Воллерстайн vs. Зейхан: глобалізація помирає чи переходить в інший агрегатний стан?

01 вересня 2026 р. 18:01

01 вересня 2026 р. 18:01

(марксизм проти географічного детермінізму)

Дискретність глобалізації

Попри очевидний і незаперечний поступ людства, світ середини 2020-х років все ще дивовижно суперечливий.

З одного боку здається, що кооперація і взаємозалежність лише посилюються. Як і раніше важливу роль у повноцінному функціонуванні країн грають сировина, енергія і зовнішні ринки. В цьому відношенні немає різниці між, приміром, Європою, США і Китаєм. Досить яскраво міцність глобальних виробничих ланцюгів демонструють США, котрі пробують повернути виробництво за допомогою часто позаринкових механізмів. Правда, виявляється, що однієї лише політичної волі (або, як у Трампа, істерики) не вистачає, позаяк глобалізований ринок орієнтується на комфортніші (в першу чергу дешевші) юрисдикції. Такі, приміром, як Мексика.

З іншого, з’являються ознаки того, що в процесі прийняття рішень ринок втрачає контрольні акції. В першу чергу, на користь політичної безпеки, примат котрої актуалізувався після нападу Росії на Україну/приходу до влади Дональда Трампа. Події, що супроводжують обидві трагедії вказують на експоненційне зростання фактору політичної безпеки, котра часто бере гору у полеміці з економічними аргументами.

Всі хочуть купувати дешеві енергоносії, будувати заводи і продавати технології. Але тепер менш ризиковано ніж колись і за принципом «краще недоотримати прибуток, ніж отримати по шиї». Звичайно, попри це лишаються любителі «ловити рибу у мутній воді», приміром, купувати підсанкційні російські енергоносії. Але тут йдеться радше про повільну адаптацію економіки країни, ніж свідомий ідеологічний вибір.

Аналізуючи геополітичні та геоекономічні події цього десятиліття ми приходимо до двох діаметрально протилежних підходів, придатних для аналізу поточного історичного перелому.

Автор першого марксист Іммануїл Воллерстайн, соціолог і автор світ-системного аналізу.

Другий — Пітер Зейхан, аналітик і прогнозист, працював на високих посадах у Stratfor.

Різниця між ними у тому, що перший дивиться на держави як на елементи глобальної капіталістичної системи. А другий, навпаки, починає з держави та її активів.

Спільне у них теж є. Це заперечення тези про «кінець історії». Зокрема, в частині глобалізації, котру Фукуяма вважав фактором остаточної планетарної уніфікації. А Воллерстайн і Зейхан — навпаки, ставлять під сумнів.

Воллерстайн академічніший, для нього це лише черговий збій у системі, котрій не менше 500 років.

Зейхан радикальніший. Він оперує коротким хронологічним плечем і передрікає смерть саме «американської глобалізаційної моделі», тієї, що склалася після 1945 року.

Нерівномірне накопичення як норма

Для того, щоб зрозуміти різницю між їх підходами, розглянемо погляди Воллерстайна на історію. Однією з головних помилок традиційної соціальної науки він вважав аксіому, згідно з якою окрему державу сприймали як головну одиницю розвитку.

Відтак, будь-яке питання задавалося через її призму:

• чому одна країна стала багатою, а інша — ні?
• чому одна індустріалізувалася, а інша залишилася джерелом сировини?

Найбільш розповсюджена відповідь пропонує шукати причини у самій країні, зокрема, її інститутах, таких як культура, освіта, релігія, управління тощо.

Воллерстайн міняє масштаб і за одиницю аналізу бере міжнародний поділ праці. На його думку сучасна капіталістична світ-економіка виникла у 16 ст. і поширилася на весь світ. Її завдання, логіка та імператив — перманентне накопичення капіталу. Саме воно формує структуру з ядра, периферії та напівпериферії:

• Ядро концентрує складне виробництво, капітал, фінансові інституції, технології та політичну силу.
• Периферія постачає дешеву робочу силу, сировину й продукти з нижчою доданою вартістю.
• Напівпериферія займає проміжне становище. Вона може експлуатувати слабші регіони і водночас сама залежати від сильніших.

