Економіка випаленого простору: чому в епоху хаосу довіра до центробанку коштує більше, ніж вилучені прибутки

14 жовтня 2026 р. 13:10

14 жовтня 2026 р. 13:10

Щоосені бюджетний процес в Україні воскрешає знайомий політичний ритуал: пошук фіскальної «срібної кулі» в доходах Національного банку та банківського сектора. Закладене в проєкт бюджету на 2027 рік скорочення надходжень від НБУ до 49 млрд грн після перерахування 146,1 млрд грн прибутку за 2025 рік (затвердженого Радою НБУ у квітні 2026-го) викликає передбачуваний спротив. Критики вказують на виплати банкам за депозитними сертифікатами як на пряму втрату для бюджету. Але така оцінка однобічна. Банківський сектор уже несе безпрецедентне фіскальне навантаження: левова частка прибутку вилучається через підвищену ставку податку в 50%. Ці кошти ситуативно повертаються до бюджету, проте постійне вимивання капіталу позбавляє систему ресурсу, потрібного вже завтра: для безперервної роботи фінансової системи, фондування структурної перебудови та глибокої фінансової інклюзії. Насамперед для ветеранів, яким після війни будуть потрібні безбар'єрна інфраструктура, доступні кредити для власної справи та підтримка в поверненні до мирного життя. Без цього неможлива нова архітектура, здатна кредитувати децентралізовану економіку та зберігати фінансовий суверенітет в умовах жорсткого європейського ESG-переходу.

Спроби розглядати центральний банк як казначейський придаток, а банківську систему — як дійну корову для закриття фіскальних дір спираються на фундаментальну помилку: вони виходять із колишньої макроекономічної реальності. Але стара модель мертва. Директивне вилучення капіталу з фінансового сектора веде до колапсу завтрашньої економіки.

Крах індустріальної спадщини та ілюзія комфорту

Економіка, яка генерувала податки до повномасштабної війни, спиралася на радянську індустріальну спадщину. До 2022 року гірничо-металургійний комплекс забезпечував понад 30% товарного експорту. Сьогодні ця модель мономіст та енергоємних гігантів відходить у минуле. Металургійний сектор позбувся понад 40% потужностей, виплавка сталі скоротилася до критичних мінімумів, а податкові надходження галузі впали більш як на 65% порівняно з довоєнним періодом. Відновлення лише однієї доменної печі оцінюється до 1 млрд дол., і в умовах дефіциту електроенергії та зміни глобальних ланцюгів постачання такі інвестиції втратили економічний сенс.

Разом із заводами зруйновано й податкову базу, на яку держава спиралася десятиліттями: відбулися глибока трансформація зайнятості та міграційний відплив.

Водночас здувається вітчизняна «бульбашка комфорту». Війна завдала нищівної шкоди мережевому ритейлу та великій логістиці, запустивши архаїзацію та примітивізацію праці. Наслідки — падіння продуктивності, перехід кадрів у сектори з низькою доданою вартістю та відкат у готівковий обіг, який ще більше звужує фіскальний простір.

Квазівоєнну економіку в нас уже створено: основні видатки йдуть через сектор безпеки та оборони з усіма супутніми складовими, зокрема неефективністю та відсутністю довгострокового планування. Драйверами структурних реформ мають бути парламент і Кабінет міністрів, а Національний банк — надійним прив'язним паском макрофінансової стабільності. Перекладати відповідальність за неефективність реального сектора на НБУ означає ігнорувати корінь проблеми.

Анатомія кредитного міфу

На цьому тлі періодично виникає хибний наратив, нібито економіка не перебудовується через політику НБУ. Реальність інша: зростання чистих гривневих кредитів корпоративному сектору сягнуло 32,5% р/р.

Прибуток НБУ залежить від відсоткових ставок, валютних курсів, обсягів ліквідності в банківській системі (яка в ідеалі має генеруватися економічним зростанням, а не дефіцитним бюджетним фінансуванням), а також від операцій уряду та самого НБУ в гривні та іноземній валюті.

Україна не унікальна, і в її центрального банку не можуть завжди бути аномально високими прибутки. Робота в мінус під час жорсткої боротьби з інфляцією — глобальна макроекономічна реальність для всіх країн з інфляційним таргетуванням. Щоб зупинити рекордне зростання цін, центробанки змушені різко підвищувати ставки й платити високі відсотки комерційним банкам за зберігання їхніх резервів (в Україні цю роль відіграють депозитні сертифікати). Головний результат роботи незалежного центробанку — не цифра в графі «прибуток», а досягнута й збережена цінова стабільність. Коли інфляція стає стабільно низькою, це сповна окупає будь-які бухгалтерські мінуси.

Як це працює на практиці, видно з нещодавніх прикладів.

Швеція (Sveriges Riksbank): через підвищення ставок банк зазнав таких збитків, що його капітал упав нижче критичного рівня. Замість наповнювати бюджет, Ріксбанк звернувся по докапіталізацію: парламент її схвалив, і у вересні 2024 року центробанк отримав 25 млрд шведських крон із бюджету. Регулятор прозоро пояснив: збитки — ціна приборкання інфляції.

