дайджест Результати соціологічного дослідження на тeму «Соціальні індикатори та етичні дилеми»

08 квітня 2026 р. 07:52

08 квітня 2026 р. 07:52

«Слово і діло» продовжує публікувати результати соціологічного дослідження на тему параметрів мирної угоди та сценаріїв завершення війни, суспільно-політичних дилем, а також довіри до міжнародним лідерів і благодійних організацій. Попередні частини дослідження були присвячені умовам мирної угоди та благодійним фондам . Третя частина, присвячена соціальним показникам та етичним дилемам, наведена нижче. Дослідження ініційовано аналітичним порталом «Слово і діло».

Метод : онлайн-опитування шляхом самозаповнення структурованої анкети, посилання на яку відправлялося учасникам панелі на спеціалізованій платформі для проведення опитувань «Lemur» (CAWI – Computer Assisted Web Interviewing).

Обсяг реалізованої вибіркової сукупності: 1200 респондентів.

Географія : Україна (крім населених пунктів на тимчасово окупованих територіях частини Донецької, Запорізької, Луганської та Херсонської областей, окупованої АР Крим) (національний проєкт).

Терміни проведення польового етапу : 18-25 березня 2026.

Вибірка репрезентує доросле населення України (інтернет-користувачів віком 18 років та старше). Статистична похибка вибірки з імовірністю 0,95 не перевищує 2,89% для показників, близьких до 50%. При відхиленні показників від 50% у будь-який бік (як у бік збільшення, так і зменшення) гранична похибка зменшується. Розрахунок статистичної похибки проведено без урахування дизайн-ефекту.

Склад регіонів : Київ, Вінницька, Дніпропетровська, Кіровоградська, Полтавська, Хмельницька, Черкаська, Житомирська, Київська, Сумська, Чернігівська, Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська, Донецька, Харківська, Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька області.

Основні результати дослідження «Соціальні індикатори та етичні дилеми»

Більшість українців (61%) живуть у передчутті великої війни в Європі . Можливо, суспільство практично втратило віру в те, що кордони ЄС чи парасолька НАТО є абсолютним запобіжником від прямого зіткнення.

Українське суспільство перебуває у стані «алармістського консенсусу»: у кожному регіоні та статевій групі понад половина респондентів вважають напад на ЄС ймовірним. Найбільш тривожні прогнози фіксуються у Києві та на Сході, де війна сприймається як масштабний процес, що навряд чи зупиниться на чинних кордонах. Найменш схильними до панічних прогнозів виявилися респонденти з Півдня.

Українське суспільство демонструє межі мілітарної стійкості . Хоча 16-18% залишаються готовими до боротьби «в довгу», падіння показника вже залучених до служби (з 7% до 5%) сигналізує про кризу довгострокового планування служби. Частина громадян не бачить можливості перебувати в армії десятиліттями. Це створює серйозний виклик для держави: як утримувати обороноздатність, якщо тривалість війни вимиває навіть тих, хто вже перебуває в системі.

Мобілізаційний потенціал України має статичний характер. Суспільство поділене на стійке ядро захисників (16-18%) та велику групу тих, хто не бачить себе у війську за жодних умов (40-42%).

Війна в Україні перестала бути «подією з новин» – вона стала частиною сімейної історії для 67% громадян (тих, хто відмітив хоча б один пункт втрат). Найбільш масовими є втрати людських життів на фронті та вимушена еміграція. Такий високий рівень особистого болю пояснює безкомпромісність українців у питаннях перемоги та справедливості, оскільки ціна, сплачена кожною третьою родиною, є занадто високою.

Ідея економічного бронювання має високий рівень підтримки (сумарно 65,5%), якщо враховувати як прихильників прямої справедливості, так і тих, хто виставляє додаткові умови. Суспільство схиляється до думки, що «гроші в обмін на бронь» – це прийнятний компроміс. Категоричне несприйняття через страх соціальної нерівності залишається в меншості, що відкриває простір для впровадження таких рішень на державному рівні.

