Маніфест лівого акселераціонізму — порятунок людства чи черговий модерністський фантом?

22 липня 2026 р. 21:26

22 липня 2026 р. 21:26

100 РОКІВ ТОМУ ВПЕРЕД

Сучасний лівий дискурс майже нічим не відрізняється від того, що був сто років тому. Як і тоді, він поділяється на дві умовні частини: горизонтальну та вертикальну, демократичну та авторитарну, еволюційну та революційну.

Ця дихотомія стара як світ, її коріння сягає полеміки між «утопічним» і «науковим» соціалізмами. Я читав «Маніфест» паралельно з «Пам’яттю Каталонії» Орвелла. Різниця між ними менша, ніж здається на перший погляд.

• Так, твір Оруелла було написано майже століття тому. А «Маніфест» — відносно недавно.
• Так, «Пам’ять Каталонії» — автобіографічна, а «Маніфест» — футуристичний.
• Так, Оруелл критикує лівий модернізм у його сталіністській формі, тоді як «Маніфест» — Оруелла та його сучасних послідовників.

Ще одна аналогія, яка спала мені на думку після прочитання «Маніфесту», — це радянський космокомунізм, щось середнє між Єфремовим і Буличовим. Швидше навіть другий — з його пріоритетом гуманізму та сцієнтизму.

Світ, який пропонує «Маніфест», — це світ Аліси, Паші, Аркаші, Громозекії Вертера. Технооптимістична утопія, де людство подолало глобальні проблеми й живе в гармонії з природою та космосом.

Ті самі технологічний оптимізм, галактична інтеграція, відсутність грошей і воєн.

Але — до суті.

***

«ПОДВІЙНИЙ УДАР»

«Маніфест акселераціоністської політики» (Manifesto for an Accelerationist Politics) написали у 2013 році британські філософи та політичні теоретики Нік Срнічек та Алекс Вільямс.

Його суть полягає в постулюванні двох напрямків думки: це водночас відповідь правому акселераціонізму та жорстка критика частини сучасних лівих.

Точніше кажучи, його автори намагалися вирішити дві проблеми:

Причина, що вимагає переформатування лівих, капіталізму та планети загалом, на їхню думку, очевидна. Це поріг катастроф, на якому стоїть сучасна цивілізація. А винен у цьому, звісно ж, неолібералізм, який не здатний з ними впоратися.

Водночас, на думку авторів, «ліві» перебувають у стані паралічу. «Неправильними лівими» вони вважають усі різновиди соціал-демократії, з одного боку, та анархізму — з іншого.

Безумовно, «Маніфест» — комуністичний, навіть більшовицький проєкт, автори якого традиційно незадоволені як еволюційними есдеками праворуч, так і антиавторитарними анархістами ліворуч.

Їхня позиція мало чим відрізняється від ідеологічних попередників XX століття: ще один ривок — і людство перейде до нової (і останньої за Марксом) формації — комунізму. Для цього потрібно лише повірити в черговий модерністський проєкт, об’єднатися навколо нього, експропріювати технології, розрахувати правильний «план» і вирватися в космос.

Є три основні стовпи, на яких спирається цей «планетарний ленінізм»:

Цьому, як зазначалося вище, заважають праві, які, як автор концепції «правого акселераціонізму» Нік Ланд, плутають «швидкість» і «прискорення». І неолібералізм, який, як вони переконані, «лише створює ілюзію модернізації», а насправді відбувається в рамках того самого конвеєрного фордизму, тільки замість авто — гаджети.

Крім неолібералів, винні всі ІНШІ ліві, а особливо ті, хто відмовляється від ієрархічності та планування як умов, необхідних для модернізаційного ривка. У першу чергу дістається тим, кого вони звинувачують у схильності до так званої «народної політики», — прихильникам прямої демократії та іншим анархістам.

Ці «базовички зліва» вважають, що для успіху потрібне поєднання «мережі» та «плану», але, якщо чесно, мені це сильно нагадує історичне єзуїтство. Здається, щось подібне обіцяли більшовики — махновцям, іспанські комуністи — місцевим анархістам тощо.

Усі знають, чим закінчилася тодішня «екологія організацій».

