Поезії Василя Місевича з Шипинців образні, непідкупні і щирі

21 листопада 2024 р. 09:49

21 листопада 2024 р. 09:49

Василь Хризонтович Місевич — буковинський поет, член Національних спілок — журналістів і письменників України, лауреат літературно-мистецьких премій ім.С.Воробкевича (2001), Д.Загули (2004 р.), В.Симоненка (2011 р.), ім.Зореслава (Степана Сабола) (2014), ім. П.Целана (2016), ім.М.Шашкевича (2017), ім.— Віталія Колодія (2020). Нагороджений Грамотою Національної спілки письменників України та медаллю «Почесна відзнака».

У доробку автора — дев’ятнадцять поетичних і три історико-краєзнавчі книжки. Окремі з них перекладалися російською, молдавською та італійською мовами.

Василь Місевич народився 21 листопада 1941 року в селі Шипинці на Буковині.

Перші життєві враження пов’язані з найріднішими людьми, надто з татом, і датовані травнем 1944-го: тато виніс його, малого, з хати на руках і наказав чекати, він скоро повернеться і привезе бомбонів, тобто цукерок. До заплаканої мами тулилася старша на 8 літ Василькова сестра, скрушно зітхали сусіди, ніби передчуваючи лихо. Була війна. З неї тато не повернувся, дарма що дитяча свідомість, схоже, не бажала приймати гіркий вирок долі.

«Тихо дзенькає клямка, В сінях мерзне вода. Пилить яблуню мамка, Ще така молода…». Так писав про 1947-й рік – холодний і голодний, коли довелось прощатися навіть із деревами, щоб знову ж таки вижити, й коли у Місевичів, 4 людей роботящих і хазяйновитих, забрали коня, а маму, як і багатьох інших жінок, погнали до лісу заготовляти дрова.

Простужена Марахта Степанівна відтоді злягла, їй передрікали навіть ампутацію ноги, але якось обійшлося. Тож Василькова сестра уже після 6-го класу – тринадцятирічною! – покидає школу і стає годувальницею для них трьох, пішовши працювати на будівництво до Чернівців.

Не дивно, що перший раз у перший клас Василь Місевич ішов сам та босий, босими так само йшли й чимало інших дітей. Після уроків вони пасли худобу, в усьому допомагаючи сім’ям. Геть малий, він ловив на слух вірші, які вчила напам’ять сестра-школярка, і, вилізши на стільчик, повторював їх слово у слово. А якоїсь лагідної травневої днини з-під пера другокласника Шипинської семирічки народились його перші власні римовані рядочки, які вже й не пам’ятаються добре. Та акція змінила світосприйняття і саме життя хлопця.

Благо, що поряд виявились люди, які підтримали вправи дитячої руки і вразливого серця: то були вчителька літератури Галина Іванівна разом з учителем молодших класів Гнатом Дониковичем Жанківським.

А ще Місевичі рятувались за допомогою книжки: мама, скінчивши два класи австрійської школи, фактично сама навчилась читати українською. І син добре пам’ятає, як ходив до сільської бібліотеки за духовним харчем для мами і вже й для себе.

Василько після сьомого класу подався до Чернівців у друге ремісниче училище: там забезпечували формою, їжею, звідти, з училища, відкривалась перспектива отримати роботу, що давала б заробіток. Василь Місевич працював штукатуром, маляром, арматурником. А демобілізувавшись з армії, — коректором, кореспондентом, завідувачем відділу у Кіцманській районній газеті «Радянське життя» (тепер «Вільне життя»).

І вже заочно здобув вищу освіту. Перший друкований вірш поета «Осінь» побачив світ на сторінках обласної газети «Радянська Буковина» 1957 року. У 60-х роках він друкує свої вірші на сторінках республіканських журналів «Дніпро», «Ранок» та в колективних збірках.

Так у жорнах реалій гартувався характер, шліфувалося перо, формувався власний стиль, без якого немає письменника. У 1974 році у видавництві «Карпати» виходить його перша збірка «Білий лелека», в якій він оспівував натхненну працю хлібороба – людини землі, красу рідного краю та ніжну і трепетну любов до рідної землі, Батьківщини.

Друга збірка письменника «Шипинський вертеп» вийшла аж через 22 роки в 1996 році, в якій письменник підіймає багато питань, але все ж таки залишається ліриком своєї шипинської землі: «Як піду…як піду…не вернуся На світанку, при тихій зорі, - Покладіть моє серце ви русе Край співучих шипинських доріг…».

За роки незалежної України Василь Місевич видає одну за одною свої книжки. Поезія Василя Місевича віддзеркалює блакить отчого неба, гірських потоків і річок, пройнята наскрізь любов’ю до рідного краю, до нашої мальовничої чарівної і неповторної України.

