авторська колонка П'ята воєнна зима: чи готова Україна до нових викликів?

03 серпня 2026 р. 20:07

03 серпня 2026 р. 20:07

Майже п'ять років повномасштабної війни кардинально змінили саме поняття підготовки до зими. Якщо у 2022 році ми говорили насамперед про генератори, «пункти незламності» та аварійні відключення електроенергії, то сьогодні перелік викликів значно ширший. росія змінила тактику, наростила виробництво ракет і безпілотників, почала значно активніше застосовувати балістику та системно атакує не лише енергетику, а й промисловість, логістику, житлові квартали й цивільну інфраструктуру. Війна остаточно перейшла у фазу виснаження, де головною мішенню дедалі частіше стає український тил.

Саме тому цьогорічну підготовку до опалювального сезону вже не можна оцінювати лише за обсягами газу у сховищах чи кількістю відремонтованих підстанцій. Це значно ширше поняття – питання національної стійкості. І дуже символічно, що саме цього тижня новий уряд має представити програму своєї діяльності, а Президент України проведе засідання РНБО, присвячене «планам стійкості». Власне, саме зараз влада повинна дати відповідь на головне питання: чи зробила держава висновки з попередніх чотирьох воєнних зим?

На мій погляд, відповідь залежить від трьох ключових напрямів. Перший – це захист українського неба. Другий – готовність цивільної інфраструктури та укриттів. Третій – стійкість енергетичної системи. Усі вони однаково важливі, адже слабкість хоча б одного елемента автоматично ставить під загрозу всю систему.

Patriot і балістика: виклик, який не вирішити лише поставками

Останні масовані російські атаки вкотре продемонстрували очевидну річ: Україна навчилася значно ефективніше боротися з «шахедами» та крилатими ракетами. Нові зенітні дрони, мобільні вогневі групи, модернізовані засоби ППО та накопичений бойовий досвід дали свій результат. Але водночас дедалі гостріше проявляється інша проблема – балістичні ракети.

Саме вони сьогодні становлять найбільшу небезпеку для українських міст. Вони летять лічені хвилини, мають надзвичайно високу швидкість, а їх перехоплення потребує найдорожчих і найдефіцитніших систем протиракетної оборони у світі.

Тож дискусія навколо Patriot останніми місяцями стала чи не головною темою української дипломатії. Ми очікуємо нових систем, просимо ракети, говоримо про можливу передачу ліцензії на їх виробництво . Усе це надзвичайно важливо. Але водночас існує одна неприємна правда, про яку поки що говорять значно рідше. Patriot фізично не може стати масовим рішенням для України.

Причина дуже проста – світ не виробляє достатньої кількості ракет-перехоплювачів.

За даними відкритих джерел, річний обсяг виробництва ракети PAC-3 становить близько 600 одиниць – приблизно 50 на місяць. І це виробництво розраховане не лише на Україну, а й на потреби американської армії, союзників по НАТО, країн Азії та Близького Сходу. Після війни між Ізраїлем та Іраном, а також багаторічної підтримки України навіть американські запаси суттєво скоротилися. У більшості європейських держав вони також залишаються мінімальними.

Тепер достатньо порівняти ці цифри із можливостями росії.

За оцінками експертів, сьогодні рф виробляє близько 120 балістичних ракет щомісяця. Крім того, вона вже має накопичений запас. Якщо темпи виробництва збережуться, лише до кінця цього року ворог потенційно зможе застосувати близько 800 балістичних ракет.

Для їхнього перехоплення Україні знадобилося б від 800 до 1600 ракет PAC-3, адже у бойових умовах по одній балістичній цілі зазвичай запускають дві ракети-перехоплювачі. Але таких ресурсів просто не існує. Навіть за найоптимістичнішого сценарію Україна навряд чи отримає до кінця року більше двохсот таких ракет. Решти у світі просто немає.

І тут постає дуже незручне питання.