Українці вибудовують екстернальну модель відбудови : основний тягар має нести зовнішній суб’єкт (росія як винуватець та Захід як союзник). Внутрішній ресурс розглядається переважно через призму великого капіталу та інвестицій. Категорично низька підтримка підвищення податків для населення (7%) сигналізує державі: будь-які спроби перекласти фінансування відбудови на плечі широких верств населення сприйматимуться як вкрай несправедливі та соціально небезпечні.

Загальні результати дослідження «Соціальні індикатори та етичні дилеми»

Результати опитування свідчать про те, що переважна більшість українців вважають загрозу розширення російської агресії на країни Європейського Союзу цілком реальною:

• сумарно 61% опитаних вважають початок війни на території країн ЄС (зокрема Польщі чи країн Балтії) імовірним. З них 28% респондентів переконані, що це «дуже ймовірно». Це вказує на те, що українське суспільство розцінює апетити агресора як такі, що виходять далеко за межі кордонів України;

• лише 25% респондентів налаштовані оптимістично, вважаючи такий сценарій малоймовірним або неможливим. При цьому частка тих, хто вірить у повну неможливість конфлікту («зовсім неможливо»), є критично малою і складає лише 4%;

• 14% опитаних не змогли визначитися з відповіддю на це питання.

сумарно 61% опитаних вважають початок війни на території країн ЄС (зокрема Польщі чи країн Балтії) імовірним. З них 28% респондентів переконані, що це «дуже ймовірно». Це вказує на те, що українське суспільство розцінює апетити агресора як такі, що виходять далеко за межі кордонів України;

лише 25% респондентів налаштовані оптимістично, вважаючи такий сценарій малоймовірним або неможливим. При цьому частка тих, хто вірить у повну неможливість конфлікту («зовсім неможливо»), є критично малою і складає лише 4%;

14% опитаних не змогли визначитися з відповіддю на це питання.

Виявлено статистично значущі розбіжності у відповідях респондентів щодо ймовірності початку прямого військового конфлікту на території країн ЄС (Польща, країни Балтії тощо) у найближчі 5 років залежно від статі та регіону проживання :

Чоловіки більш схильні до конкретних оцінок, вони частіше за жінок називають конфлікт малоймовірним (25% vs 18%), що може вказувати на більш стриманий аналіз військових спроможностей рф та НАТО. Жінки значно частіше обирають варіант «важко відповісти» (19%), що відображає високий рівень загальної стресовості та непередбачуваності теми;

Столиця має найвищий сумарний показник очікування конфлікту – 65% (26% «дуже ймовірно» та 39% «скоріше ймовірно»). Київські респонденти також мають один із найнижчих показників невизначеності (9%). Схід демонструє унікальну картину. Тут зафіксовано найвищий рівень впевненості у неминучості зіткнення (34% обрали «дуже ймовірно»), але водночас і найвищий рівень скепсису (29% вважають це малоймовірним). Це може свідчити про глибокий розкол у прогнозах серед тих, хто безпосередньо живе в умовах бойових дій. На Півдні найменше вірять у радикальний сценарій (лише 22% «дуже ймовірно»). На Півночі зафіксовано найвищий рівень «малої ймовірності» (27%) та значну частку тих, хто не зміг визначитися (17%).

Результати тесту Хі-квадрат Пірсона вказують на відсутність стійкої залежності відповідей від вікового фактора.

