«Кіно не таке абсурдне, як наша реальність»: інтерв’ю з режисером фільму «Редакція» Романом Бондарчуком

22 листопада 2024 р. 21:11

22 листопада 2024 р. 21:11

Фільм режисера Романа Бондарчука «Редакція» виходить в український прокат уже 28 листопада.

Чернівці стали шостим містом, де відбувся допрем’єрний показ фільму «Редакція» режисера Романа Бондарчука. Фільм про південь України та регіональних журналістів завершили знімати ще наприкінці 2021 року, але через початок повномасштабного вторгнення виробництво на деякий час заморозили.

Стрічка розповідає історію працівника краєзнавчого музею Юри, який ненароком стає свідком підпалу лісу. Знімки злочину він приносить до редакції місцевої газети, яка обіцяє їх опублікувати та запрошує хлопця на роботу. Але з кожним новим редакційним завданням Юра все більше починає тонути у сюрреалізмі та абсурді, які відбуваються навколо.

«Життя усе одно набагато сюрреалістичніше, ніж те, що ми показуємо у фільмі» , — переконаний режисер фільму Роман Бондарчук.

«Шпальта» побувала на допрем’єрному показі та поспілкувалася з режисером про створення фільму, альтернативні фінали та реалії українських регіональних медіа. Детальніше — далі в інтерв’ю.

«Мені потрібна документальна основа, щоб бути впевненим у матеріалі»

Коли готував свій дипломний фільм, то говорив з реальними людьми, збирав їхні історії і писав із цього сценарій. А потім знімав цих же людей у фільмі. Це було не від хорошого життя, але мені сподобалося, як непрофесійні актори можуть додати своєю фактурою документальну правдивість до історії, внести свій акцент.

Потім знімав документальне кіно, бо це була чи не єдина можливість залишатися в професії. І полюбив його, бо відчув, що мені потрібна ця документальна основа для того, щоб бути впевненим у матеріалі.

Для «Редакції» було так само: в мене був досвід роботи на радіо і в газеті, я пам’ятав ці історії зі своєї юности. Потім почав збирати матеріал для фільму, спілкуватися з журналістами, які тоді працювали. Дивився, якими були ці редакції до 2022 року. І зрозумів, що вони відтоді майже не змінилися, що це така собі капсула часу.

Звичайно, відкривалися якісь нові медіа, з’являлися нові люди, але водночас залишалися ці старі редакції, які просто жили від виборів до виборів, джинсували й вважали це цілком нормальним явищем.

Кіно не таке абсурдне, як наша реальність

Життя усе одно набагато сюрреалістичніше, ніж те, що ми показуємо у фільмі. У кіно має зберігатися якась логіка, причинно-наслідковий зв’язок. У реальному житті цього часто немає.

У нас, на Херсонщині, діяли багато ЗМІ, які контролювала мафія, що випалювала ліси. Вони формували громадську думку, атакували інших журналістів і активістів, які намагалися з ними боротися. Наприклад, Катерину Гандзюк, яку вбили за те, що вона просто говорила про ці ліси й викривала тих, хто їх палить.

Тому кіно в нас не таке абсурдне, як ця реальність, і більш узагальнене. Ми навмисне не називаємо Херсон Херсоном у фільмі, бо знімали про місто на півдні України, в якому кожен може впізнати своє місто, своїх діячів, своїх персонажів.

У фільмі немає війни як такої. Було очікування, відчуття, що вона поруч. У фільмі є діалог:

— Російські танки уже біля кримського перешийка!

— Люди цим зацікавляться тільки, коли ці танки попруть сюди.

кадр із фільму «Редакція»

Більшість людей намагалася це відганяти, не помічати й жити своїм нормальним життям. І медіа, відповідно, теж намагалися писати те, за що читач буде платити.

Зараз відчуваю, що це має вигляд як зліпок того часу. Але це важливий зліпок хоча б тому, щоб ці страшні речі зараз видавалися смішними, і щоб їх складніше було повторити.

« Кастинг-директорка сказала, що я збожеволів »

Головну роль Юри у фільмі зіграв журналіст Дмитро Багненко. Саме з ним ми почали записувати «китів» журналістики в нашому регіоні.

Потім із моїми співавторками закінчили сценарій і перейшли до кастингів. Уже тоді я уявляв Дмитра як Юру. Він був дуже глибоко обізнаний у темі лісових пожеж у регіоні, спілкувався з активістами, які намагалися зупинити це явище.

І тут приходять люди, які технічно можуть виконати цю роль, але мені було дуже складно їх затвердити, ну, бо це не Юра. Я Юру бачив, і це не вони. Так вирішили запросити на кастинг до Києва Дмитра.