Якщо ми вже зараз розуміємо, що навіть за максимальної підтримки партнерів не зможемо повністю закрити потребу у сучасних протиракетах, то чому досі практично не говоримо про альтернативу?

Саме це, на мою думку, має стати одним із головних висновків для держави. Україна разом із європейськими партнерами повинна вже сьогодні запускати власну антибалістичну програму. Йдеться не про копіювання Patriot – це майже нереально. Йдеться про створення нових, дешевших і технологічно простіших рішень, які можна буде виробляти не сотнями, а тисячами.

Ще кілька років тому мало хто вірив, що Україна стане світовим лідером у сфері морських безпілотників чи створить ефективні дрони-перехоплювачі. Проте саме інженерні рішення дозволили частково компенсувати нестачу дорогого озброєння. Аналогічний шлях потрібно пройти і щодо протидії балістиці.

Водночас держава має змінювати й саму філософію захисту критичної інфраструктури. Якщо певний об'єкт можна перенести під землю – його потрібно переносити. Якщо існує можливість зробити виробництво розосередженим – її потрібно використовувати. Пасивний захист дедалі частіше стає не менш важливим, ніж активна протиракетна оборона.

І нарешті ще один принциповий момент. Україна не може обмежуватися виключно обороною. Не менш важливо прискорювати власні програми зі створення далекобійних балістичних ракет, нарощувати можливості високоточного ураження та системно знищувати підприємства російського оборонно-промислового комплексу, які виробляють компоненти для ракет. У війні на виснаження недостатньо лише збивати ракети. Потрібно поступово позбавляти противника можливості їх виробляти.

Саме від того, наскільки швидко Україна зробить цей технологічний стрибок, значною мірою залежатиме не лише проходження наступної зими, а й перебіг усієї війни.

Укриття: безпека, яка запізнюється

Якщо дефіцит сучасних систем ППО можна пояснити глобальною нестачею дорогого озброєння, то ситуація з укриттями має зовсім іншу природу. Тут уже не можна посилатися виключно на рішення партнерів чи складність виробництва. Значна частина відповідальності лежить на самій державі та органах місцевого самоврядування.

Після майже п'яти років повномасштабної війни українці мають право очікувати, що питання цивільного захисту стане одним із безумовних пріоритетів державної політики. Особливо з огляду на те, що характер російських атак кардинально змінився. Якщо на початку великої війни удари здебільшого були спрямовані по військових об'єктах та енергетиці, то сьогодні дедалі частіше мішенями стають житлові квартали, лікарні, навчальні заклади, торговельні центри та підприємства.

Саме тому укриття вже давно перестали бути тимчасовим рішенням. Вони мають стати повноцінним елементом міської інфраструктури.

Безумовно, певний прогрес є. Так, згідно з інформацією про стан реалізації Стратегії розвитку фонду захисних споруд цивільного захисту на період до 2034 року, оприлюдненою Міністерством внутрішніх справ України, протягом першого року реалізації стратегії в Україні було створено або адаптовано 3455 нових об'єктів. Із них 133 – це новозбудовані захисні споруди, 2643 – переобладнані приміщення та ще 679 – мобільні укриття. Загалом це дозволило збільшити місткість фонду захисних споруд більш ніж на 571 тисячу місць. Це позитивна динаміка. Але будь-яка статистика має сенс лише тоді, коли її порівнюють із масштабом проблеми.

Сьогодні в Україні налічується понад 66 тисяч різних захисних споруд, які теоретично можуть одночасно прихистити близько 16,5 млн людей. На перший погляд цифри виглядають переконливо. Але якщо подивитися глибше, стає зрозуміло, що головна проблема полягає не у кількості, а в якості. Переважна більшість таких об'єктів – це звичайні підвали, цокольні приміщення або найпростіші укриття, які далеко не завжди відповідають сучасним вимогам безпеки.