Аналіз оцінки особистої готовності або готовності найближчих родичів стати до лав Сил оборони України (Збройні Сили, Національна гвардія, Прикордонна служба, ТрО та інші підрозділи), якщо війна затягнеться на наступні 3-10 років, свідчить про стабільність мобілізаційного ядра, але водночас виявляє тривожні сигнали щодо виснаження людського ресурсу:

• частка тих, хто готовий особисто або через близьких родичів стати до лав Сил оборони, залишається майже незмінною незалежно від терміну: 18% (на 3 роки) та 16% (на 10 років). Це свідчить про наявність у суспільстві сталого відсотка людей, які прийняли рішення про захист країни як безальтернативне;

• близько 40-42% респондентів чітко заявляють про неготовність до служби. Цей показник демонструє незначне зростання пропорційно до подовження термінів війни, що може вказувати на накопичення втоми та демотивацію при переході війни у статус «вічної»;

• найбільш показовим є зниження частки тих, хто відповів «Вже служу / служать найближчі родичі» з 7% (прогноз на 3 роки) до 5% (на 5 і 10 років). Це може свідчити про кілька критичних факторів: респонденти, чиї родичі служать зараз, не впевнені, що вони зможуть або захочуть продовжувати службу на такий довгий термін; суспільство підсвідомо може не бачити можливості безперервного перебування у війську протягом 5-10 років через фізичне виснаження, поранення або очікування демобілізації;

• стабільні 35-37% респондентів, які обрали «важко відповісти», формують величезну «сіру зону». Це люди, чиє рішення залежатиме від конкретних обставин, успіхів на фронті або змін у системі мобілізації.

частка тих, хто готовий особисто або через близьких родичів стати до лав Сил оборони, залишається майже незмінною незалежно від терміну: 18% (на 3 роки) та 16% (на 10 років). Це свідчить про наявність у суспільстві сталого відсотка людей, які прийняли рішення про захист країни як безальтернативне;

близько 40-42% респондентів чітко заявляють про неготовність до служби. Цей показник демонструє незначне зростання пропорційно до подовження термінів війни, що може вказувати на накопичення втоми та демотивацію при переході війни у статус «вічної»;

найбільш показовим є зниження частки тих, хто відповів «Вже служу / служать найближчі родичі» з 7% (прогноз на 3 роки) до 5% (на 5 і 10 років). Це може свідчити про кілька критичних факторів: респонденти, чиї родичі служать зараз, не впевнені, що вони зможуть або захочуть продовжувати службу на такий довгий термін; суспільство підсвідомо може не бачити можливості безперервного перебування у війську протягом 5-10 років через фізичне виснаження, поранення або очікування демобілізації;

стабільні 35-37% респондентів, які обрали «важко відповісти», формують величезну «сіру зону». Це люди, чиє рішення залежатиме від конкретних обставин, успіхів на фронті або змін у системі мобілізації.

Виявлено статистично значущі розбіжності у відповідях респондентів щодо особистої готовності чи готовності найближчих родичів стати до лав Сил оборони України (Збройні Сили, Національна гвардія, Прикордонна служба, ТрО та інші підрозділи), якщо війна затягнеться на наступні 3 роки, залежно від статі, віку та регіону проживання :

Чоловіки очікувано демонструють вищу готовність (21%) порівняно з жінками (15%), проте жінки частіше вагаються (38% проти 32% у чоловіків).

Вікова група 45-54 роки є «мобілізаційним фундаментом». Серед респондентів цієї вікової групи зафіксовано найвищу готовність (23%) та найнижчу частку відмов (35%). Водночас молодь (18-29 років) найбільш категорична у небажанні служити (49% відмов) при середній готовності 18%.

Північ демонструє аномально високий рівень готовності долучитися (26%) та найнижчий рівень категоричних відмов (28%). Це може бути наслідком досвіду деокупації та безпосередньої близькості до загрози. Київ, навпаки, показує найменшу готовність (10%) та найбільший відсоток тих, хто не планує йти до війська (49%). На Сході найменша кількість тих, кому «важко відповісти» (19%), при цьому готовність висока (24%), але й рівень відмов один із найвищих (48%). В цілому респонденти за Сходу мають найбільш сформовану позицію.