Головне це те, що нерівність не тимчасова, адже периферійні країни не обов'язково «наздоженуть» ядро. Час не лікує рани «запізнілої модернізації». Крім того, експлуатація їх ресурсів може бути однією з умов добробуту ядра, котре як «мурашиний лев» засмоктує у свою воронку слабших і необережних.

Власне, це одна з причин, чому світ-системний аналіз не про модернізацію «рано чи пізно». Її прихильники вважають, що шлях один, різні швидкості. Натомість, Воллерстайн переконаний і переконує, що саме нерівномірність — серце, котре качає кров системи. Саме тому одні регіони концентрують прибуток, а інші — витрати.

Звідси випливає і його розуміння гегемонії. Теоретично світ-система не має постійного політичного центру. Практично, в окремі історичні періоди та чи інша держава отримує перевагу у виробництві, торгівлі, фінансах, армії і тому стає гегемоном. Спочатку Нідерланди, потім Велика Британія, зараз Сполучені Штати.

Втім, гегемонія як опція і як явище завжди тимчасова. Рано чи пізно конкуренти переймають технології, виробництво переміщується, перевага в продуктивності скорочується, а витрати на підтримання глобального порядку зростають.

У близькій до Воллерстайна теорії Джованні Аррігі фінансіалізація стає одним із головних симптомів пізньої фази гегемонії. Спочатку центр заробляє на виробництві й торгівлі, потім дедалі більше — на фінансах. Те, що виглядає як вершина могутності, водночас може бути ознакою завершення циклу.

Нідерланди втратили гегемонію — система не зникла. Велика Британія втратила світову першість, але капіталізм не зник. У цій логіці занепад американської гегемонії не означає кінця глобальної економіки. Зміниться центр накопичення.

І тут виникає перша фундаментальна різниця із Зейханом. Для Зейхана американська гегемонія є однією з головних умов сучасної глобалізації. Для Воллерстайна вона лише одна історична фаза значно старішої системи. Тому якщо США поступово відмовляються від ролі світового гаранта, це ще не означає, що глобальні економічні зв'язки мають розпастися. Вони можуть перебудуватися.

Водночас було б помилкою уявляти Воллерстайна теоретиком нескінченної стабільності капіталізму. Навпаки, в пізніх роботах він дедалі частіше писав про структурну кризу самої світ-системи. Його аргумент полягав у тому, що капіталізм може існувати доти, доки зберігається можливість достатньо прибуткового накопичення. Протягом століть система компенсувала внутрішні суперечності географічною експансією, включенням нової дешевої робочої сили, перенесенням екологічних витрат і використанням нових ресурсних зон.

Але світ має межі. Якщо зростає вартість праці, матеріальні витрати, екологічна ціна виробництва й податкове навантаження, можливості нескінченного здешевлення скорочуються. У певний момент система починає гірше відтворювати саму себе. Саме тому Воллерстайн говорив уже не просто про кризу гегемонії, а про системну біфуркацію — момент, коли стара система перестає повертатися до рівноваги, але нова ще не сформувалася.

І тут його теза набагато радикальніша, ніж звичайна розповідь про занепад США. Він не передбачав автоматичного переходу до чогось кращого. Після капіталізму може виникнути і більш авторитарний, ієрархічний і нерівний порядок. Тобто сама криза відкриває не гарантований прогрес, а боротьбу за форму наступної системи.

Саме ця частина Воллерстайна робить його несподівано близьким до сучасності. Війни, кліматичні зміни, пандемії, демографічні зрушення, фінансова нестабільність і політична фрагментація справді виглядають уже не як окремі кризи, а як взаємопов'язані симптоми більш глибокої трансформації.

До того ж світ-системна традиція після смерті Воллерстайна не зникла.

Повернення географічного детермінізму

Зейхан рухається з протилежного боку. Якщо Воллерстайн радить піднятися над державами, то Зейхан апелює до фізичної карти.

Його цікавлять гори, рівнини, порти, річки, орні землі, родовища нафти, газу, відстані між промисловими районами й морські комунікації.