Василь Місевич – поет-пісняр. На 22 тексти його віршів композитори В.Линдик, М.Новицький, В.Мощук написали музику. У «тихій» ліриці Василя Місевича закономірно знайшлося місце для дітей і дитинства – чи не з огляду на власну історію та власне розуміння надважливості цієї пори в людському житті.

Підростала доня, а там у світ прийшли внуки, В. Місевича почала запрошувати до себе на зустрічі шкільна юнь. Тож вийшли цілі цикли віршів для дітей у збірках для дорослих, дві окремі книжчини для найменших «Василинки» й «Захотів осел літати». Книжка В. Місевича для дітей дошкільного віку «Василинки» (2004), вийшла у видавництві «Зелена Буковина», а чарівні малюнки до неї намалювала художниця Наталя Балабан.

Наступним радісним гостинчиком для маленьких читачів стала книжечка «Захотів осел літати» (2008), яка вийшла у видавництві «Прут». В.Місевич у своїх віршах веде бесіду з дітворою щиро і невимушено. Книжку ілюстрував художник І.В.Андрюк. У творчому доробку — книги «Солов'ї у снігах», «Молитва яблунь у саду», «Голос гір і потоків», «Вікно на дорогу», «Цю мить освяти», «І лежатиме сонце мені у ногах», «Дерев осінній передзвін», «Росою тиша миє очі», «Спитаю в осені», «Шипинські овиди».

Поезії Василя Місевича образні, непідкупні і щирі, насичені карпатським колоритом. Захоплюючі сюжети, неповторне багатство образів, без сумніву, хвилюють серце читача. Зараз автор проживає в своєму рідному і мальовничому селі Шипинці ще повний сил і творчого натхнення, чесно трудиться на своїй поетичній ниві.

Десять картоплин
Одноліткам, які живі ще і пам’ятають той голодний сорок сьомий
Вся тремтіла на старій ряднині.
Третій тиждень, як оце злягла.
Жовтизна в очах, підківці сині
Під очима і довкруг чола.
Коли їла - вже й не пам’ятає,
Опустіли і горище, й льох.
Відчувала: сили покидають,
Забере до себе її Бог.
Все одно так боляче і жалко.
Скільки праці вкладено було!
Та селом пройшлась червона валка,
Підмела все.
Вимерло село.
Їй не бути... А синочок Йванко?
Чим живе, чи їло щось воно?
Десь подався мовчазний ще зранку,
Повернутись мав би вже давно.
...Йшов сніжок. Пухнастий
і лапатий.
Накривав дороги і сади.
Взявши в руки із хліва лопату,
Він пішов за вигін, аж туди,
Де поля розкинулись за гаєм...
(Влітку сам побачив іздаля)
Там цвіла картопля урожаєм
На лану сусіда-куркуля.
Землю гриз промерзлу, аж камінну,
Працював у поті, як той раб.
А знайшовши, прятав у торбину
Кожну картоплину -
справжній скарб.
Прилипав до тіла чубчик русий,
Хоч надворі холодно, зима.
Як зрадіє знахідці матуся,
Це ж яке багатство задарма.
Скрипнула в дверях нарешті
клямка,
Змів сніжок з дірявих підошов.
«Мамо, мамо, прокидайтесь,
мамко,
Я знайшов... дивіться,
що знайшов!».
Очі неньки втомлено застигли,
В них спинивсь незрушно часу плин.
На долівку глухо покотились
Перемерзлих десять картоплин.

Влітку сорок сьомого
Сорок сьоме літо...
Молоде і раннє.
Забирали в діток
Житечко останнє.

Носики кирпаті,
Наче з воску личка.
Вимітали з хати
Житечко-пшеничку.

Лізли на горище.
Що там у комоді?
Лиш тоненько свище
Вітер по господі.

Дуже діток банно.
Менший їсти просить...
Побіліли рано
У матусі коси.

В’яли-сохли знаки,
У дерев - листочки...
За селом у маках
Ой росли горбочки.

Голод
1947. Навіяне оповіданням
І. Нагірняка «Сандуха»
Опустилась на лаву. Аж чорна.
Чи минеться це, люди? Коли?
Знов червоною валкою вчора
Все до крихти оті підмела.

Троє діток… Їм хочеться їсти.
Серце ниє, до болю щемить.
Хлопчаки щось вишпортують
в листі,
А дівча підкосило… лежить

Личко жовте, здається, що з воску,
Сині ґудзики світять з орбіт.
Не повірила фельдшеру Йоську,
А казав: не для неї цей світ.