«ПІД МІКРОСКОПОМ»

Розглянемо детальніше. А саме: які приємні речі пропонують автори «Маніфесту» за умови його втілення. Для чистоти експерименту дозволю собі нагадати, що у їхніх історичних попередників це було «Земля — селянам, заводи — робітникам». Наскільки це втілилося в життя? Відповідь ви знаєте самі.

ПРОБЛЕМА

Світ переживає системну кризу, до якої вони зараховують кліматичну катастрофу, вичерпання ресурсів, фінансові кризи та деградацію демократії.

Їхня сукупність, переконані Срнічек і Вільямс, настільки фундаментальна, що ставить під сумнів досвід політик XX століття, їхній антикризовий потенціал.

Разом із тим, на думку авторів «Маніфесту», капіталізм уже створив технології, які дозволять людству перейти до наступної формації та, перефразовуючи раннього Пелевіна, до «Повного й остаточного визволення».

Але капіталізм блокує цей перехід, і саме акселераціонізм у його лівій, організованій формі має його підштовхнути. Різниця між його правою та лівою версіями полягає в тому, що в першому випадку капіталізм — це автономне, самоудосконалюване явище, яке живе за власними, незалежними законами і рух якого схожий на лавину в горах: дивитися можеш, зупинити — ні.

У другому випадку він схожий на драконів із романів Террі Пратчетта, яких, незважаючи на вогонь, можна й потрібно контролювати, які піддаються муштрі та соціалізації й можуть бути корисними для міста.

РІШЕННЯ

Воно, на їхню думку, просте: більше науки. Більше автоматизації. Більше ШІ. Більше кібернетики. Більше планування. Але не заради прибутку, а заради суспільства.

Саме тому не варто боротися проти таких ознак сучасності, як комп’ютери, алгоритми, моделі, біг-дата, автоматизація тощо.

Потрібно озброїтися гаслом «посткапіталізм має бути ще сучаснішим» і експропріювати їх (цікаво, яка різниця між приватизацією технологій однією групою та експропріацією — іншими?).

Далі варто рухатися в бік автоматизації, а отже, і слизьким шляхом кейнсіанства — до скорочення праці, збільшення дозвілля та подібних алюзій анархо-примітивіста Зерзана про «тригодинний робочий день у палеоліті».

Відсутність прогресу на шляху до автоматизації, запровадження базового доходу, вивільнення часу та творчих сил залежить від здатності лівих подолати постмодерністські хвороби й знову повірити в єдиний для всіх архетипний лівий проєкт — РЕВОЛЮЦІЮ. Лише вона здатна подолати самогубну інерцію неолібералізму та повернути всім прогресивним силам віру в перемогу над глобальним капіталізмом.

Паралельно з цим ліві повинні навчитися керувати складними системами. Ймовірно, це одна з найцікавіших позицій у «Маніфесті». У переносному сенсі вона дуже нагадує листоношу Печкіна з його концепцією щастя, а саме — фразою про велосипед.

Тут те саме. Чому ми не впоралися з економічними викликами XX століття і послідовно провалили або піддали нищівній ревізії всі «ліві проєкти» XX століття? Тому що у нас не було велосипеда! (читай: сучасних технологій). Саме їхня нестача не дозволила нам бути продуктивними в галузі соціальної інженерії, та що там — навіть у такій її частині, як планова економіка.

Тому справжній, сучасний, революційний лівий в одній кишені носить «Маніфест» Срнічека та Вільямса, а в іншій — диплом у галузі кібернетики, математичного аналізу або хоча б якогось хорошого стеку програмування.

Але хорошої освіти та налаштованості на революцію замало. Потрібна ще й нова гегемонія. Нормальна, грамшіанська, культурна гегемонія, яка дозволить не тільки експропріювати технології у їхніх власників, а й — ні більше ні менше — ЗАВЕРШИТИ ПРОЕКТ «ПРОСВІТА»!

Точніше, ту її версію, де присутні три слони: раціоналізм, універсалізм, прогрес. А стоять вони на киті під назвою «планування».

Підсумуємо:

• Поставте на місце заводів сучасні технологічні платформи,
• Поставте на місце власників заводів сучасних власників платформ,
• Поставте на місце історичних комуністів авторів та прихильників «Маніфесту»,
• Заберіть у власників їхні платформи та передайте управління адептам «Маніфесту».