Дані щодо оцінки особистої готовності/готовності найближчих родичів стати до лав Сил оборони України за наступні періоди (5 та 10 років) є майже ідентичними до 3-річного прогнозу, що підтверджує наступне:

• фактор часу не змінює базових намірів. Ті 16-18%, що готові захищати країну, готові робити це незалежно від тривалості конфлікту;

• критична межа Києва та Центру – у цих регіонах показник готовності залишається незмінно низьким (на рівні 10-15%) на всіх часових відрізках;

• єдина суттєва відмінність – це вимивання групи «вже служать». Якщо на 3-річний термін 11% респондентів 45-54 років кажуть про службу, то на 10-річний цей показник падає до 5%.

фактор часу не змінює базових намірів. Ті 16-18%, що готові захищати країну, готові робити це незалежно від тривалості конфлікту;

критична межа Києва та Центру – у цих регіонах показник готовності залишається незмінно низьким (на рівні 10-15%) на всіх часових відрізках;

єдина суттєва відмінність – це вимивання групи «вже служать». Якщо на 3-річний термін 11% респондентів 45-54 років кажуть про службу, то на 10-річний цей показник падає до 5%.

Цифри демонструють безпрецедентний рівень залученості цивільного населення у наслідки бойових дій :

• найвищий показник (37%) стосується загибелі або важких поранень близьких на фронті. Це означає, що понад третина українських родин уже мають прямий досвід бойової втрати . Це формує в суспільстві надвисокий рівень емпатії до військових та одночасно – глибокий спільний біль;

• 36% опитаних мають близьких, які виїхали за кордон після початку повномасштабного вторгнення і досі не повернулися. Це підтверджує розірваність родинних та соціальних зв'язків, що в майбутньому стане серйозним викликом для демографічного відновлення;

• майже кожна третя родина (30%) зіткнулася з втратою житла або майна. Це величезний масив людей, чий добробут був знищений фізично, що пояснює високий запит на проєкти відбудови;

• попри те, що основні втрати припадають на фронт, 13% респондентів мають близьких, які загинули або були поранені в тилу через обстріли. Це підкреслює відсутність безпечних місць у країні.

найвищий показник (37%) стосується загибелі або важких поранень близьких на фронті. Це означає, що понад третина українських родин уже мають прямий досвід бойової втрати . Це формує в суспільстві надвисокий рівень емпатії до військових та одночасно – глибокий спільний біль;

36% опитаних мають близьких, які виїхали за кордон після початку повномасштабного вторгнення і досі не повернулися. Це підтверджує розірваність родинних та соціальних зв'язків, що в майбутньому стане серйозним викликом для демографічного відновлення;

майже кожна третя родина (30%) зіткнулася з втратою житла або майна. Це величезний масив людей, чий добробут був знищений фізично, що пояснює високий запит на проєкти відбудови;

попри те, що основні втрати припадають на фронт, 13% респондентів мають близьких, які загинули або були поранені в тилу через обстріли. Це підкреслює відсутність безпечних місць у країні.

Аналіз результатів демонструє виражену регіональну специфіку травматичного досвіду. Попри відсутність єдиного показника значущості для множинних відповідей, візуальний аналіз даних підтверджує глибокий розрив у соціальних наслідках війни між регіонами:

Загальнонаціональна трагедія втрат – показник загибелі або важких поранень близьких на фронті є відносно гомогенним для всієї країни. Найвищий рівень таких втрат зафіксовано на Півночі (43%) , що може свідчити про високу інтенсивність залученості мешканців цих регіонів до лав Сил оборони.

Спостерігається різка кореляція між близькістю до зони бойових дій та руйнуванням житла . Якщо на Заході цей досвід мають 19% опитаних, то на Сході та Півдні цей показник сягає 48-49%. Це вказує на те, що мешканці прифронтових областей у 2,5 рази частіше стикаються з прямою втратою майна.

Схід та Південь також демонструють пікові значення виїзду близьких за кордон (48-49% проти 31-34% в інших регіонах). Це підтверджує тезу про те, що саме ці регіони стали основним джерелом вимушеної зовнішньої міграції.

