Як місто відроджується крізь біль та вшановує загиблих. Репортаж із Бучі

24 вересня 2023 р. 21:15

24 вересня 2023 р. 21:15

- Дуже цікава людина. І дуже нетипова біографія для добровольця. А що його мотивувало піти в армію?

- Він пережив окупацію у Ворзелі.

- Тоді все ясно. Ті, хто були під окупацією, по-іншому все сприймають.

Ми приїхали до Бучанської міської ради, аби дізнатись чи можливо назвати вулицю в підпорядкованому їй містечку Ворзель на честь нашого друга — Євгенія Осієвського . Женя був аспірантом Києво-Могилянської академії, писав дисертацію про мешканців тихоокеанського острова Танна, робив огляди на комікси та розслідував діяльність релігійних сект. Він проживав у могилянському гуртожитку в Ворзелі, де його й застало російське вторгнення. Про цей досвід Женя написав репортаж , а через декілька місяців пішов добровільно на фронт, хоча як аспірант мав право на відстрочку.

Він отримав позивний “Веган”, бо не їв мʼяса. Проходив військове навчання за кордоном, бо добре знав англійську. Відмовився від офіцерського звання, бо був проти ієрархії.

Женя загинув у бою під Бахмутом 22 травня.

Все це ми розповіли представнику міськради, який акуратно записав дані в табличку, скопіював посилання на біографію з Вікіпедії та нагуглив Женін репортаж.

Наші мешканці, які встигли виїхати, а тепер повернулись, хочуть налагодити життя. І не згадувати про все, що тут сталося. А нам навпаки — важливо зберегти памʼять, — каже він.

Чоловік під час окупації потрапив у полон до росіян, але зміг звідти втекти.

Я був біля міськради, до мене підійшли російські військові, почали затримувати. А мені було просто смішно, я не міг повірити, що мене в моїй країні можуть затримати солдати іншої держави, — каже представник міськради.

За його словами, він та ще декілька знайомих чоловіків опинились у підвалі багатоповерхівки. Російські солдати чекали на свого командира, який мав сказати що робити з полоненими. Але той не прийшов. А згодом і охорона десь зникла, тож чоловіки вирішили тікати через інший вхід. Їхні дані не встигли переписати, тому ніхто потім і не шукав.

Нас питають як нам вдавалось бути такими сміливими. А ми просто не усвідомлювали ризики, масштаби, — каже чоловік.

Повідомлення про розстріляні машини та вбитих цивільних почали зʼявлятися поступово. Наш співрозмовник каже, що в це все одно було важко повірити. Але у середині березня йому зателефонувала дружина близького друга та повідомила, що того застрелив снайпер.

Він просто вийшов ввечері на свій балкон взяти закрутки на вечерю, — каже чоловік.

За словами представника міськради, наразі мерія створює сайт, який наповнюють історіями мешканців Бучі, Ірпеня, Ворзеля, Гостомеля та навколишніх сіл.

Це і загальновідомі випадки, такі як розстріл сімʼї Чікмарьових , де в живих залишився лише батько. Чи 14-річного хлопчика Юри , якому прострелили капюшон і дивом не попали в голову. Його батько при цьому загинув.

І багато інших, менш висвітлених трагедій. Наприклад, після деокупації знайшли вбитою 26-річну дівчину, про яку було відомом, що вона їхала на евакуацію.

Дуже гарна була. Ми майже впевнені, що її на блокпосту росіяни витягли з машини. Просто, бо сподобалась. Була схожа ситуація, коли молоду дівчину теж намагались висадити з машини, але її мати вибігла і благала забрати її замість доньки. То їх відпустили, — каже представник міськради.

Загалом у Бучі вбили близько 500 людей, з них 12 дітей, найменшій з яких було 7 місяців. За словами чоловіка, ще близько сотні людей померли через супутні наслідки, передусім брак меддопомоги.

Волонтери пробували розвозити ліки. Але їм не давали це робити. Якось намагались відвезти їх до Героя України, який жив далі від міста (скоріш за все мова йде про 77-річного колишнього льотчика-випробувача Олександра Галуненка , - ред.). Пояснювали це на блокпості, але росіяни не пустили, — каже представник міськради, уточнивши, що чоловік без ліків все ж вижив.

Повернувшись до нашого питання — увічнення памʼяті Жені, він зазначив, що мерія обовʼязково сприятиме. Вже зараз можна зробити меморіальну дошку на гуртожитку. А от з перейменуванням вулиці важче — це відбувається лише у виняткових випадках.

Але те, що у Бучі памʼятають про загиблих, відчувається всюди. У центрі міста розмістили Алею борців за незалежність, де на спеціальних кубах розміщені фото полеглих воїнів Бучанського району.

Серед них — полковника ЗСУ Михайло Матюшенко, який командував пілотами з “Привида Києва”.

Потім Матюшенко, який мав позивний “Дід”, брав участь у звільнені острова Зміїний. Під час цієї місії над Чорним морем він загинув. Один з місцевих мешканців розповів, що “Дід” був поважною і заможною людиною пенсійного віку, тож мав право не служити. Але не зміг бути осторонь.

Його могила знаходиться на Бучанському кладовищі на алеї серед інших полеглих військових.

Під час боїв за місто уламки снарядів потрапляли на цей цвинтар, пробиваючи залізні хрести й пошкоджуючи памʼятники. Це досі помітно.

А ближче до лісу, куди кладовище поступово розростається, зовсім моторошно — там під номерами поховані мешканці, які досі не опізнані.

Станом на весну 2023 року таких було 80 .

З іншої сторони міста, на вході до місцевого великого і доглянутого парку, розмістили меморіал, де вписане імʼя кожного з мирних бучанців, що загинули під час російського вторгнення.

Але частина плашок порожні — їх заповнять після того, як стануть відомі ці 80 імен.

Проте місто не застигло у своєму горі. На місці стертого з лиця землі гіпермаркету триває будівництво, у дворах невисоких затишних будинків, де вже майже немає слідів обстрілів, грають діти.

Але зовсім поруч стоїть модульне містечко для тих, хто втратив дім. Літній чоловік, що мешкає в ньому, сидить під стінами й ніби не помічає нічого навколо. Здається, весь його світ обмежився кількома десятками метрів по периметру паркана містечка.

Через цей паркан видно базар, частина якого працює, а на іншій досі вигорілі площі.

Тут був музичний магазин, де я купив першу гітару, — показує на обгорілі конструкції молодий хлопець.

Шрами у Бучі лишились скрізь, кожен тамує цей біль по-своєму. Хтось повертає у місто життя, хтось застиг і досі переживає горе, хтось ретельно збирає пам'ять про загиблих, а хтось бере до рук зброю. Цей шлях обрав Женя.

Більше про Євгенія Осієвського можна прочитати в статті його близького друга на сайті журналу Спільне .

Війна