Довго-довго стояла на ґанку.
Що задумала - бути! Хоч гріх.
На колінах молилась до ранку,
Доки місяць стомився й приліг.

В безнадії якійсь, у тривозі
Щось стискало все тіло,
мов джгут.
Катеринка на Божій дорозі,
А меншенькі? Хай ці хоч живуть.

Доця дихала важко і кволо,
Все здавалось якесь неземне.
- Якщо, мамочко, з’їш ти мене,
Я вже жити не буду ніколи?

Вечір тіні снував пелехаті,
Опускалась захмарена вись.
- Я хотіла ще ляльку віддати
Соломійці...
украла колись.

Пальці горло стиснули до хрипу,
І погасло життя, як звізда.
Дощ надворі сотався і хлипав,
На «буржуйці» кипіла вода.

Чорніє спомином гірким
Весна… Город… Зелена гичка.
І я малий – крильце бджоли.
Впряглися мама і сестричка
У плуг іржавий, як воли.

– Із Богом, дочко! — тихо мати
Перехрестилась, і пішло...
Піщаний ґрунт скрипів, горбативсь.
Як на вирах в яру село.

Натужно плуг об камінь дзенькнув.
Немов заплакало внуча..
Лляні сорочечки біленькі —
Вологі й чорні на плечах.

Схилилось сонце нижче гаю.
Таке привітне, наче Бог.
Смачний і висохлий окраєць
Ділив я з Тузиком на двох.

В очах рілля рябіла сухо.
І босі зяяли сліди.
Город надривисто і глухо
Благав так нічку: підожди!

А ніч вкривала небо синє,
Росла й росла на всі боки.
В моїй душі вона й понині
Чорніє спомином гірким.

Як два горбки під зелен-віттям.
Сестричка й мама…
Там, на дні.
Я ж бачу плуг той. Півстоліття
Вони ще тягнуть в борозні.

Орден
Ми росли завжди трішки
голодні.
Час такий. Повоєнна пора.
Якось Ромко знайшов навіть
орден,
А точніше сказати, украв.

Розв'язавши хустинку свою,
Хитро пальцем нас кликав -
й ні слова.
Витягав крадьки орден зі схову
Й таємничо казав: «Продаю».

Брали річ (дорога) ми легенько,
Аж тремтіла дитяча рука.
Та купив орден Стась-куркуленко
За консерву й кусок житняка.

Похвалили за це тоді Рому.
Що продав - невелика біда.
У дворі ще стояв сорок сьомий,
В хаті - чай та пісна лобода.

Ми були і не кращі, й не гірші.
Та, як всі, вийшли в люди таки.
А один і тепер пише вірші,
Видає навіть власні книжки.

Вже в літах ми, збираємось мало:
І робота, й сім'я, позаяк.
Пригадаєм дитинство, бувало,
Про яке - ну, забути ніяк.

Вип'єм чарку. Воно веселіше.
Сміх і жарти. Усе до ладу.
Ромко завжди (Роман вже) частіше
Першим нас покидав: «Я піду».

За ярком піднімається вище,
Омене залізничний перон
І піде на сільське кладовище,
Де довічні ідилія й сон.

Шарудить сухо листя опале,
Трави м'яко шумлять,
тільки - ш-шу.
Відшукає могилку запалу,
Незнайому для нас і чужу.

Потім сяде на лавку й не піде,
Доки свічка горить в тишині.
Орден той він украв у сусіди,
Який з фронту вернувся без ніг.

Ровесникам, друзям
Повоєнна пора. Незагоєні рани,
І худеньке життя, мов скелет.
Ми, признаюсь, були хулігани:
Сигарети в кишені, кастет...

Світ для нас затісний,
наче клітка.
Труднавчання якесь.. .Трин-трава.
Вчила пити вино нас сусідка —
Молоденька солдатська вдова.

Стриглись звично (круті)
під нулівку
І носили штани лише кльош.
А щовечора диктор з «тарілки»
Закликав: «П’ятілєтку -дайош!»

Давня пам'ять приходить у гості,
Вкотре бачу я всіх наяву.
Хтось лишився у ріднім колгоспі,
Хтось подався тоді в ПТУ.

Поламала нас доля так рано...
Хто життя розгадає це? Хто?
Стас, я. чув, не вернувся з Афгану,
А Михась і Андрійко - з АТО…

Як шуміли, шумлять у нас зранку
Окрай шляху дуби вікові.
Синьоокі Васильку, Іванку,
Де ви, хлопці, тепер? Чи живі?

Опустилася мла на округу.
Пахнуть осінню трави і полин.
Вип’ю чарку. Можливо, і другу…
Вип’ю сам.
Вже нікого. Один.

Чернівецькі