"Я не думала, що Бог дасть мені стільки днів життя!", – Марафта Косован із Драчинець

06 серпня 2025 р. 17:36

06 серпня 2025 р. 17:36

У Марафти Іванівни Косован, яка проживає в селі Драчинці, нині поважний ювілей – 90 років. Ця славна жінка приймає прекрасні поздоровлення з ювілеєм від голови Мамаївської територіальної громади Наталії Катрюк, депутатського корпусу, виконавчого комітету, голови Драчинецької ветеранської організації Марії Угринчук і ветеранів села, своєї родини.

Подяка, приємні слова, пісні для ювілярки у виконанні ветеранів створили надзвичайну атмосферу свята в цей день. Многая літ Вам, живіть ще довго-довго в здоров'ї, дорогенька Марафто Іванівно.

…Сирітська доля – нелегка доля! Хто цього не відчув, то не може уявити, як маленькою дівчинкою залишитися без матері в 5 рочків. Туня, так називали в сім'ї Косованів єдину дитину, не знала материнської ласки. Здається, весь світ потопав у сльозах цієї дитини. Батько одружився вдруге, але цей шлюб був коротким. Так і жив далі сам. Дуже сумував. Тому і вік його життя був недовгим. Помер у 40 неповних років. Був майстром на всі руки. Всі люди села зверталися до Івана за допомогою.

Згадує Марафта Іванівна, що тоді були дуже холодні сніжні зими. Замітало так, що сліду не було видно. Одного разу тато зробив для Туні черевички і поклав сушити в піч… Тож тоді один черевичок "збігся". Прийшлося робити заново один черевик. Це був довгий процес. Шкіри клали в цебер, виправляли.....

Тато не встиг добудувати хату. Біднота велика була. Туня спала під "клочаною веренькою". Жила з бабусею, яка невдовзі теж померла. Тоді дівчинку взяла під свою опіку мамина сестра Параска. Рідна тітка не ображала дитину. Навпаки, старалась, як могла, замінити Туні матір.

Дуже життя було важким. Не було що їсти, що одягнути. Слава Богу, в тітки були жорна, тож Туня молола на них пшеницю і сім’я мала хліб. Пам'ятає, як тітка Параска сіяла цю муку через капронку, бо тоді сита не було…

У 15 неповних років Туня пішла працювати в колгосп, у городню бригаду. Тітка Параска взяла дівчинку з собою. Сапали в колгоспі зранку до вечора.

А ще, тітка давала "клочанку" і Туня "велико" пряла, а потім цю пряжу "мотала на мотовило". "Полокали" сорочки в "зільниці". Сюди ж вкидали попіл, а потім два рази вливали окріп. І було все чисте. І люди були "дужі", здорові…

"Набідувалася дуже і наробилася за все своє життя. Деколи, думаю, за що я так згрішила, що так важко в постійних роботах прожила," – сьогодні згадує Марафта Іванівна.

…До румунської школи Туня ходила не довго. Пару місяців. Згадує: "прийшли з школи дітки, щоб я йшла іспити здавати, а я не могла піти, бо в цей час жала кукурудзу." А ще в спогадах залишилася молитва "Отче наш" румунською мовою. Бо тоді, коли діти заходили в клас і коли йшли додому після закінчення уроків, всі, стоячи, читали напам'ять цю молитву.

Румунські вчителі били дітей за кожний непослух. Як били? Просто витягували діти ручки і їх били сильно по долоньках. В пам'яті залишилося ім'я румунки-вчительки Куртчиха. Але малу Туню не били тільки тому, що вона була сирота – не мала мами. А ще діток, які були з дуже бідних сімей, направляли в їдальню школи їсти. З кожного класу йшло по 2-5 учнів. У той список чомусь Туня не попала. І тоді дівчинка дуже розплакалася, вона хотіла їсти і в неї немає мами. Так Туня також почала ходити в їдальню.