Для нього географія не декорація, а фундамент на котрому стоїть політичний будинок. Його улюблений приклад це США, котрі мають величезний внутрішній ринок, родючі землі, надзвичайно вигідну систему судноплавних річок, вихід до двох океанів, великі енергетичні ресурси і відсутність сильних ворожих сусідів на сухопутних кордонах. Відтак, в оптиці дистильованого географічного детермінізму America power не лише продукт вдалих інституцій, а значною мірою географічна удача.

Другий ключовий елемент його моделі це демографія. І саме тут його концепція набуває особливої ваги. Справа у тому, що географія змінюється повільно, а демографія навпаки дозволяє пояснити, чому перелом може відбутися саме зараз.

Його логіка проста.

Але згодом ці покоління старіють. Молодих працівників вже недостатньо. Зростає навантаження на пенсійну систему, медицину, ринок праці. Змінюються заощадження й споживання. У країні стає менше людей, здатних працювати в промисловості, будівництві, логістиці, енергетиці.

Саме тому Зейхан бачить демографію не як соціальний фон, а як одну з головних рушійних сил майбутньої геополітики. І тут його підхід має реальні академічні паралелі. Наприклад, Чарльз Гудхарт і Манодж Прадхан теж пишуть про те, що старіння великих економік і скорочення резерву дешевої глобальної праці змінюють фундаментальні макроекономічні умови.

Але найбільш суперечлива теза Зейхана стосується походження самої сучасної глобалізації. Для нього світова економіка після 1945 року — не просто природний результат розвитку транспорту й торгівлі. Це «американський геополітичний проєкт».

На його думку після Другої світової війни США створили систему, в якій

В його оптиці глобалізація була частиною стратегії Холодної війни. Америка фактично пропонувала союзникам алгоритм, в котрому забезпечувала глобальну торгівлю і доступ до свого ринку. Натомість союзники допомагали стримувати СРСР.

Саме цей процес дає Зейхану привід говорити про розпад єдиної глобальної економіки, на місце котрої прийдуть кілька регіональних систем.

У Північній Америці, приміром, це США, Канада, Мексика.

У Азії – Японія.

Окремі структури будуть у Європі.

Відтак, найбільш постраждають держави, котрі критично залежні від довгих морських ланцюгів, імпортної енергії та демографічно старіючої робочої сили.

Особливо песимістичний Зейхан щодо Китаю. В його концепції Китай став виробничим центром світу в умовах безпечних морських шляхів і доступу до глобальних ринків. Але при цьому він старіє, імпортує значну частину енергії і залежить від морських маршрутів. В цій моделі Китай може виявитися не спадкоємцем американської глобалізації, а однією з її найбільших жертв.

• Гудхарт і Прадхан збігаються з ним у демографічному аргументі.
• Дані Родрік давно пише про кризу гіперглобалізації і повернення простору для національної економічної політики.
• Рана Форухар критикує надмірно довгі ланцюги постачання і говорить про перехід від ефективності до стійкості.
• Джордж Фрідман, як і Зейхан, надає великої ваги географії і довгостроковим структурним перевагам США.

Це не робить їх «зейханівцями». Йдеться про ширший консенсус щодо кількох тенденцій: старіння населення, повернення промислової політики, зростання політичного ризику у світовій торгівлі, регіоналізації частини ланцюгів постачання і ослаблення віри в безкінечну гіперглобалізацію.

Держава проти світ-системи

Головну різницю між Воллерстайном і Зейханом можна сформулювати дуже просто: Зейхан бачить світ через держави, Воллерстайн бачить держави через світ-систему.

Особливо добре це видно на прикладі Китаю.

Зейхан питає чи може Китай фізично підтримувати свою індустріальну систему в умовах старіння населення, імпортної залежності і вразливості морських шляхів?

Світ-системний дослідник навпаки — чи переходять до Китаю функції ядра, де концентрується прибуток, чи може він стати новим центром накопичення?

Втім, попри всі розбіжності, у Воллерстайна й Зейхана багато спільного.

Вони однаково скептичні до сценарію, за яким США поступово слабшають, а Китай безболісно займає їхнє місце.

Для Воллерстайна переходи між системними циклами завжди пов'язані з хаосом і боротьбою. Для Зейхана сам механізм, який дозволив Китаю піднятися, знаходиться у низхідному треку.