Найвищий показник респондентів, чиїх родин не торкнулася жодна з перерахованих подій, зафіксовано на Заході (40%), тоді як на Сході та Півдні цей відсоток є критично низьким (21-22%).

Результати опитування демонструють складний баланс думок щодо ініціативи сплати підвищеного військового збору за працівника:

• перевага економічного прагматизму – найбільша група респондентів (41%) вважає цей механізм справедливим. Основний аргумент – необхідність стабільної роботи економіки для безперервного фінансування потреб Збройних Сил. Це свідчить про розуміння того, що сучасна війна – це війна ресурсів;

• умовна підтримка – майже чверть опитаних (24,5%) готові прийняти таку систему лише за умови прямого зв’язку: гроші від бронювання мають йти не в «загальний котел», а на конкретні доплати бійцям «на нулі». Це спроба суспільства компенсувати нерівність (хтось працює в тилу, але фінансує підвищену небезпеку того, хто воює);

• лише 18% респондентів виступають категорично проти, вбачаючи у цьому ризик перетворення війни на «війну для бідних». Це відносно невеликий відсоток, що вказує на зміщення суспільного консенсусу в бік раціоналізації мобілізаційних процесів. 16,5% респондентів не змогли дати оцінку;

• не виявлено статистично значущі розбіжності у відповідях респондентів залежно від статі, віку та регіону проживання.

перевага економічного прагматизму – найбільша група респондентів (41%) вважає цей механізм справедливим. Основний аргумент – необхідність стабільної роботи економіки для безперервного фінансування потреб Збройних Сил. Це свідчить про розуміння того, що сучасна війна – це війна ресурсів;

умовна підтримка – майже чверть опитаних (24,5%) готові прийняти таку систему лише за умови прямого зв’язку: гроші від бронювання мають йти не в «загальний котел», а на конкретні доплати бійцям «на нулі». Це спроба суспільства компенсувати нерівність (хтось працює в тилу, але фінансує підвищену небезпеку того, хто воює);

лише 18% респондентів виступають категорично проти, вбачаючи у цьому ризик перетворення війни на «війну для бідних». Це відносно невеликий відсоток, що вказує на зміщення суспільного консенсусу в бік раціоналізації мобілізаційних процесів. 16,5% респондентів не змогли дати оцінку;

не виявлено статистично значущі розбіжності у відповідях респондентів залежно від статі, віку та регіону проживання.

Результати опитування висвітлюють ієрархію джерел фінансування відбудови України після війни, яку суспільство вважає справедливою:

• безумовний пріоритет репарацій – 80% респондентів переконані, що основним джерелом має бути росія. Це відображає консенсус щодо принципу «агресор платить за все». Ймовірно, що конфіскація заморожених активів сприймається не просто як економічний крок, а як акт історичної справедливості;

• міжнародна солідарність – майже кожен другий (49%) покладає сподівання на Західних партнерів. Безповоротні гранти та пільгові кредити розцінюються як обов'язкова складова підтримки України як частини цивілізованого світ;

• суспільство також бачить значну роль бізнесу у відбудові – 32% розраховують на приватних інвесторів, а 27% вважають справедливим запровадження спеціальних податків на надприбутки для великого українського бізнесу;

• лише 22% опитаних вважають, що відбудова має лягти на плечі українського бюджету. При цьому ідея фінансування через підвищення податків для усіх громадян має найменшу підтримку – лише 7%. Це свідчить про те, що ресурс витривалості населення вичерпано, і люди не готові до додаткового податкового тиску після війни.