І це, мабуть, головний виклик для наступних років . Ми більше не можемо оцінювати успіх лише за принципом «є укриття чи немає». Питання має звучати інакше: чи здатне це укриття реально врятувати життя людей під час удару балістичною ракетою? Чи є там вентиляція, запас води, електроживлення, зв'язок, доступність для людей з інвалідністю? Чи можна перебувати там кілька годин? Якщо відповідь негативна, то формальна наявність такого об'єкта мало що змінює.

Особливо гостро ця проблема проявляється у великих містах . Київ, Дніпро, Одеса, Запоріжжя, Харків – це саме ті населені пункти, які залишаються головними цілями російських ударів. Саме тут одночасно десятки тисяч людей під час повітряної тривоги спускаються до метро або шукають найближче укриття. І саме тут навантаження на існуючу систему цивільного захисту є найбільшим.

На цьому тлі дуже показовим виглядає досвід Харкова. Місто, яке фактично щодня перебуває під ударами, одним із перших почало змінювати саму філософію безпеки. Підземні школи, захищені навчальні простори, нові підходи до проєктування соціальної інфраструктури – усе це вже не експеримент, а відповідь на нову реальність війни.

Саме цей досвід варто масштабувати на всю країну.

На жаль, ми досі значною мірою працюємо за логікою реагування: спочатку трагедія – потім рішення. Але війна вже давно довела, що така модель більше не працює. Україна повинна почати будувати інфраструктуру, виходячи не з мирного часу, а з того, що ракетна загроза може залишатися ще багато років навіть після завершення активної фази війни.

Не менш важливим є і питання фінансування. За оцінками уряду, загальна потреба для реалізації Стратегії розвитку фонду захисних споруд до 2034 року становить майже 790 млрд грн. Із них лише трохи більше 81 млрд грн планується забезпечити за рахунок державного бюджету. Основне навантаження мають взяти на себе міжнародні партнери, місцеві бюджети та інші джерела фінансування.

Ці цифри говорять про інше: питання укриттів уже давно перестало бути суто будівельним проєктом . Це один із найбільших інфраструктурних викликів для України на найближче десятиліття.

Енергетика: часу на помилки більше немає

Якщо у 2022 році головним питанням було, чи переживе українська енергосистема першу воєнну зиму, то сьогодні ситуація набагато складніша. росія теж зробила висновки. Вона змінила тактику, накопичила досвід і тепер намагається виснажувати українську енергетику не сезонними кампаніями, а безперервним тиском протягом усього року. Саме тому підготовка до цієї зими фактично триває вже зараз – під звуки повітряних тривог.

Президент України вже визначив проходження осінньо-зимового періоду одним із ключових завдань нового уряду. Серед головних пріоритетів – накопичення необхідних запасів газу, прискорення ремонтів енергетичних об'єктів, створення резервів критичного обладнання, розвиток розподіленої генерації та залучення міжнародного фінансування.

Усе це правильні кроки. Але сьогодні виникає інше питання: чи достатньо цього? Відповідь на нього і стане головним тестом для нового Кабінету Міністрів.

Минулі роки показали, що навіть найкраща система ремонту не встигає відновлювати те, що ворог руйнує швидше. Тож ключовим завданням має бути не лише відновлення, а й зміна самої архітектури української енергетики. Великі централізовані об'єкти залишаються надзвичайно вразливими.

Позитивним є те, що Україна значно просунулася у розвитку розосередженої генерації . Така модель робить енергетичну систему менш вразливою до масованих ударів, адже втрати окремих об'єктів уже не призводять до масштабних відключень, як це було у 2022–2023 роках.

Водночас залишаються відкритими питання достатності запасів газу, темпів відновлення пошкоджених потужностей, рівня захищеності критичної інфраструктури та готовності до можливих комбінованих атак, коли одночасно застосовуватимуться балістичні ракети, крилаті ракети та безпілотники.