Слабкі місця обох моделей

Слабкість Зейхана полягає в тому, що його моделі іноді надто красиві. Географія, демографія, енергетика і логістика складаються в дуже чіткий причинний ланцюг. Але реальні суспільства здатні адаптуватися.

Приміром,

І загалом, «кістяк» будь-якої системи, — політичні інститути іноді корегують географічні впливи сильніше, ніж передбачає детерміністична модель.

Особливо дискусійною є його теза про роль американського флоту. Безпека морських шляхів справді критично важлива, але глобальна торгівля тримається не лише на американській військовій присутності. Є міжнародне право, страхування, приватні транспортні компанії, портова інфраструктура, флоти інших держав і, нарешті, колосальна зацікавленість самих торговельних партнерів у функціонуванні системи.

Тому відхід США від частини глобальних зобов'язань не обов'язково означає автоматичне руйнування світової торгівлі. Він може означати дорожчу, небезпечнішу і більш регіоналізовану торгівлю.

У Воллерстайна проблема протилежна. Його система занадто диференційована. Ядро, напівпериферія та периферія добре працюють на великій історичній дистанції. Але на короткій відстані вона близорука. Приміром, коли треба точно класифікувати сучасний Китай, Південну Корею чи Сінгапур.

Китай одночасно є промисловим центром, експортером капіталу, технологічною державою і країною з доходами значно нижчими за старе західне ядро.

Крім того, держава виявилася автономнішою, ніж іноді припускали жорсткі світ-системні схеми. Китайська індустріалізація неможлива без китайської держави. Американська технологічна політика без американської. ЄС не просто ринок, а нормативний і політичний центр. У цьому сенсі Зейхан правильно повертає державу до аналізу.

Альтернативні теорії

Але суперечку не обов'язково зводити лише до двох авторів. Існує ціла низка альтернативних теорій, які дозволяють побачити сучасний світ по-іншому.

Класичний і структурний реалізм для того, щоб пояснити американсько-китайське протистояння не потребують ані капіталістичної світ-системи, ані демографічного колапсу.

Тому реальна деглобалізація може виглядати не як повернення фабрик додому. Американська компанія виходить із Китаю, але переносить виробництво до Мексики. Китайська корпорація відкриває завод у Південно-Східній Азії. Формально прямі зв'язки між США і Китаєм слабшають, але глобальна мережа не зникає, а стає складнішою.

У цій логіці сучасний протекціонізм не обов'язково є початком катастрофи. Він може бути корекцією. Торгівля збережеться, але держави активніше захищатимуть стратегічні галузі, підтримуватимуть власне виробництво і обмежуватимуть залежності.

Тоді питання «глобалізація закінчується чи ні?» втрачає частину сенсу. Значно точніше питати: які саме потоки деглобалізуються, а які продовжують глобалізуватися?

Не деглобалізація, а геоекономічна фрагментація

Саме тому сьогодні дедалі частіше використовують не слово «деглобалізація», а поняття геоекономічної фрагментації. Воно набагато краще описує реальність. Світова торгівля не зникає, але дедалі сильніше підпорядковується політичній логіці. Виробничі мережі перебудовуються відповідно до союзів, санкцій і безпекових ризиків. Товари можуть рухатися не найкоротшим шляхом, а політично надійнішим.

І саме тут стає зрозуміло, чому Воллерстайна і Зейхана корисніше не протиставляти, а накладати один на одного.

Зейхан краще бачить матеріальне тіло глобалізації. Будь-який товар має вагу. Його треба перевезти. Для перевезення потрібне паливо. Для виробництва — енергія. Для сільського господарства — добрива. Для фабрики — працівники. Для експорту — порт. Для світової торгівлі — безпечне море.

Пандемія COVID-19 дуже добре продемонструвала цю фізичність. Світова економіка, яка десятиліттями здавалася майже безтілесною мережею фінансів і даних, раптом виявилася залежною від контейнерів, портів, водіїв, заводів масок і кількох виробників напівпровідників.

А Воллерстайн змушує поставити наступне питання: чому одні контролюють дизайн, патенти, фінанси і бренди, а інші лише складають товар? Чому фабрика може переїхати з Китаю до В'єтнаму, але основний прибуток залишитися в Каліфорнії? Чому одні країни десятиліттями залишаються експортерами сировини?

