"Ветеранам здається, що вони втратили свої навички": гендиректорка Superhumans Center Ольга Руднєва про приховані можливості на ринку праці, потреби бізнесу та новий досвід України

17 листопада 2026 р. 12:01

17 листопада 2026 р. 12:01


Українському бізнесу бракує працівників, а серед ветеранів, які відновлюються після важких поранень, чимало фахівців із робітничими спеціальностями, яких сьогодні потребує ринок. Їхнє повернення до професії могло б допомогти зменшити кадровий дефіцит, однак навіть за такого попиту знайти роботу вдається далеко не всім: за даними дослідження Українського ветеранського фонду, понад 57% опитаних ветеранів мали труднощі з її пошуком. Чому навіть затребуваним фахівцям складно повернутися до роботи, що заважає повноцінному відновленню після поранень та яку унікальну експертизу Україна здобуває під час війни, в інтерв'ю Dilo розповіла співзасновниця та генеральна директорка Superhumans Center Ольга Руднєва.

– Що відбувається після завершення реабілітації? Як швидко вашим пацієнтам вдається повернутися до звичного життя?

Між випискою з центру та поверненням до професійної діяльності зазвичай минає близько півтора року. Тому ефективність наших програм соціальної реінтеграції можна оцінити лише з часом. Зараз ми бачимо перші результати: приблизно 50% пацієнтів, яких виписали протягом перших двох років роботи центру, знайшли роботу.

Водночас можливості працевлаштування суттєво залежать від місця проживання. У великих містах знайти відповідну посаду зазвичай легше, тоді як у невеликих населених пунктах пошуки можуть затягуватися й навіть залишатися безрезультатними. Тому перспективи людей після реабілітації бувають дуже різними, навіть якщо вони мають схожий професійний досвід.

Значна частина наших хлопців і дівчат продовжує службу на тилових посадах або знаходить себе в оборонній сфері. Переважно йдеться про адміністративну та офісну роботу. Сподіваємося, що надалі частка працевлаштованих пацієнтів зростатиме.

– Роботодавці сьогодні гостро потребують фахівців робітничих професій. Наскільки цей попит збігається з досвідом ваших пацієнтів?

Серед наших пацієнтів чимало людей, які до мобілізації здобули фах і мають практичні навички, затребувані на ринку праці. Багато хто після реабілітації може повернутися до знайомої справи. Для підприємств це можливість залучити підготовлених спеціалістів, а для самих ветеранів — продовжити професійний шлях, не починаючи все з нуля.

Звісно, повернення до попередньої роботи можливе не для всіх. Комусь потрібна перекваліфікація, комусь — додаткова освіта або опанування нових навичок. Тому важливо допомагати ветеранам орієнтуватися на ринку праці, знайомити їх з іншими професіями та можливостями працевлаштування. Ми вже працюємо в цьому напрямі, але таку підтримку потрібно розвивати активніше. Адже людині важливо розуміти, де вона може застосувати свої здібності та які кроки для цього необхідно зробити.

– Здавалося б, компаніям бракує працівників, а серед ветеранів є потрібні фахівці. Що ж заважає їм знайти одне одного?

Одна з головних перешкод — доступність робочих місць. Після важкого поранення людина з інвалідністю не завжди може працювати там, де раніше. До того ж існують законодавчі обмеження, через які окремі професії залишаються для неї недоступними. Ми працюємо над розв’язанням цих питань із Міністерством охорони здоров’я та Кабінетом Міністрів.

Є й інші труднощі. За час служби у ветеранів можуть змінитися цінності, світогляд і ставлення до звичних речей. Водночас деякі колективи виявляються неготовими їх приймати, оскільки не знають, як спілкуватися з колишніми військовими та працювати разом. Щоб подолати ці бар’єри, потрібні значні культурні та поведінкові зміни в суспільстві. І на це знадобиться час.

– А як самі ветерани оцінюють свій професійний досвід після кількох років служби?

У багатьох виникає відчуття, що за час військової служби вони втратили свої професійні навички, а попередній досвід уже не має значення. Але за ці роки вони набувають інших софт-скілів і хард-скілів. Важливо допомогти їм усвідомити це й говорити прямо: ви можете працювати, ваші знання та вміння потрібні ринку.

Ми маємо діяти проактивно, але зацікавленість повинна бути й з боку роботодавців. Вони мають бачити потенціал таких фахівців, а ми — допомагати ветеранам знаходити місце, де їхні нові навички будуть затребувані.

– Як ви підбираєте для них професійний напрям? Які приклади є серед ваших пацієнтів?

Ми вже кілька років збираємо інформацію про військові спеціальності. Враховуємо, ким людина працювала раніше та які обов’язки виконувала під час служби. Це допомагає зрозуміти, які професійні варіанти їй можна запропонувати. Наприклад, якщо хтось займався логістикою, намагаємося знайти для нього можливості саме в цій галузі. Водночас важливо зважати на особисті інтереси, адже нова справа має подобатися самій людині.