Стійкість – це не про одну зиму. Це про здатність виграти війну

Якщо уважно подивитися на всі три проблеми – ППО, укриття та енергетику, – стає очевидно, що вони набагато тісніше пов'язані між собою, ніж може здатися на перший погляд. Можна побудувати сотні нових укриттів, але якщо країна не зможе ефективніше збивати балістичні ракети, кількість жертв усе одно зростатиме.

Можна отримати ще кілька батарей Patriot, але якщо критична інфраструктура залишатиметься незахищеною та надто централізованою, навіть успішне перехоплення більшості цілей не гарантуватиме стабільної роботи енергосистеми.

Можна відремонтувати електростанції, накопичити газ і створити резерви обладнання. Але якщо люди не матимуть якісних укриттів, будь-яка масована атака знову призводитиме до людських жертв, які вже неможливо буде компенсувати жодними мільярдами гривень.

Тому поняття «стійкість» сьогодні має набагато ширший зміст , ніж це часто звучить у виступах чиновників. Це не окремі державні програми і не красиві презентації. Це здатність усієї системи працювати навіть тоді, коли ворог щодня намагається її зруйнувати.

Саме тут, на мою думку, і проходитиме головний іспит нового уряду.

Після зміни Кабінету Міністрів суспільство очікує не стільки нових гучних заяв, скільки зрозумілого плану дій із конкретними термінами, відповідальними та вимірюваними результатами. Якщо Президент говорить про «плани стійкості», то вони мають отримати практичне наповнення вже найближчими місяцями.

Передусім держава повинна чесно відповісти на кілька принципових запитань.

Перше – якою буде українська антибалістична стратегія на найближчі п'ять-десять років? Ми вже бачимо, що світ не здатний забезпечити Україну необхідною кількістю дорогих ракет-перехоплювачів. Отже, потрібно інвестувати у власні технології, шукати дешевші рішення та масштабувати їх виробництво. Подібний шлях Україна вже пройшла у сфері безпілотників, де за кілька років пройшла шлях від імпортера до одного зі світових лідерів.

Друге – чи готові ми переглянути сам підхід до будівництва міст? Нові школи, лікарні, адміністративні будівлі та об'єкти критичної інфраструктури вже не можуть проєктуватися за стандартами мирного часу. Війна змінила правила назавжди. Безпека має бути закладена ще на етапі проєктування, а не ставати предметом окремих рішень після чергової трагедії.

Третє – чи стане розвиток розподіленої генерації справді державним пріоритетом? Попередні роки показали, що саме децентралізація робить енергосистему значно стійкішою до масованих атак. Це означає, що інвестиції мають спрямовуватися не лише на відновлення великих об'єктів, а й на розвиток локальної генерації, резервних потужностей та сучасних систем накопичення енергії.

І нарешті ще один важливий висновок.

Україна більше не може дозволити собі жити логікою коротких горизонтів планування – «до наступної зими», «до кінця року» чи «до нового пакета допомоги». Війна дедалі більше перетворюється на марафон технологій, економічної витривалості та управлінської ефективності.

Перемагає не той, хто швидше реагує на кризу, а той, хто встигає підготуватися до наступної. Тому сьогодні варто говорити не лише про проходження п'ятої воєнної зими. Вона стане своєрідним тестом на те, чи здатна Україна перейти від моделі постійного реагування до моделі стратегічного планування.

Адже якщо ми й надалі будемо лише наздоганяти нові загрози, ініціатива завжди залишатиметься за ворогом.

Натомість наше головне завдання – самим нав'язувати правила гри. Це означає не лише зміцнювати ППО, будувати сучасні укриття чи накопичувати газ. Це означає інвестувати у власні оборонні технології, нарощувати далекобійні спроможності, створювати нову інженерну школу та формувати таку систему стійкості, яка зможе витримати будь-який сценарій розвитку подій.

Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»

ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ YOUTUBE КАНАЛ

Економіка