безумовний пріоритет репарацій – 80% респондентів переконані, що основним джерелом має бути росія. Це відображає консенсус щодо принципу «агресор платить за все». Ймовірно, що конфіскація заморожених активів сприймається не просто як економічний крок, а як акт історичної справедливості;

міжнародна солідарність – майже кожен другий (49%) покладає сподівання на Західних партнерів. Безповоротні гранти та пільгові кредити розцінюються як обов'язкова складова підтримки України як частини цивілізованого світ;

суспільство також бачить значну роль бізнесу у відбудові – 32% розраховують на приватних інвесторів, а 27% вважають справедливим запровадження спеціальних податків на надприбутки для великого українського бізнесу;

лише 22% опитаних вважають, що відбудова має лягти на плечі українського бюджету. При цьому ідея фінансування через підвищення податків для усіх громадян має найменшу підтримку – лише 7%. Це свідчить про те, що ресурс витривалості населення вичерпано, і люди не готові до додаткового податкового тиску після війни.

Ключові розбіжності очікувань щодо джерел фінансування відбудови України після війни залежно від віку та регіонів проживання :

• покоління 55 років і старше виступає головним «прокурором» – рекордні 92% вимагають репарацій від росії та 61% очікують допомоги від Заходу. Це покоління найбільш консолідоване у вірі в зовнішню справедливість. Молодь (18-29 років) налаштована значно скептичніше. Лише 64% вірять у репарації (найнижчий показник), і лише 35% – у допомогу Заходу. При цьому молодь частіше за інших допускає непопулярні заходи: 12% згодні на підвищення податків для всіх громадян;

• на відміну від багатьох інших питань, у питанні «Хто має платити?» Україна єдиний моноліт. Всі регіони (від Заходу до Сходу та Півдня) дають майже ідентичний показник – 79-81% за репарації від росії. Це ключова точка національного консенсусу. Водночас Південь найбільше серед усіх регіонів розраховує на допомогу Заходу (58%). Це може бути пов’язано з масштабами руйнувань та розумінням того, що власних ресурсів регіону не вистачить. Схід найактивніше підтримує ідею податку на надприбутки для великого українського бізнесу (34%).

покоління 55 років і старше виступає головним «прокурором» – рекордні 92% вимагають репарацій від росії та 61% очікують допомоги від Заходу. Це покоління найбільш консолідоване у вірі в зовнішню справедливість. Молодь (18-29 років) налаштована значно скептичніше. Лише 64% вірять у репарації (найнижчий показник), і лише 35% – у допомогу Заходу. При цьому молодь частіше за інших допускає непопулярні заходи: 12% згодні на підвищення податків для всіх громадян;

на відміну від багатьох інших питань, у питанні «Хто має платити?» Україна єдиний моноліт. Всі регіони (від Заходу до Сходу та Півдня) дають майже ідентичний показник – 79-81% за репарації від росії. Це ключова точка національного консенсусу. Водночас Південь найбільше серед усіх регіонів розраховує на допомогу Заходу (58%). Це може бути пов’язано з масштабами руйнувань та розумінням того, що власних ресурсів регіону не вистачить. Схід найактивніше підтримує ідею податку на надприбутки для великого українського бізнесу (34%).

Можливо, це запит на внутрішню соціальну справедливість у регіоні, що найбільше постраждав від війни. Хоча в цілому по країні ідея відновлення за рахунок пересічних громадян є вкрай непопулярною (лише 7% підтримки), респонденти із Заходу у 2,7 раза частіше, ніж опитані із Центру, погоджуються на підвищення податків (ПДВ, військовий збір) задля фінансування відбудови (11% проти 4%).

Нагадаємо, воєнний стан і загальну мобілізацію Рада продовжила до 4 травня 2026 року, однак, ймовірно, продовжуватиме їх знову. Глава Міноборони Михайло Федоров у березні анонсував нові рішення щодо мобілізації.

Також у березні в «Дії» з'явилася можливість бронювання працівників ОПК з порушеннями військового обліку. Раніше ми детально розповідали, як працює бронювання співробітників від мобілізації, а також якими були останні зміни у цьому питанні на кінець минулого року.

ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM

Економіка