І в результаті їхнє правильне застосування (як заводів тоді, так і платформ зараз) має не просто врятувати, а й зробити людство щасливим.

Це дежавю дуже схоже на перепакування чогось, що людство вже проходило. А саме — що перерозподіл монополії на засоби виробництва (тоді — заводів, зараз — платформ) від однієї соціальної групи до іншої є продуктивною соціальною інженерією.

Особливо в ситуації, коли є ціле XX століття невдач і, крім обіцянки «віддати заводи...» тощо, більше нічого.

Є більше десятка надзвичайно кривавих спроб втілити цей принцип у життя — і чергова обіцянка зробити це акуратно. Я б не вірив. Але критика цього підходу — нижче.

КРИТИКА ЗПРАВА

Вона дуже неоднорідна. Власне, як і самі праві.

Лібертаріанці, наприклад, роблять вигляд, що не розуміють, як можна ненавидіти капіталізм, але любити його результати — технологічний прогрес.

Хоча, здається, відповідь тут очевидна, і я дав її кількома реченнями раніше. Мова йде не про ненависть, а про перепакування старої ідеї експропріації засобів виробництва на свою користь.

Бо говорити про загальне благо — це одне, а ось намастити маслом управління на бутерброд самоорганізації історичні попередники «маніфестаторів» не змогли. Не просто не змогли, не просто не намагалися — вони оголосили поза законом і знищили ті паростки самоорганізації, що були в Україні та Іспанії.

Крім того, будь-який представник австрійської школи та правіше за неї не розуміє: яким чином можна реально, а не декларативно прорахувати економіку? Запевнення в тому, що сучасні технології сильно відрізняються від тих, що були століття тому, почуті, але чи сприйняті? Ні. Хоча б тому, що немає реальних прикладів планового функціонування масштабної економічної системи. А ті, що були в історії, продемонстрували свою неспроможність — як у гуманістичному плані, так і в довгостроковій перспективі.

Консерваторів же лякають не стільки розумові здібності новітніх модернізаторів, скільки їхні посягання на систему існуючих соціальних інститутів.

Для консерватора будь-яка система — це сукупність краще чи гірше змащених, але повноцінно функціонуючих інститутів.

Тому втручання в неї навіть на рівні підкручування гайок, якогось реформування — це вже управлінський гріх.

А демонтаж — катастрофа вселенських масштабів. Така, як, наприклад, демонтаж одного з китів західної інституційної системи — приватної власності. А саме на неї посягають «маніфестатори», коли говорять про експропріацію у капіталізму його технологічних досягнень.

Власне кажучи, це момент, якого не розуміє майже ніхто, крім адептів новітнього більшовизму. І якщо про «колективи», «профспілки», «синдикати» та подібні засоби контролю зловживань капіталістичної системи ще йдеться, то про експропріацію — ні. Хоча б тому, що в нашій управлінській культурі відсутні алгоритми управління цими наймасштабнішими системами.

• Одна справа — сільська артіль. Інша справа — Google.
• Одна справа — домовитися з 20 колегами, інша — майже з 200 000.
• Одна справа — реалізація продукції 20 фермерів, інша — як забезпечити існування 200 000 працівників, бажано поза ринком?
• Одна справа — коли я забираю, інша — коли це у мене? І взагалі, чому факт відбирання у когось чогось рентабельного має ощасливити і його працівників, і в ширшому сенсі — майбутні покоління?
• Одна справа — коли керують мої менеджери, інша — революційна група, яка націоналізувала справу всього мого життя, моє бачення та місію і вважає, що розпорядиться всім цим краще?

Зрештою, якщо вже серйозно: чому я маю поступатися комусь своєю гегемонією? Соціальною, культурною, політичною?

Ну і вершина протистояння — критика лівого акселераціонізму з позицій правого.

