"Я молилася на колінах перед іконою Матінки Божої", – довгожителька Ганна Гура із Кіцманя

22 липня 2025 р. 10:44

22 липня 2025 р. 10:44

І ось, цей запах — запах із дитинства,
Заповнив хату, в комин полетів,
Засів у душу присмаком блаженства,
Такого хліба я в житті не їв…
Віталій Назарук.

Сьогодні в багатодітної Ганни Онуфріївни Гури сім'я складається з 27 людей: доньок, зятів, внуків і правнуків. У всіх доньок хороші, щасливі сім'ї. Правда, не всі живуть разом з матір'ю у великому, просторому будинку. Доля зробила свій розподіл в місцях проживання її любих діток, а це – різні міста України та Італії.

Але, не дивлячись на далекі відстані, мама Ганна Онуфріївна відчуває їхню постійну турботу, повагу та любов. І так було завжди! Для дітей слово "мама" – найрідніше слово!

Ганна Гура родом з Киселева, народилася в 1935 році в багатодітній сім'ї Погурських: Онуфрія і Олени. Була четвертою дитиною серед п'ятьох хлопчиків.

Дуже тяжке було життя в ті роки. Найстрашніше, це був голод. Згадує, як маленькою бігла до місцевого свинарника, бо там була кухня і свиням варили барабулю. Анька прибігала, крала барабулю у пазуху, в ручки –і назад бігла до тата і мами, щоб вони могли поїсти. Тато дуже переживав за дітей, боявся, щоб вони з голоду не "опухли", щоб його очі не бачили, як будуть вмирати діти. Взяв собі це до голови і в 1946 році помер.

Мама знайшла лист, у якому тато писав, де закопане зерно: пшениця, кукурудза, жито. "Знайдіть сходи, там накидано багато бур'янів, щоб ніхто не знайшов цей підземний хід". Тож сім'я могла варити кашу і не померти з голоду.

Приходили “шукачі”, звичайно, шукали скрізь, але знайти не змогли. В тата були жорна, які потім все-таки забрали в сім'ї. Старший брат потрохи брав зерна жита і ячменю, сушив на сонечку, складав у мішок і на бетоні або камені бив ломом. Так отримував муку для каші.

В 1947 році був ще другий голод. Ганна Онуфріївна пам'ятає, як до них прийшли дітки: хлопчик і дівчинка, животики їхні дуже спухли, просили їсти, то вони їм віддали ту кашку. “А брат Юра сказав нам, дітям, щоб ми не признавались батькам, що віддали свою їжу чужим, – в'ються тоненькою цівкою спогади. – Домовились, що будемо казати, що свиням дали”...

У 1939 році брат на городі рвав лободу. “Ми помиємо, покришимо – і варили, і їли, – продовжує згадувати ветеранка. – Робили коржі з лушпини барабулі. Хто як міг долав голод. Багато не вижило людей.

Тяжко жили і тоді, коли були під румунами. До школи нас не пускали, бо вчилися лиш "по-румунськи", а тато не дозволив цього.

До 1945 року школи не було. Потім прийшли "руські". Всіх брали в перший клас, незалежно від віку. Мої брати з 1930 і 1932 років народження, вже і я – всі разом пішли вчитися до школи”. Ганна закінчила 6 класів.

Згадує Ганна Онуфріївна, що директор школи Пауш викладав українську мову, а його дружина – англійську. Їх вбили за мову. І двох братів Ганни жорстоко вбили: одного з них, як комсомольця, другого – як участкового. Такий був тривожний час…

Має солідний трудовий стаж – 45 років на пекарні.

…Через все приміщення пекарні стояли довгі корита, біля яких ставали вряд 10 дівчат і жінок, які руками місили тісто. Вважалося, що добре замішане тісто, це коли до рук не прилипало. Пекли хліб з пшеничної та житньої муки, а потім, навіть, – з гороху, квасолі.

…Іде "лєнта", Ганна формує хліб, а друга жінка складає на стелаж. Саджала хліб у піч тоді, коли були відповідні температурні показники.

Гачком тягнула з печі форми, які були "сковані" по три штуки разом.

За зміну випікали 4-5 тонн хліба! Який це був запашний хліб!