Чимало наших хлопців хочуть і надалі бути корисними армії, тому цікавляться роботою в оборонній сфері. Інші обирають цивільні професії. Серед наших пацієнтів є ті, хто знову працює в будівництві, а також ті, хто після відновлення фізичної активності став тренером з адаптивного спорту. Деякі з них уже проводять заняття для людей без інвалідності.

– Повернення до активного життя після важких поранень часто пов’язане з протезуванням. Що сьогодні стримує розвиток виробництва протезів в Україні?

Власні дослідження та розробки в Україні вже є, зокрема у сфері протезування верхніх кінцівок. Проте можливості вітчизняних виробників поки обмежені, тому значну частину сучасних високотехнологічних рішень доводиться закуповувати за кордоном. Залежність від іноземних компаній у цій сфері залишається досить значною.

Основна складність полягає в тому, що таке виробництво потребує великого ринку. Самого попиту в Україні може виявитися замало для його розвитку в необхідних масштабах. Водночас я сподіваюся, що поступово ситуація змінюватиметься, з’являтимуться нові виробники, а українських технологічних рішень ставатиме більше.

– Українським медикам доводиться шукати відповіді на нові виклики війни. Наскільки їм у цьому допомагає практика інших країн?

Ми уважно вивчали досвід Ізраїлю, однак готовою моделлю для нас він не став. Українські лікарі сьогодні стикаються з новими типами бойових поранень, які потребують інших підходів до лікування. Тому міжнародні практики залишаються важливими, але далеко не завжди дають відповіді на ті виклики, з якими ми працюємо. Багато рішень доводиться шукати й напрацьовувати самостійно.

Саме в таких умовах Україна здобуває власну експертизу — як у лікуванні бойових травм, так і у військових технологіях. Важливо, щоб ми вже зараз усвідомлювали цінність цих знань на рівні країни. Адже після завершення війни вони можуть стати ресурсом, який Україна зможе використати та капіталізувати.

– Чим би ви насамперед поділилися з іноземними колегами, які хочуть краще зрозуміти наслідки сучасних збройних конфліктів?

Передусім знаннями про поранення, які виникають унаслідок застосування нових військових технологій. DefenseTech і MilTech розвиваються надзвичайно швидко, відповідно змінюються й загрози на полі бою. Наприклад, ми бачимо дедалі більше пацієнтів, які постраждали від ударів дронів. Водночас частина захисного спорядження військових створювалася насамперед для захисту від кульових уражень. Тепер цих рішень уже недостатньо, тому перегляду потребують і підходи до захисту, і медична допомога.

Ще один надзвичайно важливий напрям — вивчення віддалених наслідків поранень. Пацієнти повертаються до нас на додаткові обстеження та медичні процедури, тому ми можемо спостерігати, як змінюється їхній стан упродовж тривалого часу. Це дозволяє накопичувати дані про фізичне та психологічне здоров’я людей і проводити наукові дослідження. Така інформація становить інтерес для міжнародної медицини, адже у світі тривають війни, трапляються аварії та катастрофи, після яких постраждалі також потребують тривалого лікування й відновлення.

Наразі ми переважно обмінюємося цими знаннями, але я вірю, що з часом Україна зможе стати міжнародним експертом у цій сфері. Йдеться про можливість консультувати закордонні лікарні та уряди, ділитися підходами до лікування, пояснювати, які проблеми зі здоров’ям можуть виникати згодом і на що слід звертати увагу під час спостереження за пацієнтами.

– Як змінюється робота центру відповідно до потреб пацієнтів? На чому сьогодні доводиться зосереджувати найбільше уваги?

Ми завжди прагнемо зробити більше, але обставини, в яких працюємо, постійно ускладнюються. Приблизно кожні три місяці характер травм, з якими пацієнти потрапляють до центру, стає іншим. Поранення дедалі складніші, а евакуація триває довше. Це вимагає від нас гнучкості та швидкої реакції. Доводиться шукати нові рішення, вивчати практику інших фахівців і водночас ділитися власними напрацюваннями.

Окрема серйозна проблема — нестача донорської крові. Якщо порівняти кількість переливань, які ми проводили рік тому й зараз, можна побачити, наскільки гострим є це питання. Раніше значну частину донорів становили чоловіки, але нині багато хто з них перебуває на військовій службі. Це ускладнює забезпечення необхідних запасів крові. І подібних викликів у нас чимало, вони виникають щодня. Водночас загалом ми задоволені тим, як розвивається центр, хоча добре розуміємо, скільки ще потрібно зробити.

"Ветеранам здається, що вони втратили свої навички": гендиректорка Superhumans Center Ольга Руднєва про приховані можливості на ринку праці, потреби бізнесу та новий досвід України

Джерело: delo.ua (Економіка)