Тези такі:

• Нерозуміння природи капіталізму: праві акселераціоністи вважають капіталізм не просто економічною системою. Для них це щось на кшталт симбіота, який живе в планетарному організмі й приносить користь обом. Вони не вірять у можливість його «приборкання» і критично ставляться до спроб лівих обмежити його соціальними програмами.
• Гуманізм як перешкода для розвитку: на думку послідовників Ніка Ланда та подібного «Темного просвітництва», для процесів технічної сингулярності людський фактор є зайвим і може її гальмувати.
• Егалітаризм і демократія — це зло. Як і їхні ліві опоненти, праві приділяють значну увагу гегемонії, в основі якої бачать два параметри, що відрізняються не лише від лівих, а й від лібералів, — критику егалітаризму, будь-яких форм рівності та спроб її досягти.
  Натомість пропонується цілий континуум відхилень — від банальної ринкової конкуренції та соціальної ієрархії до соціал-дарвінізму, расизму тощо, — демократія гальмує прогрес. Її інститути надто зациклені на досягненні різноманітних інклюзивних фантазій, зокрема таких, як соціальні гарантії. Що нібито уповільнює прогрес, під яким вони розуміють неконтрольований розвиток капіталізму та його породження — технологічну сингулярність.

КРИТИКА ЗЛІВА

Критика зліва — це насамперед критика з позицій постмодернізму.

Анархісти не бачать жодного «визволення» у процесах централізації, планування та подібної етатизації. Крім того, вся їхня історія — це коротка історія співпраці, а потім нищівних репресій з боку історичних попередників «маніфестаторів». Тому й не дивно, що їхня критика давня й взаємна.

Анархісти заперечують необхідність зміцнення вертикальних структур суспільства, тоді як прихильники «Маніфесту» вважають горизонтальні структури надто слабкими.

Крім того, вони цілком обґрунтовано вбачають у «Маніфесті» не лише недооцінку самоврядування як еволюційної опції, а й новий «ленінізм».

Екосоціалісти (принаймні, частина з них) вказують на так званий «прометеїзм» — у даному випадку безумовну віру в прогресивний характер технологій. Які навряд чи призведуть до розвантаження планети у вигляді зменшення як виробництва, так і споживання.

Іншими словами, автори «Маніфесту», як і будь-які інші модерністи, мислять категоріями продуктивності та зростання, тоді як стабілізація цивілізації та її перехід до стійких екологічних форм вимагають, хай і поступового, але скорочення економіки.

Підійдемо до питання з іншого боку. Що сказав би в цій ситуації, наприклад, Ліотар?

«...Ще одна велика метанарація, яка обіцяє звільнення, універсальне майбутнє та історичний прогрес...»

Фуко, ймовірно, запитав би: хто саме буде рахувати, моделювати, планувати? Адже знання, як відомо, — це влада. А влада погано поєднується з концепцією звільнення. Та сама «біг-дата», при всій своїй знеособленості, — джерело знань, а отже, влади.

Дерріда сказав би, що «ви знову шукаєте центр», а Бодрійяр — що «технології створюють не реальність, а симулякри».

Усі вони так чи інакше ставилися б з обережністю до слів на кшталт «контроль», «планування», «моделювання», «оптимізація» тощо.

З причини більш ніж прозаїчної: XX століття починалося точно так само.

Але найсерйозніша критика — це звинувачення в новому модернізмі.

І звучить вона приблизно так:

«...Ми бачили подібні проекти у XX столітті. Сталінізм, маоїзм, ходжаїзм, кхмери тощо. Усі вони мали одну спільну рису — надзвичайно кривавий характер. Величезна кількість жертв однієї частини населення — заради того, щоб модернізувати життя іншої.

Тому, незважаючи на всі заклики та обіцянки створити інклюзивний гуманістичний проєкт і завершити Просвітництво, вони виглядають як чергова ітерація того, до чого повертатися категорично НЕ МОЖНА.

Якщо ми ліві, гуманісти й прогресисти...»

І тут нема чого додати. Бо одна справа — викладений на півтора десятках сторінок черговий «планетарний хрестовий похід за щастям», інша — реальні механізми його втілення.

Обіцянок бути точнішими в розрахунках — замало.

Мало розуміння того, хто ж є «революційним суб’єктом», хто буде інженером «світлого майбутнього»?

Одна справа — націоналізувати головні активи «платформного капіталізму», і зовсім інша — зробити їх кориснішими для людства.

Моя оцінка: ідея цікава, але, по-перше, застаріла, по-друге — утопічна, по-третє — як і всі її попередниці, почнеться з розмов про станції на Марсі, а закінчиться безіменними могилами в ГУЛАГу.

Економіка