“Мої дівчатка, Олі – 13 років, а Марті було 14, – продовжує розповідь Ганна Онуфріївна, – після уроків прибігали на пекарню і допомагали складати хліб. А мені все казали: "Мамо, сядьте, відпочиньте". Так переживали за мене”.

Приїжджали колгоспні фури, які везли хліб і воду в поле трудівницям, також – у магазин. Тоді ціна хліба була залежно від сорту – від 13 до 27 копійок.

Так, на пекарні була дуже тяжка робота для жінки! Знайомі казали, що "Анька не зможе там працювати". Але змогла, бо сильна, загартована в труднощах змалечку. В 12 років Ганна вже вантажили буряки на вагони на залізниці. Тоді платили по 30 рублів і, на той час, це були великі гроші. Таку суму тато міг заробити за місяць. Анька добре вчилась і, звичайно, вчителі були проти, щоб дівчинка пропускала навчання в школі. Вчителька Сідора Олександрівна Жуківська майже кричала, щоб не забирали дитину з школи. Але мама просто не мала іншого виходу…

Зате в Аньки були черевички, костюмчик, що мама їй купила за нею ж зароблені гроші.

Згадує Ганна Онуфріївна, як у пекарню приїхала делегація з Америки і закордонні гості побачили цю тяжку працю жінок, які руками місили тісто, і дали пекарні тістомішалку. А ще – і чани на 200 кілограмів муки. Директором пекарні тоді був Іван Миколайович Фівчук, який запровадив і інші вдосконалення виробництва.

Ганна в 16 років вийшла заміж і її шлюб був щасливим. Але, на жаль, в 40 років молода жінка залишилася вдовою. Тому четверо діток прийшлось ставити “на ноги" одній. Приходили з адміністрації інтернату, щоб забрати у багатодітної матері дітей, бо були в неї ще й маленькі дітки. Але Ганна не віддала! І починає будувати будинок, такий, про який мріяли з чоловіком. Великий, світлий, обов'язково з великими вікнами.

Але, не так все було легко. Ця сильна, вольова жінка зустрілася з проблемами: виготовлення плану на будівництво хати, де купити шифер і інше.

На щастя, не в її характері на чомусь зупинятися. За порадою голови місцевого колгоспу Ганна Гура їде в Київ, на прийом до Валентини Терешкової. Лише зійшла з поїзда, а по радіо вже об'являють, що її чекає машина.

"Спочатку мене в ресторані погодували, а вже потім – на приймання, – розповідає, пригадуючи всі деталі. – Я ще в Києві, а на моє подвір'я вже зайшла комісія. І план на будівлю дали, і шифер – також. Майстер з колгоспу зробив вікна, двері, і лиш половину грошей з мене взяв. В одну неділю я зробила весілля двом донькам. І вже два зяті з моїм братом місили глину, погладили стіни, поклали грубку, шпаргат. Я дуже молилася на колінах, просила в матінки Божої допомоги, бо я сирота і діти мої стали сиротами. Все, що я в житті задумала – все збулося, – весело розповідає Ганна Онуфріївна. – Щаслива в житті! Діти дуже хочуть, щоб я жила. Ось і возять мене на планові лікування в Чернівці, де я зараз знаходжусь. Ще Брусницька водолікарня буде в мене за планом дітей.

А коли з роботи йде моя дочка Світлана, то дорогою купляє мені те, що я люблю їсти: кавун, водичку “Живчик”, цукерки "Бабусина казка". Лиш одна біда. Ніхто не думав, що в Україні буде війна. Виють тривожно сирени. А куди вже мені тікати? Треба добігти до бомбосховища. Колись, малою, з хлопцями гралася у війну. З соняшників робили зброю. А тепер страшно, дуже страшно.

Скоро мені буде 90 років! Прийде на мій ювілей вся моя родина, друзі. Я дуже люблю такі зустрічі і чекаю," – з лагідною посмішкою говорить наша довгожителька Ганна Гура.

З роси і води Вам! З найкращими вітаннями і побажаннями, теплими словами вдячності в день вашого 90-го дня народження 30 липня цього року!

Дарія БАБЮК, заступник голови ради Чернівецької районної організації ветеранів України.

Чернівецькі