Саме тому обидві оптики особливо добре доповнюють одна одну на прикладі Китаю. Зейхан має рацію в тому, що Китай старіє, залежить від імпорту енергії та морських комунікацій. Світ-системний підхід має рацію в тому, що за останні десятиліття Китай отримав величезну частину світової промислової бази і дедалі більше функцій ядра.

Але Китай не став повністю автономним центром. Його піднесення відбулося всередині американоцентричної системи. Він достатньо сильний, щоб послабити американську однополярність, але, можливо, недостатньо автономний, щоб зайняти місце США.

Глобалізація переходить в інший агрегатний стан

Саме тут варто повернутися до питання, з якого все починалося: глобалізації кінець чи ні?

Якщо під глобалізацією розуміти конкретну модель 1990–2010-х років, відповідь, найімовірніше, так. Епоха, коли корпорація могла будувати ланцюг постачання майже виключно за критерієм мінімальної ціни, закінчується. Тепер поряд із ціною з'являються питання війни, санкцій, технологічної залежності, політичної лояльності й національної безпеки.

Напівпровідники перестали бути просто товаром. Енергетика перестала бути просто ринком. Літій, батареї, штучний інтелект, фармацевтика, телекомунікації — все більше секторів стають стратегічними.

Але якщо під глобалізацією розуміти планетарну систему потоків капіталу, товарів, інформації, технологій і праці, говорити про її смерть передчасно. Навіть відхід із Китаю часто означає не повернення виробництва додому, а його перенесення до іншої країни.

І, можливо, найкраща метафора для цього процесу — зміна агрегатного стану.

Глобалізація 1990-х нагадувала рідину. Капітал прагнув текти туди, де вищий прибуток. Виробництво — туди, де праця дешевша. Товари — найкоротшими маршрутами. Політичні кордони сприймалися як перешкоди, які треба максимально зменшувати.

Формуються більш тверді регіональні блоки. Північна Америка. Європейський Союз. Китайська промислова зона. Індія. Південно-Східна Азія. Країни-посередники, які намагаються одночасно працювати з кількома центрами.

Величезні потоки товарів, капіталу й інформації між ними не припиняються. Але переходити з одного простору в інший стає дорожче і складніше. З'являються тарифи, санкції, експортні ліцензії, контроль інвестицій, локалізація, обмеження технологій.

І тут Воллерстайн, імовірно, дає сильнішу довгострокову рамку. Світ-система вже не раз змінювала гегемонів, торговельні маршрути, технології й виробничі центри. Зміна американського порядку не обов'язково означає кінець глобальної системи.

Але Воллерстайн залишає й радикальніше питання. Можливо, цього разу йдеться не просто про чергову зміну центру. Можливо, сама капіталістична система входить у фазу, коли її старі механізми накопичення працюють дедалі гірше?

Якщо так, тоді сучасна геополітична фрагментація — лише одна частина значно глибшої кризи.

Клімат, демографія, автоматизація, штучний інтелект, вартість житла, державні борги, політична поляризація та криза довіри до інституцій — усе це може виявитися не набором окремих проблем, а симптомами системного переходу.

Зейхан краще пояснює, чому руйнується конкретна інфраструктурна форма глобалізації, створена американською гегемонією після 1945 року. Воллерстайн краще пояснює довшу історичну систему, всередині якої цей порядок виник і тепер перебудовується.

Глобалізації у формі кінця ХХ століття, схоже, справді приходить кінець. Але глобальний світ не зникає. Він регіоналізується, політизується і стає жорсткішим.

Світ не повертається до повністю національних економік. Він перетворюється на архіпелаг великих взаємозалежних блоків.

Тому, можливо, найточніша відповідь звучить так: глобалізація не помирає. Вона переходить в інший агрегатний стан.

І головна інтрига наступних десятиліть полягає навіть не в тому, чи стане Китай новим гегемоном або чи збереже США першість. Значно цікавіше інше.

Чи зможе світ-система вкотре перебудуватися, змінивши центр накопичення і форму глобалізації, чи цього разу ми справді спостерігаємо момент, коли закінчується вже не американський цикл, а сама історична логіка системи, що існувала близько п'ятисот років?

Коли капіталізм помирає.

Економіка