Як Україні з’їхати з колії бідності

23 березня 2026 р. 16:19

23 березня 2026 р. 16:19

Україна опинилася у точці, де економічна стратегія дорівнює стратегії виживання .

За три десятиліття незалежності ми так і не змогли перейти до стійкої моделі наздоганяючого розвитку. Якщо 1995 року стартові економічні позиції України були співставні з частиною країн Центральної Європи, то 2021-го ВВП на душу населення (за ПКС) становив близько 18 тис. дол., тоді як у Польщі — понад 41 тис., а у Чехії — майже 50 тис. дол. Як бачимо, розрив у 2,5 разу.

Це не просто демонстрація різниці в доходах. Це наслідок відмінностей у моделях розвитку. То що ж не так із нашою моделлю?

Чим можна виміряти глибину економічної пастки відставання?

Головна макроекономічна проблема України — хронічне недонагромадження фізичного капіталу. Судіть самі, у 2000–2019 роках середній рівень інвестицій становив:

• в Україні — 15–18% ВВП;
• у Польщі — 22–25% ВВП;
• у Чехії — 24–27% ВВП.

Прямі іноземні інвестиції також залишалися проблемою. Для України ПІІ — це історія не лише про гроші, а й про технології та моделі ведення бізнесу. То що ж ми бачимо: Польща щороку стабільно залучала ПІІ на рівні 3–5% ВВП, Чехія — у діапазоні від 4–7% ВВП, Україна ж — не більш як 2–3% ВВП, та ще й із періодичними провалами у залученнях.

Результат зрозумілий — стагнація «капіталоозброєності» та низькотехнологічна економіка. Там, де Центральна Європа подвоювала або потроювала обсяг капіталу на одного працівника, Україна, навпаки, втрачала виробничий потенціал. Переважно із доволі азбучних причин, серед яких головні — деіндустріалізація, інституційна слабкість, геополітична невизначеність і, звісно, війна.

Оскільки зарплата (і той таки подушовий ВВП) — це лише похідна від продуктивності, а продуктивність — це функція капіталу, очевидно, що без інвестицій економічного прориву годі й чекати.

Вирватися і з сфери впливу Росії — економічна необхідність

Зміна траєкторії розвитку України потребує не просто зовнішньополітичної переорієнтації, яка фактично відбулася після 2014 року. Вона потребує повного виходу із сфери впливу Росії. Збереження токсичного впливу — економічного, політичного або інституційного, неминуче знижує до нас довіру інвесторів, отже, зменшує приплив ПІІ та цементує модель низького зростання.

Країни, що залишаються у «сірій» зоні без чітких безпекових гарантій, майже завжди демонструють нижчу динаміку нагромадження капіталу. Саме тому шлях до Європейського Союзу та НАТО — це не тільки цивілізаційний вибір, це й економічна стратегія.

Європейська колія як інституційний двигун

Європейська інтеграція — це насамперед механізм побудови інклюзивних інституцій. Дослідження нобелівських лауреатів останніх років у сфері економіки показують, що сталий розвиток забезпечують не ресурси, а інституції, які гарантують чесну конкуренцію, обмежують концентрацію влади та забезпечують дотримання верховенства права.

Власне, ключове запитання: ми будемо оливою в цьому новому європейському двигуні зростання чи піском?

Передумови виходу з колії відставання

Тож, підсумовуючи написане як вище, так і раніше , ми маємо виокремити передумови, які здатні змінити українську стратегію розвитку та допомогти країні з’їхати з колії відставання.

Першою із таких передумов є інституціоналізований транзит влади . Економічна стабільність неможлива без передбачуваності політичного циклу. Механізм зміни влади має бути: легітимним, зрозумілим, незмінним після кожного електорального циклу. Інвестори оцінюють не політиків, а стабільність процедур.

Друга передумова — єдині правила гри для всіх. Країни, які застрягли в пастці середнього рівня доходу, мають одну спільну рису — їхні еліти створюють правила для інших і винятки для себе. Інклюзивна ж модель розвитку, натомість, передбачає:

• однакове застосування законів для всіх;
• відсутність у суспільстві привілейованих груп;
• дотримання чесної конкуренції.

Третя передумова — конкуренція ідей, а не персоналій. Сильні інституції важливіші за сильних людей. Політичні проєкти, побудовані навколо персоналій, не формують довгострокової економічної стабільності. Мандат державної установи не може підмінятися амбіціями її керівника.

Четверта , але не менш важлива за попередні, — суспільний контроль над монополією держави на насильство . Концепція Макса Вебера про державну монополію на легітимне насильство залишається актуальною. Будь-яка спроба концентрації впливу на судову або правоохоронну систему в руках вузької групи людей підвищує політичні ризики, зменшує довіру, стримує інвестиції. Силові інституції мають бути під ефективним парламентським і, як наслідок, суспільним контролем.

Бажаним темпом зростання, для того щоб наздогнати наших західних сусідів, є зростання реального ВВП на рівні 6–7% щороку. Непросте завдання. Для цього Україні потрібні інвестиції на рівні 25–30% ВВП, з яких обсяг щорічних ПІІ становитиме 6–8% ВВП, щорічний приплив 40–50 млрд дол. і масштабні інфраструктурні програми.

Інакше Україна ризикує залишитися в зоні 2–3% щорічного зростання, що означатиме консервацію розриву з Євросоюзом.

Капітал впливає не лише на ВВП. Зростання продуктивності підвищує зарплати та стимулює повернення мігрантів або принаймні знижує демографічний відплив. Україна може перетворити відбудову на демографічний розворот, але лише за умови швидкого зростання доходів.

Не змарнувати історичного шансу

Як не дивно, на розпал війни припало доволі вдале поєднання трьох ключових факторів, які дають Україні шанс на формування принципово нової економічної стратегії. Мова про геополітичні орієнтири політики, суспільний консенсус щодо європейського вибору та безпрецедентну підтримку з боку партнерів. На жаль, Україна ніколи не втратить нагоди втратити нагоду, і шанс сам по собі не гарантує результату.

Щоб вирватися з української колії бідності, потрібно:

• завершити інституційні реформи;
• забезпечити верховенство права;
• створити середовище для масового нагромадження капіталу;
• остаточно залишити орбіту російських інтересів.

Історії успіхів доводять, що економічні прориви дозволяють й не обов’язково вимагають десятиліття. Історії поразок свідчать, що економічний розвиток повсюдно потребує зусиль, адже він нагадує боротьбу із силою тяжіння: рух угору дається важко, тоді як падіння відбувається саме по собі. Стрімке зростання ніколи не прийде автоматично, його потрібно свідомо вибудовувати в економічних, інституційних і політичних площинах.

Економіка