А ще в селі був священник і в нього було, з уяви дітей, багато калачів, які він віддавав у цю школу учням в їдальню. Але хто першим приходив до їдальні, тому і діставалися вони. Всім діткам, звичайно, не вистачало. Знову сльози в дівчинки Туні, бо їй не дісталося калача…

Згадує Марафта Іванівна, що мала одну спідничку, яку цілий тиждень носила навиворіт, а в неділю одягала її на іншу, кращу, сторону. Ходила Туня і в "пачах", які сама плела гачком. Також латала неньові сорочку, клала 12 латок і якщо "неньо" казав, що не добре, то "порола" і шила заново.

В кожній сільській хаті були кросна. Ткали полотно, потім відбілювали його. Сідали на стілець біля річки і полотна занурювали у воду. А шили сорочки вручну. Туня сиділа з дитинчам сусідки, поки вона ткала горботки. І сусідка за це їй дала цілий відріз полотна на сорочку. Також навчила дівчинку робити "цирку" на сорочці, для цього дала їй ще й шовку. Головне, що й показала, як пришивати рукав до "станка" сорочки. Але в дівчинки щось не вийшло. Марафта Іванівна пригадує, як набувала досвіду: “Коли почала шити, то в кінці на "три пальці" не стало до "станка". Відпорола рукав і заново шию, та тоді вже на "два пальці" не стає. Пішла до другої сусідки, щоб показала, як вийти з положення. Вона і пришила правильно рукав, але за це я їй сорочки попрала, поки вона шила мені сорочку”.

Одного літа Туня вибирала огірки в колгоспі. Огірки були вже "старенькі" і треба було їх на плечах в мішках зносити на одну купу. Потім там їх сортували. Носити не було кому, фіри також не було, щоб звозити з цілого поля. Прийшлось дівчині носити ці мішки з огірками. І пірвала сорочку цими мішками. Дуже плакала. Тоді дядько набрав Туні два відра огірків маленьких і сказав їй, щоб йшла на базар продати. Будуть гроші і купить собі сорочку. Так і зробила. Стало грошей і на плаття, і на сорочку. Але, Туня ніколи не їхала сама в Чернівці і, звісно, не знала, як повернутися додому назад. Побачила старенького чоловіка, запитала його про дорогу, так з ним поїздом і приїхала до Лужан, а потім навпростець лугом і до Драчинець пішки.

…Так і проходили роки. Сезон в колгоспі, а коли холодно взимку, тоді вже йшла працювати на цукровий завод в Чернівці. Вимушена була повертатись у колгосп, інакше би забрали землю. У ланці отримувала 28-30 копійок у день. За літо це було до 35 рублів.

Як склалось особисте життя дівчини? Вийшла заміж за хлопця, який жив недалеко від Туні. Прожили разом 32 роки. Власноруч побудували хату. Сама робила заміс з глини, а на другий день після роботи в колгоспі "гладила" сама стіни. Чоловік завіз шутер, а Туня всі кімнати ним засипала…

"Дуже тяжко було, дуже наробилася за своє життя, – тихо говорить Марафта Іванівна. – А зараз все є в людей. Все можна купити і не треба так мучитись, як я прожила. Як цінували хліб! Раділи кожній крихті, бо були постійно голодні. Дуже любила ходити до церкви… А я і зараз працюю! – ділиться досвідом довгожителька. – Сама обробляю 10 соток городу. Посадила барабулю, а моя внучка сівалкою посіяла навесні мені кукурудзу. Також маю в городі цибулю, петрушку, кріп, перець, помідори”. І додає: “В мене дуже хороша внучка Оля, яка проживає в Глиниці. Все купляє мені, що треба. Переживає за мене. Маю прекрасних правнучок. І завжди радію, коли приходить до мене моя Оля, вона кличе до себе жити, але я не можу залишити свій дім. Я не можу лежати, бо боки болять, тому і стараюсь скрізь наводити порядок сама, бо я так звикла в житті”.

В Марафти Косован дуже красиво на подвір'ї, порядок в городі, багато квітів.

"Молюсь за нашу Перемогу! Все переживаю, коли ця війна закінчиться? Все думаю: може, сьогодні? Може, завтра?" – з надією говорить наша ювілярка.

Віримо всі в якнайшвидшу Перемогу нашої неньки України!

Дарія БАБЮК, заступник голови ради Чернівецької районної організації ветеранів України.

Чернівецькі