Він приїхав нічним потягом, прийшов на відбір дуже виснаженим, із мішками під очима, не вивчив текст і перше прослуховування провалив.

Кастинг-директорка казала, що я збожеволів, якщо взагалі розглядаю такий варіант. Але вирішили дати йому другий шанс.

Вдруге Діма підготувався краще, але ми поставили умову, що йому доведеться звільнитися з газети на цей час, вийти з соцмереж, віддати комусь смартфон і перейти на кнопковий телефон, щоб повністю перевтілитися. Він погодився й отримав роль.

Жанна Озірна, яка виконує головну жіночу роль журналістки Лєри, теж не акторка, а режисерка. Тож для них двох ми розробили індивідуальний курс акторської майстерности. Вони так, в ізоляції  від суспільства, готувалися до цих знімань.

Перезняли епілог через повномасштабне вторгнення

23 лютого ми змонтували фільм на 60%, а через день зрозуміли, що треба якось вивозити свої родини з Херсону та увесь знятий матеріал.

З повномасштабним вторгненням робота над фільмом призупинилася. Довго не розуміли, як займатися кіно, коли йде війна. Потім усвідомили, що це те, що ми вміємо робити, і це теж частина спротиву. Фільми повинні виходити, і люди їх мають бачити як в Україні, так і за кордоном, бо інакше цю нішу заповнять ворожі стрічки.

Віктор Онисько, наш режисер монтажу, пішов добровольцем на фронт. Він бачив сенс лише у цьому, казав, навіть якщо буде надходити гарна зброя, то хтось її має тримати в руках. Відмовився повертатися закінчувати фільм, навіть якби була така можливість, бо вже став військовим. Він брав участь у звільненні Херсона, в багатьох інших боях. Віктор загинув під Бахмутом 30 грудня 2022 року.

Ми зрозуміли, що зобов’язані завершити фільм хоча б через відповідальність і вдячність людям, які в нього вклали стільки сил.

Я вмикав відзнятий матеріал і бачив довоєнний Херсон. Цілим. Коли переглядав усі ці локації, які зараз окуповані та на яких ведуться бої, то це якось повертало в минуле і мало якийсь заспокійливий ефект, як би дивно це не звучало.

Ми вирішили перезняти епілог, написали десяток альтернативних фіналів. Тоді з’явилася ідея розбити фільм на дві часові рамки: основна дія в нас відбувається за шість місяців до повномасштабного вторгнення, а новий епілог — за шість місяців після завершення бойових дій, коли Херсонщина майже повністю розмінована.

Дивують історії медійників з інших міст

У Херсоні показ відбувався в підвальному приміщенні. Інколи відчинялися двері, заходило декілька гостей і водночас лунали доволі близькі прильоти, потім двері зачинялися — і гупало вже трохи тихіше.

Але атмосфера була досить теплою, було дуже щемко. Згадували реальних прототипів, бо всі ці заголовки, які є у фільмі, списані з реальности.

Зараз мене вражає те, що я чую на дискусіях у турі з фільмом містами України. У Херсоні зустріли американську журналістку, яка знімає щоденне життя в місті, два роки не виїжджає звідти. Вона однією з перших почала писати про полювання дронів на людей, які нібито вбивають містян на зупинці та скидають пропагандистські листівки.

І вона розповіла історію про журналіста, якого відправили зняти оце «полювання». За її словами, цей журналіст бігав від салону йоги до магазину і назад у сутінках із камерою і кричав: «Дрон, дрон, я бачу дрон!» А потім у сюжеті він просто підставив звук польоту дрона.

У Миколаєві була історія, коли всі писали, що в ДТП потрапила машина, яка нібито везла собак для шаурми в Одесі. Потім з’явилися «подробиці», що міський голова Миколаєва сам вбиває цих собак, бо він їх не любить. Але знайшлося медіа в Миколаєві, яке це перевірило, взяло в поліції документацію цієї ДТП, і з’ясувалося, що в автівці взагалі не було собак, а перевозили якісь біовідходи.

Іноземний глядач — не ідіот

Фільми ми створюємо насамперед для самих себе, потім — для українців, щоб відрефлексувати наше життя і зрозуміти, що нам із ним робити. А іноземний глядач — це вже похідна історія.

Іноземний глядач — не ідіот. Він має ті ж самі проблеми, просто на іншому якомусь етапі розвитку. Але це теж не завадило, умовно, Ілону Маску викупити твітер і налаштувати видачу таким чином, щоб усі отримали правильні обіцянки від Трампа і врешті-решт за нього проголосували.

Це глобальна історія. Вона базується на українському матеріалі, бо він нам найбільш знайомий і доступний. Але я впевнений, що ця історія — універсальна.

фото Ігоря Константинюка

Західна Україна

Інформує: Shpalta.media

Чернівецькі