Чехія (Česká národní banka, ČNB): у боротьбі за цільову інфляцію чеський центробанк накопичив історичний збиток у понад 400 млрд крон (більш як 16 млрд євро). Регулятор попередив: про дивіденди до бюджету найближчими роками доведеться забути.

Нідерланди (De Nederlandsche Bank, DNB): зіткнувшись із першими з 1931 року збитками через зростання ставок (понад 7 млрд євро сукупно), банк заздалегідь поінформував уряд. ЦБ і Міністерство фінансів публічно домовилися, що держава відмовляється від дивідендів на роки вперед, доки регулятор не відновить фінансових буферів.

У цих країнах уряди та парламенти прийняли такі цифри як даність: незалежний регулятор не може забезпечувати одночасно і низьку інфляцію, і безупинне фінансове свято для казначейства.

Тому цей показник кардинально змінюється з року в рік і за визначенням не є стабільним джерелом доходів. Рекордні прибутки центробанку попередніх періодів сформувалися насамперед унаслідок масштабних валютних операцій і курсових коливань. Такі результати ситуативні й не означають, що країна раптово стала багатшою.

Прогнозоване зниження перерахувань 2027 року до 49 млрд грн — об'єктивний наслідок зміни структури фінансового результату НБУ в умовах воєнної економіки. Значна частина зовнішньої допомоги надходить в іноземній валюті, яку уряд конвертує через НБУ. Це створює профіцит гривневої ліквідності в банках. Щоб надлишок грошей не спровокував інфляції, НБУ змушений здійснювати валютні інтервенції та стерилізувати ліквідність депозитними сертифікатами.

Це потребує від Нацбанку формувати відповідні загальні резерви, тож частина фінансового результату виправдано спрямовується на фінансову стійкість України та незалежність НБУ. Така математика не означає зменшення міжнародних резервів (вони залишаються потужними): просто структура балансу вимагає від центробанку виконувати головну функцію — зберігати цінову та фінансову стабільність.

Так само й доходи комерційних банків — не надприбутки мирного часу, а подушка виживання: вона йде на резерви під знецінені активи зруйнованих війною підприємств і технологічну стійкість.

Відсоткова політика НБУ — єдиний ринковий спосіб підтримати життєздатність банків. Якщо регулятор піддасться тиску й позбавить систему запасу міцності, одного чудового ранку громадяни побачать на дверях банків замки, а на банкоматах — нецензурні слова. Зрештою, незалежність політики НБУ — не абстрактний привілей, а безумовне благо для всіх учасників фінансово-економічної діяльності, яке захищає державу від фатальних популістських рішень.

Пастка «дзеркальної кімнати» та слово як інструмент регулятора

В умовах таких руйнувань класична монетарна трансмісія працює не так, як у підручниках: облікова ставка чи інтервенції не збудують нової ТЕЦ і не відновлять логістики. Найбільша небезпека для центробанку — те, що на нещодавньому симпозіумі в Джексон-Гоул описав Кевін Ворш: пастка «дзеркальної кімнати», коли регулятор втрачає стратегічні орієнтири й рефлекторно реагує на ринковий шум замість керувати очікуваннями.

Для України така рефлексія була б фатальною. Тому Рада НБУ виконує роль незмінного довгострокового інституційного якоря (що вкотре підтвердилося вересневим рішенням зберегти Основні засади грошово-кредитної політики), тоді як Правління гнучко оперує інструментами в моменті.

Коли фізичний вплив на економіку обмежений, комунікація стає визначальним інструментом монетарної політики: суть інфляційного таргетування сьогодні — в управлінні очікуваннями, а не в механічному утриманні цифри.

Довіра не виникає через красиві пресрелізи. Її будують прозорість і жорстка дисципліна: оголошення монетарних орієнтирів (forward guidance) і суворе дотримання «тижня мовчання» (quiet period) перед рішеннями щодо ставки. Цей стандарт убезпечує рішення від медійного шуму та політичних маніпуляцій і є маркером зрілості НБУ.

Публічність робить регулятора мішенню, тож важливо розрізняти експертну дискусію (як на щорічних спільних конференціях НБУ та Національного банку Польщі) і політичні замовлення, мета яких — натиснути на незалежність центробанку заради тимчасового популізму.

Від «архітекторів» до «ремісників»

Критика НБУ, що вимагає роздати економіці дешеві гроші й повернутися до директивного управління, оголює концептуальний розрив: її автори мислять як «архітектори» старого світу й намагаються реанімувати мертвих індустріальних гігантів. Але ми вступили в епоху глобального хаосу. Виживають ті, хто мислить як нові «ремісники»: вибудовує децентралізовані адаптивні високотехнологічні мережі просто на руїнах старого порядку. Щоб інтегруватися в Європу, бізнесу доведеться пройти сито ESG-вимог, а це потребує зелених ринків капіталу.

Профінансувати цю трансформацію здатні лише капіталізовані стійкі банки. Режим прозорого розподілу прибутку регулятора, закладений законодавчо, створювали саме для того, щоб убезпечити фінансову стабільність від миттєвих політичних імпульсів.

Попереду не буде легких рішень. Але лише кристально чесна оптика, помножена на інституційну довіру до послідовної політики регулятора, дає змогу вистояти на довгій дистанції та зберегти економіку країни.

Економіка