувати, що у США, на відміну від ЄС, є нова ідеологія зростання. З нею можна не погоджуватися, але вона поступово кристалізується у вигляді ідеології MAGA — Make America Great Again.

Європа ж намагається розвинути «неоліберальну геополітичну маскулінність» на базі колишньої воук-ідеології. Це так само перспективно, як змусити вегетаріанців їсти м'ясо з кров'ю.

Економіка